Дата
29 лютого 1940 р. досі вважається офіційним днем, відкриття в м. Луцьку
Волинського обласного театру. Але чому навіть майже 30 років Незалежності України
не вистачило, щоб визнати очевидний факт: «перші совєти» насправді не заснували
на Волині український драматичний театр, а на базі репресованої трупи створили
з допомогою київських студентів та поодиноких уцілілих артистів якесь
продовження того, що існувало тут із 1928 р.?!
Історія Волинського українського драматичного театру
розпочалася дійсно 92 роки тому, коли в м. Луцьк прибула група артистів із
Ужгородського українського драматичного театру Товариства «Просвіта» (у
1922-1923 рр. його очолював славетний український режисер Микола Садовський, – авт.).
І якщо на Закарпатті цей театр відкрив свій перший сезон 15 січня 1921 р.
п’єсою Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», то в м.
Луцьку прем’єра відбулася 18 листопада 1928 р.
Щоб ще в м. Ужгороді посилити трупу талановитими
акторами, Микола Садовський сприяв
звільненню з полону ряду акторів, серед яких був і Микола Певний, в роки Української національної революції 1917-1921
рр. офіцер армії УНР, інтернований після поразки в війні з більшовицькою Росією
та за результатами польсько-радянського договору, який розділив Україну на дві
частини.
Утім, у Миколи
Певного, який ще в м. Ужгороді одружився з відомою оперною співачкою та
актрисою Ніною Машкевич, у м. Луцьку
був потужний союзник – в період УНР міністр, згодом – Волинський воєвода Генрик Юзевські, який допоміг театрові
стати на ноги.
«І ось тут до 10-ї річниці «Просвіти» в приміщенні «Рідної
хати» 18 листопада 1928 р. за п’єсою Л.
Старицької-Черняхівської «Гетьман
Дорошенко» відбулася вистава, яка стала початком першого професійного
Волинського українського театру під керівництвом Миколи Певного. За майже 11 років театр здійснив справжній подвиг.
По-перше, Миколі Певному вдалося
сформувати цікавий репертуар, який складався як з української, так і світової
класики, підібрати високопрофесійний колектив акторів, художників, музикантів,
які, усвідомлюючи свою місію, жертовно служили рідному народові в царині
творення української ідентичності.
По-друге, попри політичні конфлікти з тогочасною польською владою, матеріальну
скруту, засобами мистецтва театрові вдалося донести національні ідеали до
якнайширших верств української людності краю. Цьому сприяли численні гастролі
по Волині, творчі вечори, організовувані театром на честь відзначення
Шевченківських днів, роковин Лесі Українки
тощо. Збирач українського фольклору Михайло
Телішевський в одній із рецензій зазначив: «Можна вже сказати з
впевненістю, що Микола Певний зробив
велетенську працю у галузі української театральної штуки, тобто заснував перший
правдивий Український театр на Волині», – зазначає на порталі «Закарпаття» Зеновія Шульга, доцент Львівської
національної академії мистецтв.
І ось настав «золотий вересень» 1939-го, так зване «визволення»
та «возз’єднання»…
І «буржуазний занепадницький, шкідливий для народу
театр» закрили. Брат Петро Певний просив Миколу: «Тікаймо на
Захід!». На що він відповів: «Я артист, мене чіпати не будуть»…
Як жорстоко прорахувався колишній офіцер Армії УНР!
«Миколу Певного
заарештували і вивезли на «воронку» до м. Києва, де у 1941 р., у підвалі
майбутнього Жовтневого палацу культури, в якому тоді була тюрма НКВД, його
розстріляли, а тіло вивезли у Биківнянський ліс. Брат Миколи Герасимовича – відомий український актор Олександр Певний – був репресований і розстріляний у м. Києві
чотирма роками раніше, у сумнозвісному 1937-ому. Дружина Олександра – знаменита
українська актриса Ганна Певна (Пеянова) – була також репресована і
померла 1941 р. у засланні у м. Бірську (Башкирія)», – так описав в статті для «Укрінформу»
жахіття окупаційного більшовицького режиму наш земляк, колишній головний
редактор «Урядового кур’єра» Михайло
Сорока.
Ще один із братів Певних, наймолодший – Юрій Певний –21 грудня 1937 р. як «ворог
народу» теж був розстріляний органами НКВД у м. Полтаві за статтею 54-10 КК УССР.
Одружитися він не встиг.
Ще один фрагмент трагедії Певних на Волині –
трагічна смерть Зінаїди Миць, дружини
старшого з братів – Петра Певного.
«Зіна Миць,
напівроздягнена, побігла через усе місто до Ніни Певної, щоб сповістити їй страшну звістку. Тоді вона дуже
застудилася і за кілька місяців померла в м. Луцьку. Петро на той час уже був у
Варшаві, його неповнолітнього сина Богдана після смерті мами Зіни забрали
бабуся і дідусь Миці. Згодом за сприяння майбутнього патріарха УАПЦ Мстислава вдалося переправити 13-річного Богдана до
батька у м. Варшаву, звідки вони поїхали до Сполучених Штатів Америки».
А що ж Ніна
Певна, дружина Миколи Певного,
першого головного режисера Волинського українського драматичного театру?
Як ЧСВН («члєн сємьї врага народа», – ред.) Особливою нарадою НКВД вона була
примусово виселена в російський Сибір одразу після арешту Миколи Певного.
«Везли довго. Як худобу, в телячих вагонах. Сорок
вагонів були заповнені «небезпечними ворогами народу» – літніми людьми, дітьми,
жінками. Ешелон годинами стояв у тупиках на маленьких станціях, ішов в обхід
Москви, через Тулу. Спливли тижні, перш ніж він прибув у сибірське місто Омськ.
Там усіх розділили по найближчих районах. Ніна Миколаївна потрапила у
Колосовський район. Працювати доводилося в полі, спеціальної одежі не видавали
– от і полола буряки знаменита актриса у своїх нарядах. А згодом, у червні
1942-го, її перевезли у Перегрьобноє. Із спогадів тих, хто жив поруч з Ніною Певною у Перегрьобному, постає
безрадісне й безпросвітне її життя у засланні», – деталізував Михайло Сорока.
Як свідчить історія, навіть після 20-річної каторги Ніна Певна в Україну більше не
повернулася. Померла в нужді, холоді та самоті в 1982 р. у тому ж рибальському
поселенні Погребьонному, на березі річки Ока, де й покоїться.
«Перед смертю в лікарні говорила: «Я відчуваю, що
мені звідси вже не вибратися». Єдине, про що просила, щоб поховали по-людськи…
А що ж з історією правдивого українського театру на
Волині? Невже про славних попередників нічого не відомо?
«В офіційному обігові досі фігурує дата 29 лютого
1940 р., коли уже радянська влада відкрила в м. Луцьку начебто «новий» театр.
«Начебто» – тому що від попередників тут лишилася і театральна будівля
(колектив працював у ній аж до середини 70-х), і більша частина трупи, хіба що
підсилена цілим курсом Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. Тобто, ми й досі
перебуваємо у лещатах радянської міфології, згідно з якою до 1939 р. на
Західноукраїнських землях панували дикість і невігластво, і лише возз’єднання з
УРСР принесло сюди світло цивілізації. Тоді як справедливіше було б казати про
наближення 90-річчя українського театру у Луцьку», – написали на порталі «Волинські
новини» рівно 5 років тому, 8 серпня 2015 р., Анна Липківська, кандидатка мистецтвознавства, доцент,
провідний науковий співробітник ІПСМ НАМУ, та Ельвіра Загурська, театральний критик, експерт театральної
премії «Київська пектораль».
Цю позицію поділяв і на той час художній керівник та директор нинішнього театру Петро Ластівка:
«75-річчя – це, звичайно, не та дата, яку ми б
хотіли відзначати. Ми б хотіли вести свій відлік від того моменту, коли театр
дійсно почався. Але цієї дати ми не знаємо. Вона в історії чи загубилася, чи
була навмисне кимсь перекреслена. І офіційно документована історія театру
починається тільки з радянського часу, коли 29 лютого 1940 р. відкрили перший
сезон – ніби заради хохми таке число придумали…».
«15 cічня 2011 р. о 17.00 в приміщенні Ужгородського
театру ляльок «Бавка» до 90-річчя створення першого українського професійного
театру в Ужгороді відбудеться акція під промовистою назвою: «Родина Певних. Повернення з небуття». У
програмі: фотовиставка «Історія одного альбому. Велич і трагедія родини Певних»
– автор Зеновія Шульга, вистава Лесі Бонковської «Загублена в снігах
Сибіру. Повернення», за участю акторів Львівського державного
музично-драматичного театру ім. М.
Заньковецької заслуженої артистки України Лесі Бонковської, народного артиста України Степана Глови і учениці Львівської середньої спеціалізованої
музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької
Андріани Саєнко. Творча зустріч з
інтелігенцією міста, театрознавцями, акторами», – так портал «Закарпаття»
повідомляв про вшанування основоположників українського драматичного театру на
Закарпатті.
Щодо Волині, то ні 2 роки тому, в 90-ту річниця
заснування в м. Луцьку Волинського українського драматичного театру, ні через 8
років, коли виповниться 100 років із цієї знаменної події, відповідних театральних
постановок та інших громадських заходів не відбудеться. Але щоб «Червона Волинь»
зникла назавжди, треба хоча б 18 листопада 2020 р. поставити на сцені театру
постановку Миколи Певного за п’єсою
Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман
Дорошенко»…
Володимир
ДАНИЛЮК.
На
фото Агенції «Укрінформ»: Микола Певний із жіночою частиною театральної трупи,
фото до вересня 1939 р.