Багатообіцяюче
гасло «Жити по-новому», котрому так щиро повірили не лише лучани, а й усі
українці, зустрічає з коридору волинського офісу пропрезидентської партії. Тут
ми і спілкувалися у форматі «на диктофон» із позафракційним депутатом Луцької
міської ради, а віднедавна – головою Волинської регіональної організації ВО
«Солідарність» Романом Романюком.
Розпочали
з політики.
– Романе
В’ячеславовичу, «Солідарність» солідарна із нинішнім Президентом України Петром
Порошенком. Думаю, людям буде цікаво знати, над чим нині працює команда людини,
на котру поклали всі надії і сподівання на краще життя. Розкажіть, будь ласка,
більше і про власні ініціативи.
– Якщо дуже коротко, то себе вважаю
активною молодою людиною, тож намагаюся реалізувати поставлені завдання. Крім
того, ми живемо у період виборів. Практично не було можливості відпочити від
президентської кампанії, де, як вам відомо, брав активну участь, а вже
переходимо до парламентських. Але мені цікаво – в першу чергу це досвід.
Тож маю дві громадські роботи –
депутатство у міській раді та керівництво волинською регіональною організацією
ВО «Солідарність», а також постійне місце праці – помічником директора ДП АЗС
№1 ПАТ «Богдан-Моторс». Така зайнятість мені подобається.
–
Я не просто так наголошувала на солідарності ВО «Солідарність» із Президентом.
Ваша позиція…
– Працюємо у підтримку глави
держави, підтримуємо його курс і вважаємо, що тільки так – спільно,
об’єднавшись – можемо виграти цю війну із зовнішнім агресором та побороти
тероризм на Сході країни.
А ситуація, котру маємо там, це
повноцінна війна. Звичайно, на війні – будь-якій – є зрадники, гинуть люди. Так
і зараз. Та й критикувати завжди легше, ніж щось робити. Але ми маємо розуміти:
це – лише на користь ворогові. Крім того, мусимо пам’ятати: ще надто багато
павутиння, яке плела попередня влада. Наголошу ще раз: ми маємо якомога менше
критикувати і об’єднуватися заради спільної мети.
– Якщо
вже зайшла про це розмова… Не можу стриматися, аби не запитати вашу думку:
очевидці та учасники тих подій напівпошепки, боячись зізнатися самим собі,
розповідають, що «по той бік України» подекуди стоять люди, які були на
Майдані. Вони пояснюють свою позицію, начебто боролися не лише за повалення
влади Януковича, а за свободу. І їхні вимоги не виконали… І навпаки: міліція, котра
під час Революції гідності силою і нерідко жорстокістю зупиняла мітингувальників,
тепер їде у зону АТО і стріляє у тих, кого ми вже нарекли терористами…
– У мене своє бачення… Звісно, кожен
дивиться на проблему по-різному. Чому люди стоять на інших позиціях тепер… Не
треба далеко йти: у мене є сусіди, брат чи сестра яких живуть в Алчевську чи
Донецьку. Наші просять, мовляв, приїжджай, забезпечимо всім: і житлом, і роботою.
А звідти відповідають: «Ні, не покину. Це ви до нас сюди прилізли…» Люди ж зазомбовані.
Пропаганда з Росії велася дуже активно і системо, все продумано. Ми, звичайно,
програли перш за все інформаційну війну…
– Чому
така позиція? Здається, ми у неї і не грали…
– Практично так. Ми навіть не
мали інструментів. А те, що накочувалося з Росії, тепер викорінити зі
свідомості людей дуже важко. Мають минути роки. Ті, хто це відчуває
безпосередньо, коли, наприклад, мирні жителі, яким роблять зелені коридори,
просто прагнуть покинути зону бойових дій, а у них стріляють, вже розуміють хто
є хто…
–
Ви були у зоні АТО? Здається, вручали військовим бронежилети…
– Ні, не був. Бронежилети
передавав 1-му батальйону територіальної оборони, вони на той момент
дислокувалися за
кілометрів
області. Там якраз проходили тренування – їх готували для оборони кордону у
випадку прориву ворога.
– Думаю,
варто змінити болюче і не зрозуміле для всіх питання і перейти до місцевого, де
безпосередньо беремо участь. На носі у нас – знову вибори. Ви?..
– Звісно, на вибори йдемо. І
йдемо перемагати. Я особисто не живу за олімпійським принципом – головне
участь. Роблю щось, коли бачу у справі позитив і реальний результат.
Звичайно, всім відомо, що буде
стара виборча система: закриті списки, 50% на 50% мажоритарка і за списками.
Ведемо переговори з відомими авторитетними людьми, котрих будемо висувати по
мажоритарній системі.
–
Прізвища не називатимете…
– Ні. Поки ведуться переговори.
–
Добре. Під час 61-ї сесії Луцької міської ради ви знову піднімали питання про
заборону автомобільного руху на пішохідній вулиці Лесі Українки. Тут дивна
ситуація: начебто всі за і зробити це дуже просто, але не виходить уже стільки
часу. Чому?
– Мене теж дивують такі речі,
якщо чесно. Можливо, просто не вистачає чіткої, навіть жорсткої волі
керівництва міста або окремих служб, які б мали контролювати виконання рішень
та притягати до відповідальності порушників. Переконаний: кілька штрафів для
водіїв – і всі би перестали їздити вулицею.
А взагалі дуже дивно, що часто
відписки отримують не лише мешканці міста, а й депутати. В мене таке було із
запитом про облаштування велодоріжки на проспекті Соборності.
–
А що не так із велодоріжкою? Вже давно всі сказали і написали про те, що вона
там буде, і то скоро…
– Так, і коли під час сесії я
піднімав це питання, то міський голова повідомив, що там вже давно таке
передбачено. Але в офіційній відповіді на депутатський запит – геть інше! От
самі можете переконатися (показує відповідь, – авт.). Там, як бачите, сказано,
мовляв, зробимо колись, коли розширятимемо
вулицю і тротуари, а зараз лише відбудеться реконструкція і, цитую:
«Даний вид робіт не передбачає зміни геометричних параметрів міста».
Знову ж таки – ще одне з питань,
котре не потребує матеріальних затрат, – встановлення велопарковок. Я
пропонував, аби міський голова в міру своїх повноважень звернувся до власників
бізнесу у Луцьку, щоб вони біля своїх магазинів чи торгових точок власним
коштом встановили такі металеві конструкції. І… віз і нині там. Хоча, варто
відмітити, що деякі підприємці все ж подбали про комфорт велосипедистів. Обурюю
те, що ти піднімаєш проблему, намагаєшся її вирішити, а тобі просто дають
відписки. Отак ходимо по колу.
Одне з питань, котре піднімалося
мною, перейменування вулиці Московської на вулицю імені Ростислава Волошина.
–
Так її ж перейменували.
– Ні. Тут треба роз’яснити
процедуру. Спочатку подається депутатський запит. Якщо його підтримують, то,
відповідно, подається пропозиція на відповідну комісію, яка займається
перейменуванням вулиць. А якщо і вона погоджує цю ідею, то готується проект
рішення, який виноситься на сесію, де депутати мають проголосувати «за». Лише
тоді вулиця офіційно перейменовується. Визнаю: це я недопрацював у тому плані,
що люди, котрі там живуть, знову скаржаться на якісь бюрократичні моменти. Бо ж
треба було поїхати і поговорити з кожним мешканцем вулиці. Але тоді на
вирішення цієї проблеми я витратив би три місяці, а в силу своєї основної
зайнятості, котра дає мені можливість заробляти кошти, не можу цього зробити.
–
До речі, якщо вже завели про це мову, ви вважаєте, що депутатська робота, за
котру би платили зарплату, була би продуктивнішою?
– Сто відсотків, що так. Якби це
була повноцінна робота з офіційним працевлаштуванням, не доводилося би думати
над тим, як заробити кошти, прогодувати родину, одягнутися. Думаю, було би
набагато якісніше. Тільки треба інший механізм. У нас чимало депутатів, які
просто інертні.
– Проект
рішення про маркування російських товарів, який знову ж таки ви запропонували.
Вважаєте, це дійсно вплине на агресора чи все ж така практика – більше для
свідомого вибору українців?
– Історія така. До мене
звернулися представники громадськості, мовляв, є така проблема. В інших містах
така практика є, тож і нам варто. Я пообіцяв, що докладу всіх зусиль, вивчив
досвід інших міських рад, підготував проект рішення. Але Микола Романюк того ж
дня, підписав аналогічне розпорядження міського голови. Ну, це, в принципі,
добре, адже таке розпорядження діє з моменту його підписання і не потрібно
чекати два тижні до чергової сесії.
Зараз я вже підготував рішення,
яке має пройти регуляторну процедуру, аби не на розсуд підприємців це лишити, а
зобов’язати їх маркувати товари російського виробництва.
–
Ви озвучували й інші цікаві запити.
– На минулій сесії підняв
питання, що стосується псевдоблагодійників. Загалом лучани – досить
доброзичливі, особливо зараз, коли армія потребує допомоги. Під приводом отакої
«благодійності» шахраї збирають гроші, які потім використовують на свої
потреби.
Тож звернувся на сесії, аби
керівництво міста оприлюднило усіма можливими способами про офіційні рахунки,
котрі дійсно спрямовують кошти на потреби війська. А також звернувся до
начальника міліції міста Ігоря Муковоза з проханням перевірити подібних осіб у
місті. Після цього було виявлено такий собі «Фонд добрих людей». Переконаний,
що і ви бачили молодих хлопчаків та дівчат у синіх жилетках із логотипом фонду.
Вони начебто збирають гроші для хворих діток.
Скажу таке: затримали хлопчину
17-річного віку. Він сам зі Львова, координує роботу благодійного фонду, що
зареєстрований у Харкові. А працюють люди –близько 20 осіб – у Луцьку.
Цей неповнолітній хлопець – із
неблагополучної сім’ї, з мамою не спілкується, мешкає більш як півроку у Луцьку
в орендованій квартирі. На запитання, де бере кошти, каже, мовляв, йому дають
батьки. Мав нагоду поспілкуватися з тим юнаком особисто, коли його затримали, у
кабінеті начальника міліції. Він досить зухвало поводився, юридично підкований.
Ігор Муковоз телефонував і до його батька. Той спочатку слухав, не розумів, про
що йдеться. А потім сказав, мовляв, чого ви від його дитини хочете…
Коли ж ми запитали хлопчину, чи
отримує він за свою роботу заробітну плату, той категорично заперечував. Не вірю
в таку його ідейність, звісно. Все це дуже схоже на гарно організовану схему.
Але наше законодавство далеко не ідеальне, тож реально мало засобів впливу, аби
цих людей притягнути до відповідальності.
Шкода, що на доброзичливості
лучан наживають ось такі шахраї. Я звернувся до своїх друзів-юристів, аби мені
порадили, як правильно їх вигнати з нашого міста. Працюємо над цим. Але я б
хотів наголосити, аби лучани уважніше ставились до таких людей, та перевіряли
організації, яким хочуть пожертвувати кошти, аби не стати жертвами шахраїв.
– Хотіла
також запитати і про злочин, що стосується вас особисто. Була інформація про
те, що пограбували вашу квартиру. Чи є результати розслідування?
– Ні. Та я і не дуже вірю у
реальні можливості знайти злочинців.
–
Ви посилили охорону своєї домівки після того?
– Поставив озброєну охорону? Ні,
звісно. Змінив замки. Хоча вони й так були досить непрості. Але, як бачите, для
професіоналів це нічого не варте.
Найбільш прикро, що в квартирі
просто все догори дном перевернуто. Дякувати Богові, ніхто не постраждав, бо не
було вдома. З речей нічого не забрали – тільки гроші. Шукали ювелірні вироби, можливо,
документи, але не знайшли.
Ще один цікавий фак. Всі картини знімали
зі стін і перевіряли, чи немає там нічого таємного. А ікони, що в кімнаті, не
зачепили…
Кажуть, злодії вибирають «жертву»
за якістю дверей – не стоять у мене круті двері. Та й статки не такі, аби можна
було поласитися. Тож, думаю, перш ніж піти на таке, злочинці спостерігають, як
живе родина, на якому автомобілі їздять її члени…
– То
на якому авто ви їздите?
– Не маю свого. Поки придивляюся.
Перебуваю у пошуках.
– Випадково
натрапила на вашу сторінку у соціальній мережі «ВКонтакті». Ви не надто
активний користувач, але свіжі фото, на яких то приміряєте бронежилет, то
сидите за кермом тролейбуса, все ж демонструєте.
– Ви у друзі додалися?
–
Ні, треба ж було спочатку познайомитися. Те ж стосується і Фейсбука, котрий
останнім часом став місцем найоперативнішого розповсюдження навіть офіційної інформації. Практику, коли посадовці
використовують соціальні мережі для своїх звітів, вважаєте нормальною?
– Я насправді не прихильник
соціальних мереж. Вважаю, що вони забирають багато часу і не дають тієї
користі, яку здатні за той же час принести якісь інші речі. То – данина моді,
сучасності. Але також розумію, що багато політиків там висловлюють свої думки,
подають оперативну інформацію. Тому користуюся, бо ж теж маю висловлювати
власну позицію. Але живе спілкування для мене набагато важливіше і цінніше.
Розмовляла
Світлана ДУМСЬКА.