У громаду – з паспортом і добрими намірами
Це все, що встиг взяти, тікаючи від війни, багато хто із
вимушено-евакуйованих. Волинь вже прийняла понад 13 000 переселенців із різних
гарячих куточків України.
Серед таких і сім’я Шепеленків з міста Ірпінь, що на
Київщині. Знайомимось з Олександром Шепеленком у
Боратинській селищній раді.
Він із дружиною дивом вирвався з Ірпеня. Встигли
прихопити хіба що паспорти та добрі наміри, з чим і приїхали на Волинь.
Олександр – досить відома людина, як мовить, козацького роду, з сім’ї відомих
педагогів, із золотою медаллю закінчив школу, має два червоні дипломи: здобув
фах будівельника і економіста. А ще у 2014 році, коли розпочалася війна,
вирішив написати книгу про «Воліка», так зовуть собаку, яку дивом вдалося
винести головному герою із Донецька… Твір з великим філософським змістом і
добрим фіналом. Є сюжет і навіть деякі начерки… А свого Вольфа – німецьку
вівчарку – Олександр Анатолійович залишив в Ірпені, ним опікуються сусіди.
– Олександре
Анатолійовичу, наскільки складно було вибратися з Ірпеня?
– Ми вийшли ще п’ять днів тому, нам поталанило. Якраз
закінчилися обстріли і ми з дружиною зважились покинути родинне гніздо, дітей з
відправили ще раніше. Онуки з невісткою поїхали у Німеччину, сини воюють,
донька – у Валенсії. Свого часу вона там побувала за програмою обміну для
чорнобильських дітей, вісім років жила і вчилася, тепер Тереза забрала її до себе.
– Як добиралися
до Луцька? Чому вибрали Волинь?
– Напередодні сюди виїхали люди, котрі разом із нами
ховалися від бомбардувань та обстрілів у бомбосховищі. Вони нам зателефонували,
розповіли, яка тут обстановка, і порадили їхати на Волинь. Тож ми вже цілеспрямовано
їхали саме сюди. Спершу добралися до Києва, відтак був Львів, а вже звідти
потрапили до Луцька.
– Як
прийняла Вас Боратинська громада?
– Ми приписані за Боратинською громадою, голова Олександр
Яручик – це просто золота людина. Вражає й те, як до нас відносяться місцеві
жителі. Такого ставлення на Київщині, принаймні, до війни годі було би
сподіватися. Надзвичайно щирі і гарні люди, діляться останнім.
– Хочемо
також і Вам, Олександре Анатолійовичу, висловити вдячність і своє захоплення,
адже в часи обох Майданів кияни та жителі області надавали прихисток у своїх
домівках, обігрівали і годували не тільки волинян, а й жителів інших областей.
Тож хто би говорив про жертовність, як не Ви?
– Так, ми всі пліч-о-пліч були на Майдані, била нас
беркутня, не дивилася, чи ми волиняни чи кияни. Тепер ми одна родина. Дай,
Боже, щоб, коли це все закінчиться і ми переможемо, ми змінилися.
– Ви
потрапили у приватний сектор?
– Ні, ми зупинилися у волонтерів. Це Наталя й Ігор,
власники магазину «Килимок». Дуже гарні люди. Поділюся з вами ще й таким
спостереженням. У поблизькій до нас крамниці збирають продукти для переселенців…
Ми ж поряд і все бачимо… Там стоїть такий невеличкий візочок, до якого люди
кладуть усілякі продукти: хтось – печиво, інші – хліб, дехто – фрукти та овочі…
Є й такі, що самі ледве виживають, та ладні для нас віддати останню хлібину,
яку купили для себе. Я написав для них вдячні і добрі слова, попросив бабусь не
віддавати останнє для нас, вимушених переселенців, а залишати собі, бо ж ми
також і за них переживаємо… Бабусі, жінки читають це і плачуть. Навіть
маленькі люди хочуть покласти бодай хлібину, бо розуміють, що з нами трапилося,
і це співчуття об’єднує усіх нас.
Зараз будемо налагоджувати невеличкий бізнес, щоб не
сидіти на шиї у цих щирих, добрих і милосердних людей.
– Ви
підприємець?
– Так.
– А чим
займаєтеся?
– Тут будемо вирощувати гриби.
– Які саме?
– Розсада фінська… Ще не визначилися, які саме сорти
будуть, як їх вирощуватимемо – на відкритому повітрі чи в приміщеннях, але
місце для цього вже є.
– Сергій
Олександрович сприяє у цьому?
– Він – як батько, допомагає, чим може… Ми задоволені
таким ставленням… Площі для вирощування грибів уже є… Зараз вирішиться
питання з житлом і ми розпочинаємо свою грибну справу.
– Для
налагодження бізнесу потрібні бодай невеличкі кошти. З цим міг би допомогти
котрийсь із фондів або ж держава?
– Кошти завжди потрібні, але, на щастя, у нас є ще родичі…
Саме на їх допомогу і сподіваємось щонайперше, адже ми приїхали сюди тільки з
паспортами і добрими намірами.
– Нічого не
встигли взяти?
– Коли виходили, на наших очах розбомбило хату. Якраз
закінчувався обстріл і останній снаряд прилетів сусідам і нам.
– Ви з
самого пекла війни. Як воно там бути людям? Є віра у Перемогу?
– Ми з Ірпеня. Це чудове місце, красень. Там багато
відпочинкових зон, парків і скверів, які зараз ворог перетворює в руїни. Але ми
всі знаємо, що переможемо. А як довго це затягнеться, щонайперше залежить від
наших військових… Принаймні, те, як вони роблять свою справу, дає нам натхнення
і віру у перемогу. Зараз буде, як ми розуміємо, бо ж постійно моніторимо
ситуацію, друга навала. Якщо наші хлопці спрацюють так, як зараз або й краще, а
в них додалося вміння, то будуть ще москалі проситься…
Дякуємо за
розмову. І Перемоги нам усім!
Спілкувався
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора
РАЙОВА.