Де на Волині – райський куточок для прокурора, куди мріють приїхати навіть із каліфорнійського Сакраменто.
І хоч історія невеличкого маневицького с. Будки чітко закарбувала дату та причини виникнення поселення, походження його назви, проте тепер мало віриться, що на цих вулицях, нині прикрашених розкішними будинками, колись були примітивні халупки привезених паном кріпаків. Правда, при в’їзді ви таки помітите щось схоже на будку. І зараз не повірите: то така забігайлівка, де охочі можуть перехилити чарчину. Вона – єдина у селі, що використовується за таким призначенням! Бо Будки тим і унікальні, що тут – жодного бару чи славнозвісної сільської «точки». А знаєте чому? Бо потреби нема!
«Рудки, Будки, Кам’януха. Старий, Новий Чорторийськ. Семки, Колки, Новосьолки – от і всі посьолки», – розпочали знайомство із селом із жарту директора місцевої школи Володимира Касьяна.
А потім поринули в історію… Виявляється, ця територія – колишня дача Радзивілла. Тож зрозуміло, що місцина гарна. Як то кажуть, поганої території славетний своїми вишуканими смаками князь не тримав. А от людей сюди вперше привіз пан Яроцький, щоб на панщині працювали продуктивніше та інтенсивніше. Особливо ж їхали заготовляти ліс, з якого й зводили ті халабудки. Трудилися тут тоді, трудяться і досі, тільки зараз – самі на себе.
– У нас ніхто не п’є, – розповідає вчителька початкових класів Тетяна Мартинюк. – Не подумайте, молодь відпочиває, часто їздять на природу. Але нема такого, аби хто напився, валявся десь. Ну, є кілька чоловіків, котрі колись там занадто розслабилися, але то – одиничні випадки. У нас дуже тихо, спокійно.
Начебто нічого надзвичайного не почула, проте здивування приховати не могла. Нехай мене зараз пробачать мешканців інших поліських (та й не тільки) глибинок, але доводиться визнати: місцевий люд там потроху спивається, особливо – представники сильної статі. Навіть пояснення цьому вигадали: мовляв, у селах нема роботи, життя паскудне до неможливого, от і доводить заливати горе зайвою чаркою. А так як біда суцільна і непроглядна, то й подекуди не просихають чолов’яги та жіночки. А у них частенько купка діточок, які залишаються напівголодними, нечесаними, нікому не потрібними у цілому світі. Тож і відбувається такий собі кругообіг у природі: ті знедолені діти підхоплюють естафету батьків, теж народжують, нерідко напідпитку…
Їдемо вулицями села. Філософські роздуми не полишають ні на мить. Надворі вирує літо, але в Будках воно тихе: хіба трактор іноземного виробництва здригне заасфальтовану дорогу Полісся. За парканами життя вирує, діти ліплять піщані замки на фоні вимуруваних добротних будинків. Майже біля кожного обійстя – тихе плесо води. Такі копанки прикрашені вербовим гіллям та лепехою. Можете уявити, як це виглядає зеленої пори буйного різнотрав’я. Теплиці: подекуди прикриті плівкою, а нерідко – і склом. На березі річки Чернявка, що теж спокійна, як і вся будківська природа, млявий, але все ж рух – наїджені досхочу овечки обзиваються до людей лінивим голосом.
– То такий місцевий бізнес, – не без нотки жарту в голосі каже Володимир Касьян. – Ми теж розводимо овець. Цим багато хто у селі займається.
– І який толк? На м’ясо? – зі «знанням справи» запитую.
– Ні, з їхньої шерсті шиємо ковдри, подушки – це ж дуже якісні й екологічно чисті речі виходять. Та й особливого догляду ці «звірі» не потребують.
– У нас дуже спокійно. То – райський куточок для прокурора, – каже Будківський сільський голова Галина Цикалюк.
Сміємося. Щиро. Від усієї душі. Бо в таких селах відчуваєш смак життя, котре хоч і не вирує, але таке справжнє.
Навпроти сільської ради – садочок. Дітки якраз на прогулянці. Що то за дівчатка виростуть із цієї малечі: позують перед фотокамерою, не соромляться, як то часто характерно для сільської малечі. Щасливі.
Добре, розкриємо козирі. Будки – село, де чимала частина людей звертається до Бога із проханням щастя та долі зі стін Дому молитви. По-простому їх називають п’ятидесятниками…
Були ми у шкільному музеї. Там дві стіни прикрашають фото, де сільські родини – гуртом, із купкою діточок: від зовсім малих і геть дорослих. Звісно, не могли про таке не запитати, адже не всі українські родини мають сміливість за теперішніх умов розжитися на такий гурт продовжувачів роду.
– Село наше багатодітне, – розповідає Тетяна Мартинюк. – От родина Мельників. У них батько костоправ, люди до нього їдуть звідусіль. У їхній сім’ї є такі діти, котрі вже одружилися, а є й маленькі. Хлопці всі залишаються в нашому селі чи їдуть у сусідні. Дівчата то заміж повиходили у міста.
Тиху розмову підхоплює Валентина Степанівна:
– Наші люди в Америку їдуть, наче до Луцька. Повиробляли паспорти. Чимало там вже прижилися і мають сім’ї. Але, знаєте, то молодь. А от хто старший поїхав, то мріють повернутися. Он ще одна родина Мельників. Чоловік із дружиною так і не змогли лишитися на чужині.
Та найбільше зворушила розповідь про Степана Андрусика. Чоловік неймовірно сумував за рідними Будками. Писав додому такі листи, що тут плакали. Повернувся. Зізнається, що тепер почувається невимовно щасливим. Бо що ті красоти і принади Сакраменто, порівняно із такими гарними краєвидами Будків…
– А якими повертаються поліщуки з тієї Америки? Змінюються чи все ж лишаються українцями? – запитую.
– Та ні, повертаються поліщуками. Мабуть, тому й їдуть додому, що американські реалії так і не стали їхніми… – чую філософську відповідь пані Тетяни.
«Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.
Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити».
І що змінилося з часу написання Василем Стефаником його «Камінного хреста»?.. Хіба тепер океан перелітають і дивляться на свою Україну звідти через інтернетний екран комп’ютера – справжнє тобі вікно в Америку…
Розглядаємо будківську вишивку, що в шкільному музеї села. Там килими, рушники, картини, котрі давно набули не лише естетичної, а й матеріальної цінності. Звісно, їх продавати ніхто ніколи навіть не наважиться. Питання «чому» в мене вже не виникало…
Коли редакційний автомобіль прощався із будківськими краєвидами, увагу привернув дідусь. Він у парі із кийком-підтримкою, без якого вже кроку ступити не може, стеріг вхід до рідної хати. Виявилося, що Платон Панасюк – один із місцевих героїв. Його молодість – то часи Великої Вітчизняної. Він пройшов усю війну. Боровся за свободу на теренах Чехії, дійшов до Берліна. Там вони разом із побратимами плакали від щастя, коли надійшла звістка про перемогу.
Світлана ДУМСЬКА.