Варто було Вікторові Януковичу і Миколі Азарову
переселитися в Росію, як там зникла з прилавків гречка, а за українським салом
вишикувалися довжелезні черги!
Ніщо в цьому світі не виникає
нізвідки і не зникає безслідно. Так було, є й буде.
Силове захоплення Криму та
пряма участь росіян у бойових діях на Донбасі рано чи пізно мали викликати
ефект бумеранга. Спочатку зруйнувалися десятиліттями налагоджені канали
постачання товарів та послуг. Потім чорної фарби в і так похмуру картину
російської дійсності додали санкції Заходу. А на довершення сама кремлівська
влада ввела добровільні заборони на придбання в Україні різноманітних продуктів
харчування. І в результаті – дефіцит найнеобхідніших товарів!
Звичайно, за вказівкою
Владіміра Путіна Прем’єр-міністр РФ Дмітрій Мєдвєдєв бахвалився, що заборона на
експорт продукції неросійського походження «розчистить полиці російських
магазинів для вітчизняних виробників». Проте на практиці це обернулося вже
призабутим дефіцитом. Закордонні товари зникли, а російські не з’явилися. І
навіть за велетенської любові до нинішніх кремлівських небожителів,
простолюдини залишили перегляд телепрограм із сюжетами про покращення життя на
одній шостій частині земної кулі та, прихопивши «авоськи» та «кравчучки»,
кинулися скуповувати все підряд.
Щодо Криму, то якесь
пояснення в Москві віднайти можуть: мовляв, сухопутними маршрутами постачання
Росія та Крим не володіють, а морем через вічно розбурхану Керченську переправу
багато не навезеш. Але ж між Росією та Центральною і Західною Європою море не
розлилося! Де тоді хліб і до хліба?!
Парадоксально, але факт: у
розряді дефіциту виявилися крупи, насамперед – гречка. Як колись в Україні,
коли Микола Азаров пояснив її відсутність тотальним неврожаєм, за схожим
сценарієм вирішили діяти і в Москві. Щоправда, це на апетити споживачів
абсолютно не вплинуло, тому вони відчайдушно обмінюють рублі на гречку.
Кожен росіянин, окрім цього,
знає, що кашу маслом не зіпсуєш. Тому яка може бути гречка без якогось
смачненького інгредієнту? Але й на цьому шляху виникла несподівана перепона.
Відомо ж, що тваринництво в РФ (на відміну від нафтогазовидобувного комплексу
чи військових заводів) завжди перебувало на первіснообщинному рівні. Тому м’ясо
та жири в будь-якому вигляді суто російського виробництва – це щось казкове і
неосяжне. А коли перестали возити ковбаси та тушонки з Європи, народ узяв
справу власного порятунку у свої ж руки. І тут як ніколи раніше потрібним
виявився «білоруський коридор». Бацька Лукашенка швидко зорієнтувався в
ситуації на свою користь, тому, коли, наприклад, норвезьку рибу заборонили
напряму продавати в Росію, цей самісінький товар безперешкодно із Норвегії
постачається в Білорусь, де пакується і з місцевим маркуванням відправляється
на Схід. «Шкідливі для здоров’я» польські яблука потрапляють до нашого
північного сусіда транзитом через Сербію. А з Туреччини пруть «ніжки Буша», виготовлені
в країнах ЄС…
Але й цих маніпуляцій не
вистачає, щоб задовольнити невгамовний попит вічно голодних громадян РФ. Тому в
хід пустили й давно випробуваний досвід «човників», які скуповують в Україні
майже всі доступні продукти харчування та транзитом через Білорусь усе везуть і
везуть у Росію. Чому транзитом? Бо в Білорусі після «чергового покращення»
харчі сильно подорожчали, і тому їх купувати стало вигідніше та зручніше саме в
нас!
Як довго здатна Росія берегтися
від голодних бунтів та виникнення новітнього Ємельки Пугачова чи Стєньки
Разіна? Відповідь на це дає нікчемний стан місцевого сільського господарства та
переробного комплексу. Власна сировинна база втрачена назавжди. Наука перебуває
на рівні 70-х. Тому «ісконно русская картошка» з’являлася після того, як із
Польщі завозився якісний насіннєвий матеріал, як землі оралися американськими
тракторами, як засаджені картоплею поля оброблялися нідерландськими хімікатами
та німецькими міндобривами і, врешті-решт, як урожай збирався угорськими чи
італійськими агрегатами. Єдине, чого не розучилися робити російські селяни, так
це жбурляти мішки з картоплею в кузови вантажівок та возити вирощене на бази
зберігання, побудовані, знову ж таки, за західними технологіями та оснащені
імпортним устаткуванням.
Радіти, що Росія скоро
варитиме суп із сокири, присмачуватиме тирсу солідолом на друге, а замість
компоту вживатиме брагу, немає підстав. Якщо донедавна сита та самодостатня
держава проявила щодо України найпримітивніші інстинкти хижака, то чого чекати
від голодної та розлюченої території, населеної десятком різних народів, що
сповідують абсолютно різні духовні цінності?
Тому диктатурі кремліату
найближчим часом знадобиться не тільки дуже багато нашого сала. Їй треба буде
вся наша земля як сировинний придаток, де новітні кріпаки вирощуватимуть у
масових кількостях поживу для багатомільйонного російського черева. Але й тут
виникає проблема: в їхніх магазинах зникла з прилавків кухонна сіль… Куди
пошлють «зелених чоловічків» за нею?
Володимир ДАНИЛЮК.