Сьогодні
Олег Фіть – глава родинної ферми. Для когось, можливо, дивак. Для когось –
шукач пригод. Та головне, що, пройшовши крізь вітри поневірянь, чоловік не
просто встояв. Він зрозумів. Покаявся. І захотів жити по-новому. Так, аби
лишити по собі хороший спомин.
Що до
людини ми приїхали неординарної – видно відразу. І не лише тому, що поруч із
тракторами – екзотичні птахи та звірі. Не тільки тому, що родинна ферма чимось
нагадує чоловіче царство. Сам господар, щойно полишивши кермо недешевого джипа,
вийшов у гумових шльопанцях та сільському одязі.
Проте
відповідь на все побачене дає подальша розмова. «Моє одкровення вас, може,
шокує. Але я вирішив: усе, як на сповіді, говоритиму…» – і щойно жартувавши,
Олег стає серйозним і задумливим. Адже у пам’яті одна за одною зринають
сторінки непростого минулого. Того, в якому були кров і братерське плече, тюрма
і шалене кохання…
– Що
життя мене кидало, це правда, – ламаною українською розпочинає Олег. І стає
зрозуміло: в с. Павлівка Іваничівського р-ну чоловік і через 18 літ після
приїзду не став «своїм». Навіть узявши за дружину місцеву жіночку Люду, пан
Фіть усе ще лишається громадянином Російської Федерації.
За
нинішніх подій хтось грішним ділом подумає: агент ФСБ! І матиме підстави. Адже
Олег дійсно служив у лавах Збройних сил СССР, 4 роки «виконував
інтернаціональний обов’язок» у ДРА, 2 місяці пробув в ОМОНі. І хтозна, де би
сьогодні захищав честь офіцера, якби не багато «але».
КОХАННЯ
І СТРАЖДАННЯ
– Ще
тоді, 1989-го, щойно я вийшов із пекла Афгану, побачив: нас, учорашніх бійців,
викинули, як непотріб. Дали кожному по десять рублів і – валяй на всі чотири
сторони! От хлопці й валили: на Москву. Там, на Вітебському і Южному вокзалах
нас зустрічали. Прямо з ешелонів. Із обіймами. І тут же пропонували… в рекет.
Хтось відмовлявся. Хтось погоджувався. Тоді я теж став займатися тою фігнею.
Ой, вибачте, – кусає себе за язик, – протиправною діяльністю.
Хоча
протиправною була вона лише за нормами кримінального кодексу. Сам же Олег
вважає: нічого поганого не робив. Навпаки: встановлював справедливість. І жив за
принципами, які ще в Середньовіччі сповідував Робін Гуд: у багатих забирати –
бідним помагати. Причому бідність визначалася не лише грішми.
– Коли я
поїхав у Карелію (а туди мою мамку ще колись із Волині переселили), пробував
стати нормальним чоловіком. Трудився на лісоповалі, з карелкою Маринкою
шури-мури крутив. Навіть женилися: через ЗАГС, як положено. Може й, зажили б із
нею. Але через рік я узнав: вона приховала від мене вагітність, зробила аборт.
І яким би грішником не був сам, але такого стерпіти не зміг: наступного ранку
подав на розлучення… – пригадує оповідач.
Втім
горювати – не у правилах Олега. Особливо коли тобі щойно 20 минуло. Наслідуючи
принципи Робіна Гуда, Олег Фіть і далі йшов по життю.
– Саме
тоді я познайомився з дєвкою. Проституткою. Спершу ставився до неї, як до всіх
із тої категорії. Але з часом побачив добру душу. Полюбив. Вирішив витягнути з
помийної ями, нормальну людину зробити. Тільки-от сутенеру це не сподобалося.
За свій «товар» (за проститутку) він вирішив одкупне вимагати. І я заплатив:
два рази довбанув. Да так, що сутенер – у реанімацію, а я – в СІЗО.
Три
місяці тривало слідство у справі за «навмисне нанесення тяжких тілесних». Але
чи то афганське минуле помогло, чи Олег дійсно підкупив своєю щирістю. Словом,
випустили його. Прямо в залі суду. І за побиття сутенера призначили чотири роки
умовно.
– Я
більше не хотів лишатися ні в тому місті, ні з тою жінкою. Коли вже збирався виїжджати,
вона дзвонила, плакала, просила забрати із собою, – пригадує співрозмовник. Та
для чоловіка це вже була перегорнута сторінка його життя.
БАНДИТ
НА ПРІЗВИСЬКО «ФІЛІН»
Двічі
обпікшись у коханні, Олег не полишав принципів Робіна Гуда. Тільки опинившись у
Санкт-Петербурзі, став тих принципів дотримуватися буквально.
– Так, я
був бандитом. Але не рекетиром. У поганих дядьків забирав, а бідним віддавав, –
пояснює. От тільки поділ на «своїх» і «чужих» був надто суб’єктивним.
– Що
зробиш: дев’яності. Простому торгашеві тоді мусово було мати кришу, – вловивши
мій погляд, продовжує оповідач. – Але ми, на відміну від рекетні, з кожної
«точки» бабки не збивали. Торгує людина ковбасою – дасть кусок. Продає кавуни –
з нами поділиться. А ми вже знали, куди весь товар підігнати.
За таке
вміння ділитися Олег віддячував своїм «підопічним»: тільки на них хтось
«наїхати» хоче, він «нехорошим дядям» стрілку набивав (тобто зустріч призначав)
і популярно розказував за правила життя у Пітері. А позаяк виховна робота
здебільшого вночі проводилася, то Олег Фіть і прізвисько отримав – «Філін».
– Ми не
були бандугрупованням. Так собі: добровільна організація. Але авторитет у місті
мали, – каже. Причому той «авторитет» непогані часом результати приносив.
Якось, вибивши у нехороших людей гроші, «Філін», одначе, так спокусився на
чемодан «зелених», що одного прекрасного дня (а може – й ніч) не до бідних ті
гроші поніс, а просто… втік із Пітера.
– Не «втік».
Поїхав нове життя починати, – відразу поправляє. – А вибір свій зупинив на
Іваничівському районі. Бо звідси родом моя мама.
«НАЙБІЛЬШЕ
МРІЮ ПРО… ВЕРБЛЮДА!»
За
словами пана Олега, на момент утечі з Росії грошей він мав стільки, що половину
села міг купити. Втім спромігся лише на будинок у Павлівці. А решту,
зізнається, просто… прогуляв.
– Як
прийшло, так і пішло! – не сумує за втраченим. – Бо я ж не все пустив по вітру.
Частиною з бідними людьми поділився. Та й як не поділитися, коли та людина
молода, симпатична, ще й жіночої статі?
Щоправда,
нове життя почати Олегові вдалося не відразу. Бо з 1997-го проживаючи на
Іваничівщині, встиг наш співрозмовник двічі на лаві підсудних опинитися.
– За
нелегальний прийом металобрухту, – зауважує. Хоча тут же додає:
– При
тому я старався по совісті чинити. Прийде якась людина: мовляв, у неї щось
металеве вкрали, я (якщо пропажу знаходив) віддавав безплатно. Щоби з місцевою
міліцією стосунки не псувати, то і начальству, і рядовим мєнтам регулярно
«віддячував». Тобто жив «по понятіях».
Та,
зрештою, набридла Фітю його репутація. І спробував чоловік узятися за абсолютно
нову сферу – розведення екзотичних тварин.
– Чому
так вирішив? – перепитує. – Бо захотілося щось особливе робити. Таке, чого в
селі ще не було.
Невдовзі
в господарстві Фітя та його дружини Люди з’явилася сім’я страусів: самець і дві
самки.
– Ох,
скільки вони в мене нервів забрали. І грошей. Спершу я всіх трьох птахів купив
на фермі під Луцьком. Три тисячі «зелених» заплатив. Але доки пернатих до
Павлівки везли, страусу голову відірвало. Знову я поїхав. Тепер уже самця за
500 доларів виторгував. Але й він дороги не пережив: розрив серця. І тільки за
третім разом вдалося з-під Києва страуса привезти. Щоправда, й тисячу 200
доларів за нього викласти.
Великого
бізнесу чоловік на страусах не зробив. Бо хоча їхні яйця і ціняться (порожня
шкаралупа в Києві 50 гривень вартує, а яйце – в рази дорожче), проте для села
такий делікатес – надто велика розкіш. Якщо хтось і купує, то хіба з міста або
з іншого району (на сувенір). Часто перед Пасхою замовляють. А здебільшого Олег
безплатно страусині яйця роздає. Особливо коли внучка зі школи дітлахів
приводить. «Ого! Які кури великі!» – сміються учні. А господарю той сміх – як
бальзам на душу.
Тож слідом
за струсами з’явилася на фермі сім’я фазанів, далі – павичів, цесарок.
Віднедавна пробує Олег мати зиск із перепілок, голів із 200 тримає.
Коні,
кролі, барани – це вже чоловік навіть не показує. Хоча на одній тільки
свинофермі – до 70-ти «п’ятачків» набереться. А 20 котів та десять собак і без
господаря дають про себе знати.
– Два
роки тому ще й нутрії взявся розводити. В сусідньому селі купив тварин, у хлів
помістив, а вони собі там нори поробили, плодяться, навіть не знаю, скільки вже
є. Штук зо 30, певно, – веде безплатним зоопарком.
Шкода
тільки, немає фермеру де «розвернутися». Тих шість гектарів, які з дружиною
обробляють, – лише на зернові та овочі тваринам. А ще ж хочеться страусам
вольєр відгородити (це додаткових 500 кв.м). Через два роки павичі підростуть –
їхнім хвостам у клітках теж не буде як розпускатися.
– Є думка
ведмедя привезти, – ділиться планами Олег Фіть. – Але найбільше мрію про…
верблюда! Так-так. Я вже й цікавився: 40 тисяч гривень коштує горбатий. От
тільки жити йому – простір треба. Я вже й до сільського голови ходив, просив
землі виділити. Тим більше, маю з десять одиниць техніки ту землю обробляти.
Але відповідь одна: вільних площ немає. Ну що ж: буду чекати. Бо так не
хочеться в бандитське минуле вертатися. Навіть подумки…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.