Майстриня з Ратнівщини прикрасила двір трьома птахами – і невдовзі Господь послав родині якраз трьох онуків.
Надія Андреєва – майстриня особлива. Радше сказати б – мама-чарівниця. Бо хоча за плечима вже 48 років, та Надія Степанівна досі живе, як у казці. На своєму сільському дворі поселила вона саморобних бджілок і метеликів, лебедям озеро облаштувала зі штучним очеретом, лозу винограду пустила металевим сонечком плестися. Тут бичок-третячок. А он там стіл у вигляді ромашки.
Усі ці вигадки-дрібнички справді настрій піднімають. А колодязь коло хати став візитівкою обійстя. Бо його Надія зі своїм чоловіком Володею перетворила у справжнє гніздо щастя, де живуть лелека і троє дитинчат.
– Щось фантазувати, вигадувати і своїми руками те вигадане майструвати я навчилася ще в дитинстві. А оскільки росла в мальовничому куточку Полісся – селі Воля-Щитинська – то й відтворила всю красу, що оточувала довкола: лози, озеро, очерет.
Окрім цих, недавно створених «штучок» є і традиційні для волинських майстринь речі: в’язаний і гачком плетений одяг, вишиті накидки, скатертини, килими, подушки набивні. І не думайте, що жінка все життя тільки й робила, що рукоділлям займалася. Ні.
Чимало літ віддала Надія Степанівна роботі в школі. І хай не уроки вела, втім виконувала не менше важливу місію – дбала за смачні обіди, а відтак – здоров’я ділахів. Причому не лише чужих, а й власних. Бо має подружжя Андреєвих сина та двох донечок.
Отож, розкриємо нарешті інтригу з лелеками, котрі справді можна назвати дивом Господнім.
Коли доля послала Надії та Володі найменшеньку дитину Олю (а подружжя у своїх 36 уже й не сподівалося на такий дар) жінка вирішила своїм щастям з усім світом поділитися. Та зробити це якось по-особливому!
– Думала я, думала й придумала прикрасити поліський колодязь із так званим журавлем величезним лелекою. Намалювала ескіз на папері. Чоловік глянув-помізкував, як мою задумку втілити та з яких підручних матеріалів усе те виготовити. І ось тоді, 14 років тому, – пригадує співрозмовниця, – на подив цілого села Залухів оселився і на зиму не відлітає величезний лелека.
Із часом йому в компанію привела Надія Степанівна жабу-скрекотушку, що народилася біля колодязя, по сусідству оселила пару лебедів як символ лебединої вірності у самих Андреєвих. І з року в рік усе більше перетворювала обійстя на казкову декорацію.
– У плані затрат це не вартує нічого, крім часу. Бо все, що ми разом із чоловіком вигадуємо, робиться з підручних матеріалів. Була, наприклад, стара кришка з бочки – не викидати ж. Я її до каменя приліпила й на бедрика перефарбувала. Учорашні відходи перетворилися у стіл-квітку. Були мішки з-під будівельного матеріалу – стали соняшники. Від старого садка три стовбури вільхи зосталося – я до них старі миски прилаштувала, підфарбувала і вийшли грибочки.
Звісно, можна було би всю подібну оздобу купити в магазині. Та це і дорого, і нецікаво.
А кілька років тому поруч і старим лелекою народилося троє лелеченят.
– Їх ми з чоловіком вирішили змайструвати, коли перший онучок на світ з’явився, – продовжує Надія Степанівна. – Проте не думали, що число «три» стане пророчим.
Чому? Бо Всевишній із небес побачив, натяк зрозумів і невдовзі у родині з’явилося ще двоє онуків, тобто рівно стільки, скільки пташенят оселилося у дворі Андреєвих.
На тому, жартує наша оповідачка, поки призупинилися. Бо ж 14-літній Олі ще школу закінчити треба, вивчитися і лише потому заміж виходити. Але на перспективу подружжя таки підселить до чотирьох лелек іще пару братів-сестер.
– На віддалену перспективу, – уточнює Надія Степанівна. – Бо зараз, до настання холодів, швидше треба теплих шкарпеток онучкам нав’язати, рукавиць, жилеток.
А як весняне сонце блисне та старший із онуків – 3-річний Дмитрик – приїде, треба буде нових казкових героїв майструвати. Дідусь Володя вже отримав доручення – зробити чарівного вітряка. Бабусі дав онук завдання золотих рибок запустити коло хати у ставок. Та й найменшеньким із Андреєвих, яким на літо буде тільки рік, треба щось цікавеньке придумати.
Називаючи свої дизайнерські роботи «дурничками», Надія Степанівна і за одвічні селянські клопоти не забуває. Бо хоча двоє старших дітей, як оті лелеченята, вже покинули батьківське гніздо і під маминим крилом тільки Оля зосталася, втім сидіти без праці подружжю не доводиться.
– Тримаємо з чоловіком корову, теличку, коня, двоє свиней, поля шість гектарів маємо. Тільки моркви сіємо сотих 20-30. А ще ж буряк, картопля, зернові, – перелічує оповідачка. – Коли роботи багато, чоловік тракторцем поробить основне й далі – на заробітки в Польщу. Тому мені сумувати нема часу навіть зараз, коли вийшла на пенсію.
Довгими зимовими вечорами, під теплою грубкою примостившись, Надія Степанівна традиційно візьметься за рукоділля. Крім в’язання, дуже любить вишивати. Але, каже, ніколи не переймає візерунок таким, яким він є в оригіналі:
– Просто скопіювати фантазія не дозволяє, – сміється господиня. – Тому я книжку-журнал погортаю, в Інтернеті підгляну і створю свій малюнок для вишивки. А оскільки дуже люблю техніку гладь, то спершу зображаю задумку на папері, а лише тоді на полотно переношу.
Скромна за натурою, майстриня не хоче вдягати яскраво-сонячну блузку, оздоблену квітами-братиками. Але зрештою демонструє вишиванку і хустину, вив’язану гачком, на плечі накидає. За цю зиму ще хоче кілька свіженьких рушників вишити, бо ж наречена підростає. І через років п’ять-шість, дивись – знову треба лелеченя майструвати, аби Господь ще послав діток у дружну родину Андреєвих.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.