Уже
четвертий рік точиться у Старій Вижівці війна. І не за стару грушу чи чуже
порося на городі. Об’єктом протистояння стала… церква. Новозбудований храм
Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії (входить до
Володимир-Волинської єпархії УПЦ) не можуть поділити ті, хто його починав
зводити, і ті, хто завершував. Через невміння (чи небажання) шукати компроміс,
через недотримання Заповідей Божих дійшло до того, що православна громада
селища розкололася.
Геть
політику із храму!
Початком
цього розколу, як стверджують місцеві жителі, стала політична агітація у
2004-му, яку проводив церковнослужитель тоді ще єдиного в селищі Свято-Преображенського
храму УПЦ. Не бажаючи підпорядковуватися Московському патріархату і його
політичним симпатикам, люди вирішили: селищу треба дійсно Українську церкву. А
відтак на околиці Старої Вижівки стали зводити культову споруду УПЦ КП. Але на
тому не закінчилося. Бо ще частина людей подумала: Свято-Преображенська церква
хоч і старовинна, втім умістити всіх прихожан зі Старої Вижівки та навколишніх
сіл не може. То чому б не прикрасити районний центр іще одним храмом УПЦ? От і
заклали першу на околиці селища цеглину ще однієї культової споруди – Святих
мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.
– Щоби
вершити Богоугодну справу, ми отримали благословення архієпископа Симеона,
котрий згодом освятив місце під майбутній храм. Зводити церкву архієпископ доручив
отцеві Петру, який тоді очолював Старовижівське благочиння. А настоятелю Свято-Преображенського
храму отцеві Дмитру казав допомагати в цьому спорудженні, – пригадують жінки,
які входять до так званої церковної двадцятки храму Святих мучениць.
Початком
будівництва стало 11 вересня 2004 р. І хто б міг подумати, що дата усікновення
глави Іоанна Предтечі, який отримав мученицьку смерть, буде своєрідним
символом. Символом церкви, народженої в душевних муках її служителів і прихожан…
Кожна
копійка – мозолями й потом
–
Тимчасовим приміщенням для ведення Служби Божої стала тоді кімнатушка колишньої
сільгоспхімії. На 60-ти метрах квадратних, самі розумієте, як правилося (і
правиться донині). Спершу церковнослужіння проводили по черзі батюшки з усього
Старовижівського благочиння. А потім, коли наш благочинний передав свій приход
у Смідині іншому священику, саме отець Петро взяв опіку над будівництвом церкви
і її прихожанами, – продовжує член церковної двадцятки Валентина Камінська.
Підготувати
необхідну документацію та почати зведення настільки масштабного об’єкта –
грошей вимагало багато. І коли нема заможного мецената чи партійного бонзи,
збирати мусиш копійка до копійки, зітхають співрозмовниці:
– Щоби
спершу закласти фундамент, потім – спорудити так звану коробку, ми обійшли
майже всі хати Старої Вижівки, побували чи не в кожному селі району. Разом із
батюшкою Петром колядували-щедрували, не зважали на сніг, дощ і болото. Думали,
всі муки стерпимо, аби тільки з’явився в селищі храм. І ось коли зосталося
добудувати дзвіницю й куполи, раптом усе міняється. Отця Петра знімають із
благочинного. Замість нього призначають отця Дмитра зі Свято-Преображенського
храму. І саме останньому передають усі повноваження на будівництво!
Відразу
після такої новини до столиці Володимир-Волинської єпархії їде ініціативна
група зі Старої Вижівки. Там жіночки потрапляють на аудієнцію до
новопризначеного тоді єпископа Владіміра. А той на запитання: «У чім причина
таких рокіровок?» лише руками розвів. Мовляв, до о. Петра жодних претензій не
має, але наказ про зняття його із благочинного підписаний іще попереднім
владикою.
– Ми
посиділи, послухали: раз претензій нема, будемо просити переглянути рішення, –
пригадує Ольга Левчук, також член церковної двадцятки. – Тому зібрали серед
людей підписи на підтримку нашого душпастиря та й поїхали в Ковель, де мав
приймати єпископ Владімір. Але зустріч була зовсім не ласкавою. Ми спершу не второпали:
що сталося з владикою? Так хорошейко нас минулого разу приймав, пояснював, а
тепер як підмінили чоловіка!
Не
полишаючи думки захищати о. Петра, ініціативні жіночки куди тільки не
зверталися, по 200 підписів під своїми листами збирали. Втім – усе дарма.
– В
одній із відвертих розмов нам було сказано: «Чого ви добиваєтеся? Чи забули,
хто в отця Дмитрія зять?!» А зять його тоді (2011-го) був у губернатора
заступником, – пригадують жіночки.
Почувши
від своїх захисниць про марні спроби «відновити справедливість», о. Петро
навіть просив не чіпати тої теми. Мовляв, як дасть Господь, хай так і буде.
Люстрація
і для священиків?
Після
буремних подій в Україні Стара Вижівка теж набралася бунтарського духу. Тільки
тепер церковна двадцятка додала до релігійної теми політичного забарвлення. Зокрема
жіночок, які запросили «Волинську газету» на роль рефері, непокоїть: чому у
ставленні до о. Дмитра не враховується його явна симпатія до Партії регіонів? Звідки
він узяв гроші на нову машину? Цікавить прихожанок, чи випадково біля нової
церкви виріс новий будинок для дочки о. Дмитра і чи не йому належить ще одна
земельна ділянка біля церкви, де вже лежать будматеріали для ще однієї хати ще
одній дочці.
– Нашого
батюшку то звинувачували в пропажі будматеріалів, то казали, що повільно будує.
Ставили у приклад отця Дмитра, який за три роки закінчив будівництво й у
вересні 2013-го відправив першу службу у новому храмі, – продовжують члени
церковної двадцятки. – Але чомусь забувають сказати, що отець Дмитро відійшов
від проекту будівництва й замість чотирьох куполів та дзвіниці обмежився одним
скромним куполом, чим позбавив церкву архітектурної привабливості. Чомусь не
запитують, звідки він ті гроші взяв (а ми знаємо, що без Партії регіонів там не
обійшлося). Та найбільше обурює, що нас – ініціаторів спорудження-збирачів
грошей-вірних прихожан – теж не впускають до НАШОЇ церкви! І це при тому, що ми
продовжуємо вболівати за будівництво й упродовж останніх трьох літ передали на
спорудження 175 тисяч 531 гривню, – звітує касир церковної двадцятки.
– Не раз
отця Дмитра запрошували розказати, які в нього плани щодо будівництва, – додає
Віра Бойко. – Не раз просили дозволити нашому батюшці Петру правити у новій
церкві.
– Бо ж
від тисняви на 60-ти метрах квадратних прихожани мліють, – підтверджує Марія
Бранюк. – Та він ніби не чує наших слів. А в себе у Свято-Преображенському
храмі по завершенні Служби Божої говорить нехороші речі на отця Петра і його
прибічників, тобто нас.
Співрозмовниці
зізнаються: до останнього сподівалися на мирне вирішення конфлікту. Однак
провідна неділя (під час якої отця Петра не запросили до хресної ходи на
кладовище) та мітинг-реквієм до 9 Травня (про що керівник Старовижівського
благочиння теж не повідомив) став підтвердженням: мовчанкою ситуації не зміниш.
– Наш
батюшка просив не здіймати бучі. Боїться, щоб його узагалі від церкви не
відсторонили. Але як миритися з несправедливістю?! – апелюють співрозмовниці. –
Церква – то святе місце, надбання громади. Люди, бувало, останню гривню віддавали
для цього будівництва. Землю під церквою також для потреб громади виділено. Тільки
як дійшло до призначення духівника, на думку громади чомусь не зважають!
Місця
вистачить обом
На всі
ці події дав коментар прес-секретар Володимир-Волинської єпархії УПЦ
протодиякон Віктор.
Насамперед
він пояснив, що проблема у Старій Вижівці загострилася через напружений стан в
Україні загалом. Мовляв, люди збентежені і це відображається на стосунках у
сім’ї, на роботі, в церкві.
Що ж до
конкретних запитань, то зняття о. Петра із благочинного пояснив:
– Це не
якась виборна чи постійна посада. Архієрей сам вирішує, кого у благочинні поставити
своєю довіреною особою. Отець Дмитро таку довіру заслужив. Авторитет собі
отримав багаторічним служінням церкві та людям. Причому здобув його значно
раніше, ніж виросли його доньки і з’явився впливовий зять.
Про
відсторонення о. Петра від будівництва прес-секретар сказав:
– Підозр
у якихось порушеннях отцеві Петру ніхто не озвучував. Він – хороший пастор. Але
темпи будівництва не зовсім задовольняли архієрея. Тому було прийнято рішення
цей пласт роботи передати іншому священику. Отець Дмитро із нею впорався. Може,
мав більше здібностей. Може – більше часу. Одначе церкву добудували. Внутрішні
роботи завершено. Зараз уже встановлюється іконостас. А щодо прихожан, які
невдоволені тими чи іншими речами, то в обох священиків є прихильники. Часом ті
прихильники аж надто активні, часом бачать проблему там, де насправді її нема.
І завдання церкви – пригасити пристрасті, а не розбурхати.
Чи не
вплинула економія часу на якість роботи, зокрема – більш скромну архітектуру
храму?
– Чесно
кажучи, не надто обізнаний із початковим проектом будівництва. Але хіба куполи
– головне? Мир, злагода, порозуміння – ось що має бути найважливішим для
прихожан, – вважає протодиякон Віктор.
Та й
самі люди цього прагнуть. Члени церковної двадцятки храму Святих мучениць
кажуть: їм не важливо, скільки батюшок правитиме у новозбудованій церкві.
Головне, аби й перед о. Петром і його прибічниками двері храму не зачинялися.
Бо постійне уникнення отцем Дмитром зустрічі та відвертої розмови явно не
сприяє мирові.
– Я теж
переконаний, що обом духівникам та їхнім прибічникам варто зустрітися,
обговорити все, що хвилює, – погоджується протодиякон Віктор. – А щоби громада
не хвилювалася через чутки про відсторонення одного з душпастирів, я вам скажу:
є підписаний архієреєм указ про те, що отець Петро має право звершувати службу
у храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.
Щоб
побачити й людям показати цей документ, ми попросили надіслати «Волинській
газеті» копію такого указу. Протодиякон Віктор порадив звернутися до секретаря
Володимир-Волинської єпархії архімандрита Сави. Але той сказав: він не може
показати указ без благословення на це владики, а владика «буде тільки з
понеділка».
– А ще
не розумію потреби в цьому, – зізнався секретар єпархії. – І отець Димитрій, і
отець Петро мають на руках укази про призначення їх: першого – настоятелем
храму, другого – кліриком (тобто другим священиком). Такі посади автоматично
дають обом право звершувати Службу Божу в новозбудованій церкві. Про почерговість
звершення духівники мають між собою домовитися. А якщо виникнуть непорозуміння,
можуть приїхати до владики.
– Чому ж
отець Петро до цього часу не отримав такої нагоди, якщо від першої урочистої
служби минуло майже 9 місяців? – запитую у секретаря єпархії.
–
Очевидно, ще немає для цього належних умов, – каже о. Сава.
– Але ж
протодиякон Віктор зазначив: внутрішні роботи завершили та наразі
встановлюється іконостас?
– То,
може, через це поки й не правиться. Ще раз повторю: обидва священики: як
настоятель, так і клірик – отримали благословення звершувати Службу Божу. І
сподіваюся, отець Димитрій разом із отцем Петром таки знайдуть порозуміння.
Привіт
із Кремля?
До речі,
через церкву, а точніше – її служителів, стався бунт не лише на Старовижівщині.
У сусідньому з нею Турійському р-ні в смт Луків люди взялися захищати
настоятеля храму святої Параскеви – культової споруди, яка теж входить до
Володимир-Волинської єпархії УПЦ та підпорядковується Московському патріархату.
Громаду
обурило, що священик, який 23 роки правив у селищі та щиро дбав за старовинний
храм, тепер змушений їхати на Львівщину. А на його місце єпископ Владімір
призначив іншого духівника.
Під час
бунту люди навіть говорили, буцімто попередній батюшка їде до Львівщини без
призначення на новий приход. Тож аби лишити душпастиря в Лукові, жителі селища
погрожували перекрити рух на міжнародній трасі Київ – Ковель – Ягодин.
Чи то
волиняни просто «заразилися вірусом бунтарства», а чи дійсно у керованій
Москвою церкві коїться щось дивне? Зважаючи на теракти кремлівських
поплічників, цинічні вбивства і загибель на Сході навіть українського
православного священика, варто до всякого готуватися…
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
На фото
автора: Свято-Преображенський храм (угорі) і Святих мучениць Віри, Надії, Любові і їх матері Софії.