«Усіляка революція лише
тоді чогось варта, коли вона вміє захищатися!» Це – слова «вождя світового
пролетаріату» Владіміра Лєніна, день народження котрого ніхто на Волині не
наважився відзначати 22 квітня: навіть ті, хто під його ідеологічними знаменами
вже повністю переродився як клас і з пролетарської шинелі давно перевдягнувся в
буржуазний смокінг. До речі, за два дні до тов. Ульянова з’явився на білий світ
ще один вождь, якого народи Європи пам’ятатимуть так само довго: Адольф Гітлер,
фюрер третього рейху, який після серії захоплень чужих територій таки розпочав
Другу світову війну, котра стала початком кінця його режиму в травні 1945-го…
Але зараз хочеться поговорити
не про перемогу держав Антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною та
її союзниками. Цей факт так само відомий, як і та обставина, що спільний тріумф
дуже швидко обернувся для колишніх союзників на нову війну між собою, що отримала
назву «холодної». І в цьому – перша схожість із українською Революцією
гідності, на горлі якої чи не одразу після розстрілу Небесної Сотні та кількох
міліціонерів з’явилися руки негідників, котрі існують за принципом «після мене
– хоч потоп».
Друга паралель виникла після
ознайомлення з документальною книгою ще радянських часів під назвою «Берлин.
Май 1945 года». Відтворюючи обставини самогубства правонаступника Адольфа
Гітлера – Іоахіма Геббельса, автор наводить акт судово-медичної експертизи. У ньому
збереглося відтворення не лише зовнішніх ознак бездиханного тіла екс-міністра
райхспропаганди, але й предметів одягу на трупі. Характерна деталь: на мундирі
було знайдено вкритий кіптявою золотий іменний значок члена нацистської партії:
річ доволі дорога й на той час, а зараз, із огляду на рідкісність – фактично
безцінна. А тепер скажіть: у яких музейних фондах перебуває цей предмет,
виготовлений із золота найвищої проби? Прапори розбитих гітлерівських дивізій
нам показують. Документи зі свідченнями їхніх злочинів – також. А коштовності,
вилучені в нацистських бонз, куди щезли?
І тут невидима «машина часу»
переносить нас у зовсім недавнє минуле. Ейфорія втечі Віктор Януковича. Народ
валом валить у вже доступну для всіх резиденцію четвертого Президента України.
А потім з’являється інформація про тотальне пограбування безцінного майна, що перебувало
в межигірських палацах… Або – шокуючі репортажі про захоплення маєтку, що
належить екс-генпрокурору Вікторові Пшонці. Спочатку телекамера показує сотні
предметів розкоші, дорогоцінностей та раритетних ікон. Потім невідомі особи
«беруть під охорону» цей об’єкт. А за тиждень та ж сама телекамера демонструє
результати масового мародерства: винесли і вивезли все, що тільки можна,
залишивши лише порожні пляшки на чужих ліжках та недоїдки на «барських столах»!
І подібних випадків
зафіксовано чимало! Навіть на Волині, подейкують, «іменем Майдану» в людей
забирали доволі значні суми грошей в обмін на гарантію особистої недоторканості
та неперешкоджання функціонування бізнесу. До речі, стверджують, що цей процес
ще не завершився, а невдовзі наступить наступний етап переділу власності:
забиратимуть уже в тих, хто відбирав раніше…
Чому суспільство
«проковтнуло» цю гірку пілюлю? Чому Революція гідності ознаменувалася не стільки
досягненнями в справі будівництва нової моделі європейської держави, як
масовими прикладами бандитизму, беззаконня та політичного шулерства? Чому її
результатами стали гіркі територіальні втрати, масштабів яких не знає жодна
країна повоєнної Європи? Чому міністри, поставлені для забезпечення
правопорядку, ховаються від людей у соціальних мережах та призначають у силові
структури керівників лише за принципом персональної відданості?
Власне кажучи, коли ми гуртом
почнемо бути не населенням, а народом? Тим народом, який здатен збудувати
власну державу на своїй землі? Бо ж, поклавши руку на серце, маємо визнати: це
не наші полки завоювали територію, в кордонах якої до анексії Криму донедавна перебувала
Україна: це тов. Сталін у результаті багаторічних політичних кульбітів та
військових агресій намалював червоним олівцем на карті Європи межі УРСР у ранзі
васала. А що не тільки він скептично ставився до наших державницьких потуг,
свідчить і поведінка того ж Адольфа Гітлера: дізнавшись, що соратники Степана
Бандери у Львові оголосили про незалежність, він категорично заявив: нація, яка
століттями не збудувала країну власним потом та кров’ю, за чужою спиною такий
подарунок долі не отримає…
Та й Захід навіть після
початку «холодної війни» українським повстанцям у боротьбі за волю фактично
нічим не допоміг, окрім заяв та обіцянок, тональність яких дуже схожа на
сьогоднішню поведінку нашого «стратегічного союзника».
Ви пам’ятаєте, з чого
починалися перші листопадові мітинги в Україні? З прагнення підписати Угоду про
асоціацію з ЄС! Якщо хтось думає, що з кланово-племінними підходами до
державного будівництва та злодійськими звичками можна побудувати модель, яку
високо оцінять у ЄС, то ви глибоко помиляєтеся!
Володимир ДАНИЛЮК.