Роль свідків і доказів

Господарські суди в Україні створені з метою захисту прав та  охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин. В умовах інтеграції України у світову та європейську економіку господарські суди мають сприяти економічним перетворенням у країні. У зв’язку з цим господарське судочинство має відповідати європейським стандартам.

Указом Президента України від 10 травня 2006 р. №361 було схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, яка визначила одним із засад здійснення судової реформи – реформування процесуального законодавства.

Зміни до національного процесуального законодавства є однією із складових частин судової реформи, які мають на меті забезпечити ефективність судового процесу.

Робочою групою з реформування процесуального законодавства, яку було створено Радою з питань судової реформи при Президентові України, було розроблено проект Господарського процесуального кодексу України в новій редакції.

3 жовтня 2017 р. було прийнято Закон України №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Він набув чинності з 15 грудня 2017 р. і його  можна розглядати як один із останніх та знакових етапів запровадженої в Україні судової реформи, що має вирішальне значення для судової реформи в цілому.

Автори Господарського процесуального кодексу України продемонстрували намагання наблизити господарське судочинство до інших видів судочинств, про що свідчить спроба передбачити єдину термінологію та запровадження правових інститутів, притаманних різним процесам.

Більшість новацій, які запропоновано Господарським процесуальним кодексом України в редакції від 3 жовтня 2017 р., є абсолютно новими для всіх країн пострадянського простору та мають на меті наближення української системи правосуддя до стандартів та рекомендацій Ради Європи.

Нині процесуальне законодавство України  перебуває на етапі реформування, пов’язаного з введенням у дію нових редакцій кодексів, які запроваджують нові, раніше не відомі вітчизняному законодавству інститути.  Розпочалося практичне застосування трьох цілком оновлених процесуальних кодексів.

Господарський процесуальний кодекс України  в редакції від 3 жовтня 2017 р. містить новели, на необхідності яких давно наголошували науковці та юристи-практики.

Та деякі норми Господарського процесуального кодексу України викликають труднощі у їх застосуванні. Найбільше зауважень з боку і науковців, і практиків викликають новели  Господарського процесуального кодексу України щодо використання засобів доказування та одержання доказів, ролі суду в цьому. 

З прийняттям нової редакції вищевказаного Закону питання допуску свідків до участі в господарському процесі перейшло з площини теоретичних дискусій до застосування цього засобу доказування у щоденній практичній діяльності. 

Згідно зі статтею 66 Господарського процесуального кодексу свідком може бути будь-яка дієздатна фізична особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Водночас свідкові надається право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за відсутності заперечень учасників справи або в інших випадках незалежно від заперечень учасників справи, зокрема через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин за відповідного дозволу суду.

Характер господарських правовідносин і специфіка спорів, підвідомчих господарському суду, свідчать про те, що лише певні категорії спорів потребують показань свідка. Наприклад, застосування такого засобу доказування у спорах про стягнення боргу, у кредитних спорах, при визнанні правочинів недійсними з підстав порушення закону та у випадках, коли всі факти, необхідні для обґрунтування вимог, можуть бути доведені виключно на підставі письмових доказів, є фактично неможливим.

Аналіз Єдиного реєстру судових рішень та судової практики свідчить, що найбільш часто письмові та усні пояснення від осіб, які хоч і не мали спеціального статусу в розумінні доказів Господарського процесуального кодексу 1991 р.  досліджувалися судом у корпоративних спорах, спорах про визнання угод неукладеними та щодо поставки товарів.

Юридична наука виходить із того, що цінність свідка полягає в його безпосередньому об’єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об’єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися.

Але зазвичай у господарському судочинстві справи, в яких можуть бути використані показання свідків, зумовлюють наявність між свідком і стороною певних взаємозв’язків. Так, наприклад, через трудові відносини працівники підприємства можуть давати неправдиві показання через побоювання втратити роботу або конфлікт інтересів з керівництвом або через наявність власної зацікавленості в результаті корпоративного спору тощо.

Тому логічно було б обмежити застосування такого засобу доказування прямою вказівкою на ті предмети спорів, де вони не можуть бути застосовані. Наприклад, передбачити, що в кредитних спорах застосування показань свідків не допускається.

Показання свідків можуть та повинні слугувати джерелом установлення обставин справи. Але запровадження інституту свідка доцільне лише за умови чіткого врегулювання процедури, розуміння відмінності господарського процесу від інших.

Так, у Господарському процесуальному кодексі немає жодної з гарантій реалізації права сторони на формулювання запитань свідкові, фіксацію порушень процедури, що впливає на правдивість показань свідка. Крім того, застосування заяви свідка та можливість витребування її як письмового доказу взагалі є новелою в законі та викликає безліч труднощів у правозастосовній діяльності. Фактично можна дійти висновку про те, що процедура допиту свідків у господарському процесі розрахована тільки на показання заінтересованих осіб.

Запровадження інституту свідків в господарському судочинстві загалом є позитивним кроком, однак із метою уникнення безпідставного затягування господарського процесу та недопущення зловживання правами учасниками процесу необхідно передбачити додаткові механізми забезпечення розгляду господарського  спору в розумні строки. Тому є доцільним доповнення ст.85 нового Господарського процесуального кодексу України положенням про те, що суд може використовувати показання свідків для доказування лише тих фактів і обставин, які неможливо довести іншими засобами доказування.

Багато проблемних питань виникає не лише у визначенні способів доказування, але й у встановленні механізму одержання доказів у господарському процесі.

Загальна схема доказування в господарському судочинстві викладена в кількох статтях Господарського процесуального кодексу України: в ч.1 ст.33 Господарського процесуального кодексу України (кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень); в ч.1 ст.34 Господарського процесуального кодексу України (господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи); у ст.43 Господарського процесуального кодексу України, у якій викладені положення щодо оцінки доказів господарським судом.

Водночас, згідно з приписами ст. 38 нинішньої редакції Господарського процесуального кодексу України тягар доказування лежить винятково на сторонах, а господарський суд з власної ініціативи позбавлений права в разі недостатності поданих доказів витребувати їх від підприємств і організацій незалежно від їхньої  участі у справі. 

Проте, в той же час, закон має встановити і належні гарантії того, що додержання вимог ст. 38 Господарського процесуального кодексу України та вирішення спору по суті винятково на підставі поданих сторонами доказів не матиме наслідком скасування або зміну рішення місцевого суду  внаслідок неповного з’ясування обставин, що мають значення для справи.

Разом із цим, вирішення справи без з’ясування  дійсних її обставин, на підставі того, що сторони про це не просили, суперечить принципам справедливого правосуддя, оскільки не забезпечує реального захисту прав та інтересів учасників процесу. Суд може погодитись із аргументами однієї із сторін, але це має відбутися не тому, що вона була більш переконливою, а тому, що її позиція відповідає внутрішньому переконанню суду щодо її адекватності й ґрунтується на дійсних, фактичних обставинах справи, і право на витребування додаткових доказів є не проявом суддівської зацікавленості в результатах вирішення спору, а додатковим засобом встановлення дійсних обставин. 

У зв’язку з цим ст.79 Господарського процесуального кодексу України може бути доповнена нормою про право суду на витребування доказів із власної ініціативи в певних випадках.

Незважаючи на численні зауваження до нового Господарського процесуального кодексу України,  його розроблення та подальше впровадження є кроком на шляху інтеграції  України  у європейську правову систему.