Надзвичайний
і Повноважний посол Ізраїлю в Україні Реувен
Дін Ель 10 червня уперше побував на Волині. Офіційною метою візиту стало
вручення відзнак Праведників світу представникам 5-ти українських родин
(львівських та волинських), які врятували євреїв у роки Другої світової війни. Поза
протоколом, у кулуарах Луцької міської ради, дипломат зізнається: за час
діяльності прагнув і встиг побувати у кожному куточку України. Єдиним таким
куточком, де він ще не був, залишалася Волинь…
Хоча,
як переконували колеги-телевізійники зі столиці, які приїхали зняти наших
праведників для майбутнього фільму, Волинь з’явилася у робочому графіку посла
Ізраїлю в Україні не випадково. Мовляв, приїзд на «крайній Захід» та «вотчину
бандерівщини» має певний політичний зміст. Так це чи ні, Посол дипломатично уникав
відповісти. Але зазначив: коли в біду потрапляє український солдат, то одним із
перших йому допоможе Ізраїль…
У
короткій перерві між зустріччю з головою облдержадміністрації Григорієм
Пустовітом, врученням нагород у стінах
Луцької міськради та поїздкою на одне з місць розстрілу євреїв Реувен Дін Ель
відповів на питання журналістів, зокрема й представника «Волинської газети». Що
цікаво: саме цього дня у рідному для дипломата Ізраїлі на перший пост у державі
став його тезка. Громадяни обрали Президентом Реувена Рівліна. Сам же Дін Ель у
короткому інтерв’ю ні словом не обмовився про нового главу Української держави
Петра Порошенка, на інавгурації якого, очевидно, був присутній кількома днями
раніше. Натомість процитував слова президента-втікача Віктора Януковича. А ще ізраїльський
дипломат у Луцьку натякнув: ймовірно, скоро і сам залишить свою поважну посаду,
на якій служив із серпня 2011-го…
–
Пане Реувене, чому саме на Волині ви вирішили вручити ці високі нагороди? Чи це
пов’язано із суспільно-політичними подіями в Україні?
– Насправді
для мене особисто, для мого посольства вручення нагород – це одна з
найважливіших справ. Ми ніколи не відкладаємо таку подію на потім, навіть якщо
збирається для вручення кілька людей. Навіть коли це одна людина і треба їхати
до неї далеко від Києва. Думаю, це святе для моєї держави. Такі людські вчинки
не можна забувати. І якщо нагорода повинна знайти свого героя, то вона його й
знаходить. Такі люди достойні, аби про них пам’ятали вічно. Це ж не тільки
церемонія – це вписано навіки в історію нашої держави. А знаєте, хоча я це
робив не вперше, хвилювався… Бо ця церемонія – то щось особливе. Поки я і люди
мого покоління є, ми не дамо забути. Ця тема завжди присутня в ізраїльському
сьогоденні. Насправді йдеться не просто
про 2472 особи (стільки наразі є праведників світу, – авт.). Рятівники
та члени їхніх сімей – дуже вагома кількість людей, готових до самопожертви. Це
ті, хто змінив сутність єврейського народу. А скільки ці дві з половиною тисячі
людей спасли! Це та гілка, яка продовжує розвиватися.
–
Які ще завдання ви як Посол прагнули вирішити?
– Цього
разу мета – це справді участь у церемонії. Але то нічого не означає. Думаю,
сьогодні вже нема регіону в Україні, де б я за три роки роботи не побував. Мета
– встановити безпосередні контакти (не через міждержавні угоди, якими ми
займаємося на рівні посольства). Просто відвідати Волинь, запропонувати наші
можливості до вирішення місцевих проблем, почути ваші потреби. Бо тільки так
можна по-справжньому встановити повноцінну співпрацю. Зустріч із головою
облдержадміністрації, місцевим мером, якого я теж уже знаю, це нагода говорити
про реальні речі. Ті речі, з якими ти завтра зможеш прийти до свого кабінету й
почати над ними працювати. Якщо не переводити розмови та зустрічі у практичну сферу, то вони лишаються словами.
А я слова не дуже люблю, натомість люблю справи.
–
Чи не обговорювали ви сьогодні конкретні інвестиційні пропозиції волинянам від
ізраїльського бізнесу?
– Річ
не в бізнесі. Не треба все згортати до цього. Коли йдеться про взаємовідносини,
то мається на увазі не тільки бізнес. Звичайно, є потреби в інвестиціях.
Звичайно, є теми, в яких ми як держава можемо Україні сприяти. До речі, і
навпаки… Співпраця цікава тоді, коли вона взаємовигідна. Безумовно, бувають
різні періоди у різних держав… Ті теми, які ми запропонували до обговорення, –
значимі для держави Ізраїль. Наша держава за кліматом, за земельними
можливостями унікальна. Це змушує нас шукати ті шляхи вирішення питань, які
потім стають корисними для інших. Грубо кажучи, якщо ти хочеш пити воду, ти
можеш її черпати з моря – солону. Або можеш знайти спосіб її очистити. І так у
дуже багатьох сферах.
–
В Ізраїлі сильна армія. Ця країна має досвід боротьби з тероризмом. Чи варто
вести перемовини з терористами і як Україні треба діяти у її нинішній ситуації?
–
Я надто маленька людина, аби давати такі поради. В Ізраїлі побутує думка, що з
терористами говорити не можна. І це й моя особиста точка зору. Не можна
заохочувати терористів. Не можна, щоби заходи, які вони здійснюють, якось
винагороджувалися. Тієї хвилини, коли людина вчинила якийсь крок як терорист, вона
не має морального права продовжувати існувати.
–
Сьогодні вранці під час зустрічі з Григорієм Пустовітом йшлося про конкретну
співпрацю на правоохоронній ниві. Зокрема, про можливість для представника
волинської міліції пройти навчання в Ізраїлі…
– Серед
наших програм співпраці наших держав – взаємодія між різними структурами, зокрема
й правоохоронними. В Ізраїлі є курс-семінар для міліціонерів із різних країн
колишнього Радянського Союзу. Вони приїжджають до нас на місяць, аби перейняти
досвід. Тема – спілкування міліції з громадськістю. На наш погляд, важливо правильно поводити себе у
спілкуванні з населенням. Коли ви звертаєтеся до міліціонера, то можете отримати
відповідь грубу і негарну й залишитися ображеними на цю службу. Або ж –
нормальну гарну відповідь і зрозуміти, чому ваше звернення можливо чи неможливо
вирішити. Це маленький нюанс, але він робить усю погоду. Спілкування силовиків із
громадянами – 30-40% вирішення проблеми, якщо вона існує. Тому і в Луцьку ми
запропонували співпрацю в рамках цієї програми. Наскільки мені відомо, Волинь
уперше братиме участь у таких курсах.
–
Ми сьогодні чули зворушливі історії про праведників Волині. Як ізраїльський
народ ставиться до теми праведників серед німецького народу?
– Мабуть,
усі знають найбільш відомий випадок із добродієм Шиндлером, про цю історію
навіть фільм зняли. Праведник – він і в Африці праведник. Це можуть бути німці,
поляки… До речі, найбільша кількість праведників світу – в Польщі. Але національність цих людей не
має значення. Важливий тут – вчинок. А тема прощення… Що пробачати нинішньому німецькому
народу, коли він до злочинів минулого не має стосунку? Та я особисто ніколи не
прощу і ніколи не забуду (і думаю, так усі інші) тим, хто в часи Другої
Світової війни вбивав дітей, посилав мільйони в газові камери… Яке прощення?
Про що мова? До речі, є сьогодні у світі інститути, які дотепер переслідують
нацистські цілі. Приклади вам відомі – це Іван Дем’янюк, якого судили в 92
роки… Здається, недавно знайшли ще одного вже 98-літнього нациста, який брав
участь у таборах смерті, і він має постати перед судом.
–
Українське суспільство ніяк не може розпрощатися зі стереотипом – 9 травня
вважати святом, тоді як європейська громадськість давно вважає дату закінчення
цієї війни приводом пом’янути жертви, приводом для скорботи. Для ізраїльського
народу ця дата що означає?
– Означає
набагато більше, ніж для колишнього радянського народу. Ми розуміємо і не
приховуємо цього: та трагедія, що відбулася з єврейським народом, – була
великим поштовхом до постання нашої незалежності. До постання держави,
дорожчого якої у нас нічого нема. Ніби і абсурд… Але це так.
–
Сьогодні в Ізраїлі лікуються учасники Майдану, серед них є волиняни. Чи
випадково ваша країна подала руку допомоги пораненим під час боїв на Майдані?
Чи це позиція країни?
– Як
це може бути випадковим?! Співпраця двох наших держав, ще за визначенням
попереднього Президента, не просто хороша, вона – особлива. В ці рамки
особливих відносин можна вмістити все. І не тільки те, що прописано у
протоколах. Думаю, що це логічне завершення: коли українець, умовно кажучи
солдат, потрапляє в біду, то він буде лікуватися в Ізраїлі. Хоча б тому, що у
наших лікарів – найбільший досвід вогнепальних хірургічних втручань. Сьогодні
ваш заступник мера згадував такий випадок, коли всі лікарі відмовилися взятися
за хворого через складність ситуації, натомість ізраїльські фахівці погодилися.
Ця людина була поранена в області тазу, хребта… Є в нас лікар, який зібрав його
докупи. Потім усе ним зібране запрацювало, і це, думаю, певний елемент дива…
–
Ваша мама – родом з Одеси. Наразі головою Одеської облдержадміністрації є
волинянин, бізнес-партнер Ігоря Коломойського Ігор Палиця. Ви довгий час жили у
Вільнюсі, тоді як інший дуже відомий волинян, який донедавна був головою облдержадміністрації,
Борис Клімчук був свого часу Надзвичайним і Повноважним послом України в Литві.
Ви не знайомі з цими людьми?
–
О! Коли вже говорити про мою сім’ю, то вже треба сказати, що й батько мій – зі
Львова, а я народився у Вільнюсі… А знайомий я з багатьма… Виділяти з цього кола
мешканців чи уродженців якогось регіону не можу. Єдине, що можу сказати: такого
візиту, який був у мене сьогодні, я не те, що не мав раніше… Я ніде не відчував
такої теплої, дружньої атмосфери, як тут, на Волині.
Олена
ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
