Роки не тяжіють над нею

І у цих словах суть усього її життя, існування на цьому білому світі. За повсякденними клопотами мало про власний ювілей не забула, який святкуватиме якраз сьогодні. Особисте, у тому числі й родина, на другому плані. Понад усе – безпосередні обов’язки голови обласної організації прфоспілки працівників державних установ. Це її стихія, де почувається впевнено, мов риба у хвилях розбурханого моря. Роки, здається, не тяжіють над нею. Молодечий запал та ентузіазм зберегла з юності, коли запропонували роботу в міськкомі комсомолу. Відтоді молодість у її душі прописалася навічно.

Родове її коріння проросло у с. Кобло Грубешівського повіту  Польщі. У 1945 році під час операції «Вісла» сім’ю звідси виселили. Родина опинилася на Тернопільщині. Мама Євгенія Йосипівна, як згадує Ольга Миколаївна, була досить освіченою людиною, закінчила польську гімназію, вона непогано шила. Дещо перейняла від неї і єдина донька Ольга. Батько Микола Іванович ковалював. 

– Напевно, тому й родилися всі хлопці, а я лише одна дівчинка, всміхається моя співрозмовниця. – Четверо братів у мене. У живих, на жаль, лишилося двоє. Через те й успадкувала хлопчачий характер. Часто запитувала маму, чому так сталося? Пригадую, що мали власне господарство, тримали корову, мали свою землю. Усе мусили покинути та поїхати. Коня не мали, то довелося запрягати корову. Досі пам’ятаю мамині слова: «Ти знаєш, дитино, якби ми тоді не поїхали, то нас уже не було б в живих». Оселилася родина на Тернопільщині, у селищі міського типу Вишневець, у якому було дуже багато фруктових дерев: вишні, черешні. З того часу дуже люблю лазити на деревах. Тож якщо на дачі треба позривати яблука, то це для мене без проблем. Моя комплекція дозволяє робити це з легкістю. Люблю біля землі ходити, можливо, це також передалося у спадок.

У Вишнівцях Оля закінчила середню школу. Це містечко її юності, куди часто їздить. Там батьки поховані, один брат живе, менший Євген, дуже талановитий, здібний футболіст. Знаходить час помилуватися тутешнім замком князів Вишневецьких. Його відреставрували, щороку сюди приїжджає багато екскурсантів. Нині тут завдяки місцевій об’єднаній територіальній громаді спорудили прекрасний стадіон, тренуватися на який приїжджають навіть команди з Тернополя. 

Після закінчення середньої школи юнка працювала старшою піонервожатою. Ще один рік вожатівського стажу добавила на Волині, у Смолигівській восьмирічці Луцького району. Один з братів жив у Торчині. Ольга Миколаївна не приховує, що хоча і досвіду ніякого не було, але пройшли роки і досі їй приємно зустрічати своїх учнів колишніх, які щиро вітаються та щось хороше пригадують.

– Недавно я відвідала Смолигівську об’єднану територіальну громаду. Звичайно, що нині село дуже змінилося, чому неабияк потішилася. Сумно, що нема уже тих вчителів, яких знала і яких вважаю своїми добрими наставниками, про них завжди згадую з теплотою та вдячністю. Ніхто мене не сприймав як недосвідчену дівчинку, ставилися як до колеги, радили і допомагали. Згодом поступила в Луцький педінститут ім. Лесі Українки, хоча про фах педагога тоді й не думала. Дуже хотіла бути медпрацівником, навіть подала документи у Кременецьке медучилище. Але через якийсь час забрала їх. Закінчила філологічний факультет, але в школі так і не працювала.

– Думаю, що з цього приводу особливо не жалкуєте?

– Не жалкую, хоча в Торчині проходила практику. Директором тоді була В. М. Іванова. Згодом Валентина Миколаївна працювала у Луцькій середній школі №8. Практика тоді була річною. Прийшла, дали мені 10 клас. Дівчата й хлопці усі дорослі, але спільну мову знаходили. Вважаю, що така практика була правильною, бо протягом року мав можливість досконало поспілкуватися з дітьми, відчути ритм життя школи, звідати смак праці педагога. 

Так уже було виписано долею, що після інституту на її життєвому шляху стрівся Віктор Кривцун, який тоді був першим секретарем Луцького міськкому комсомолу. Це був знаний і відомий у молодіжному середовищі вожак. Чоловік досить розумний. Він і запропонував  учорашній студентці роботу в міському комітеті комсомолу. Як секретар міськкому  опікувалася шкільною молоддю. Звичайно, досвіду, по суті, ніякого. Якось трапився один курйозний випадок.  Прийшла комсомолка у школу на перший дзвоник.  Підходить до директора, а та каже: «Дівчино, ви вже запізнилися, у нас десяті класи набрано». Коли Ольга представилася, то всі щиро розсміялися. Досі добре пам’ятає багатьох директорів шкіл, яких коротко, але влучно характеризує: «Прекрасні люди, прекрасні педагоги, які багато зробили для становлення шкіл. І сьогодні чимало робиться, аби школи відповідали усім канонам середніх навчальних закладів».

Після комсомольської роботи деякий час Сабурова попрацювала у партійних органах. Була інструктором Луцького міськкому партії. Місто стало для неї ще ближчим та ріднішим. Коли запропонували роботу у профспілках, то навіть завагалася. Мало що знала про цю наймасовішу колись організацію і чим вона конкретно займається. У міськкомі тривалий час працювала з Іваном Фурівим, який тоді був першим секретарем Луцького міськкому партії. У 1981 році Іван Іванович обійняв посаду голови федерації профспілок області. Цьому призначенню передували трагічні події, що сталися з волинськими школярами, які їхали автобусом на екскурсію і на Львівщині потрапили в аварію. 

Якраз Іван Фурів і запропонував Ользі Сабуровій, ділові та моральні якості якої добре знав, посаду завідуючої відділом фізкультурно-масової роботи та оздоровлення дітей. Тоді в області під егідою профспілок було близько двох десятків таборів. Велика увага приділялася зміцненню їх матеріально-технічної бази, укомплектуванню професійними кадрами. 

— З моєї пам’яті десятилітні вітри не вивітрили мудрі слова, сказані колись Іваном Івановичем: «Хай ми не зробимо якоїсь паперової роботи, а краще побудуємо щось для дітей. Користь буде набагато більша». Про відпочинок дітей турбота тоді була на першому плані. Усі витрати, по суті, брала на себе держава. Не порівняти з сьогоднішніми реаліями. Нині наша обласна профспілкова організація працівників державних установ має лише один відпочинковий дитячий табір «Світанок» у с. Дачне Ківерцівського району. І тим тішимося, бо за сезон оздоровлюємо близько 700 дітей. Він ще був споруджений на початку 50-х років минулого століття, але майже заново перебудований у середині 80-х з ініціативи Фуріва. За історію його існування тут пройшли цілі покоління. Буває телефонує якась жіночка: «Хочу взяти путівку своїй внучці, бо свого часу і я оздоровлювалася у «Світанку». Мені приємно це чути. Робимо усе, аби дітям було весело та приємно.

Обласну галузеву профспілкову організацію Ольга Сабурова за переведом очолила в 1994 році. Сталося це 1 грудня. До цього працювала заступником голови обкому профспілки під керівництвом Надії Пономаренко, яка багато дбала про престиж галузевої профспілки. Адже був період, коли виходили не тільки з партії, а й з профспілки. У деяких районах її довелося створювати, по суті, заново. Але колектив в основному зберігся. У тому числі завдяки таким людям, як Михайло Крихтенко, якого добрим словом згадують багато волинян. Це був першокласний юрист. 

Про інших Ольга Миколаївна відгукується охоче. Вип’ячувати  ж себе, а тим більше свої заслуги ну, ніяк не хоче. Хоча саме завдяки їй сьогодні чисельність галузевої профспілкової організації, яка на хорошому рахунку серед споріднених в Україні, перевищує 5 тисяч членів. Вона вміє знаходити спільну мову з керівниками різного рангу. Це мистецтво набувалося роками і принесло гарні плоди. 

Сьогоднішня ювілярка, опріч іншого,  турботлива господиня, яка кохається у квітах, хороша дружина та мама. Разом зі своїм судженим Олександром Володимировичем виховали доньку Ліну, дочекалися зятя Ярослава, внучки Іри, яка щаслива у парі з Тарасом. Для них Ольга Миколаївна бажає щасливого майбутнього в мирній Україні.

Добра людина завжди продукує високі думки. Хай вони постійно супроводжують і Ольгу Миколаївну!