Наступного року Волинь відзначатиме 70-річчя з дня підписання історичного документа: «Обов’язкової постанови №2 Виконавчого Комітету Волинської обласної Ради депутатів трудящих» «Про міри по боротьбі з самогоноварінням та продажем самогону населенням на території Волинської області». Проте відзначатимемо не річницю, а роковини. Бо самогоноваріння виявилося живучішим і за німецьких окупантів, і за «других совєтів», і за більшість місцевого начальства, яке на сучасному етапі лише імітує боротьбу за тверезий спосіб життя. Особливо – на селі, де спиваються і старі, і малі, і ненароджені…
Згадую, як в юні журналістські роки довелося писати репортаж про установчу конференцію обласної організації Всеукраїнського товариства боротьби за тверезість. У невеликому двоповерховому будиночку, що притулився до ЦУМу, на другому поверсі в актовому залі зібралася маса народу. Товариш Поліванов, який уже вичерпав увесь свій боєзапас на ниві багаторічного служіння партії на всіх можливих посадах номенклатурного порядку, отримав від «керівної та спрямовуючої» черговий наказ: очолити масовий рух за тверезість.
Після ґрунтовної, майже годинної доповіді тов. Поліванов раптом зробив невелику паузу та грізно обвів важким кумачевим поглядом ущерть заповнений зал засідань. Хто перешіптувався, той замовк. Хто куняв, той прокинувся.
«Товариші! – грізно звернувся до потенційних борців із пияцтвом та алкоголізмом лідер руху за тверезість. – Тут я бачу дві категорії присутніх: одні не п’ють, бо вже не можуть, а другі не вживають, бо ніколи й не пробували! А де широкі маси?».
Аудиторія заціпеніла…
Що ж, всенародний рух горбачовського ґатунку як масово розпочався, так масово й закінчився. Подекуди ще жевріють острівці залишків старих товариств чи жаринки нових об’єднань, які намагаються або вберегти «гомо сапієнс» від перетворення на двоногих залкоголізованих істот, або спробувати допомогти повернути людську подобу тим, хто без чарки жодного дня не уявляє. Намагаються з усіх наявних сил та можливостей врятувати ситуацію й працівники обласного наркологічного диспансеру. Проте всі ми окремо та разом узяті вже давно повинні визнати: війну з пияцтвом ми програли. Є цілі вулиці та багатоквартирні будинки, де тих, хто п’є, у стократ більше від непитущих. Деградація сягнула рівня, який уже реально загрожує, як люблять заявляти на різних патріотичних зборах, генофонду української нації! Бо й справді: яких дітей можуть народжувати чоловіки та жінки, які цілодобово перебувають під дією високоградусного дурману?
Проте одними заборонами та карами стану справ не зміниш. Питання ж не в тому, щоб заборонити самогоноваріння, яке практикувалося на Волині з давніх-давен! От у багатьох центральноєвропейських країнах добропорядні селяни мають легальне право не лише виробляти саморобні високоградусні напої, але й торгувати ними за місцем свого розташування. У тій же Чорногорії, наприклад, є садиби, де кожен турист цілком легально може скуштувати югославського аналога нашої самогонки під назвою «лоза» і, якщо сподобається, то й купити на сувенір пляшчину-другу.
Проте в цивілізованих країнах існує не тільки чітка система дозволів та регуляцій на ринку виробництва та торгівлі алкогольними напоями, але й ефективний механізм контролю за їхнім виконанням. У нас же кустарного ґатунку високоградусні напої вже давно конкурують зі спиртогорілчаними виробами, монополія на які зберігається за державою. Про що казати, коли цілі території «збивали капітал» на контрабандному продажеві за кордоном спирту, а в будь-якій «точці» ледь не цілодобово можна придбати чи то самогон, чи то розведений спирт, чи ще якесь рідке і дуже часто смертоносне зілля?!
Повертаючись до 70-річчя «обов’язкової постанови» облвиконкому, яке припаде на 19 червня 2014-го, слід відзначити, що голова тов. Решетняк і секретар тов. Левченко на щойно звільненій від гітлерівських військ Волині до боротьби з доморощеним «зеленим змієм» приступили за всіма правилами військової стратегії. Першим пунктом було записано: «Заборонити населенню Волинської області виробляти та збувати самогон». Другий передбачав: «Винних осіб у виробництві та збуті самогону притягувати до адміністративної відповідальності (штрафу до 3000 крб) або примусової праці строком на 6 місяців, а злісних порушників притягати до кримінальної відповідальності за статтею 32 КК УРСР». Ключовий пункт документа: «Догляд за виконанням цієї Обов’язкової постанови покласти на органи НКВД міліції та Голів сільських рад».
Завершили текст тодішні керівники органу радянського самоврядування області таким реченням: «Ця Обов’язкова постанова набуває сили з дня її оголошення в пресі та діє до її скасування». Оскільки історія не знає випадку, щоб депутати післявоєнної облради чи її керівники вирішували припинити дію цією постанови, то, виходить, вона продовжує залишатися обов’язковою для виконання хоча б для дільничних міліціонерів та сільських голів. Чи вони про самогоноваріння та продаж «сивухи» на підвідомчих територіях нічого не знають?
Володимир ДАНИЛЮК.