З лози плести – не язиком ляпати. Тут і вміння потрібне, і наполегливість, і – витривалість, щоб не за один кілометр від рідного порогу гілок нарізати…
Недавно почула фразу, яка глибоко запала в серце:
«Старість приходить тоді, коли ти починаєш обходити калюжі, замість того, щоб їх перестрибнути». Чоловік, із яким я познайомилася під час відрядження в с. Небіжка Ківерцівського р-ну, живе саме за таким принципом.
Незважаючи на 86 років за плечима, наш поважний співрозмовник – ще той козак! І нічий язик не повернеться назвати його «стареньким».
Діда Парфена (так називають його місцеві жителі) в селі знають усі: і ті, чиї родини тут із предка віку живуть, і ті, хто тільки недавно долучився до дружної громади з центром у с. Озерце. Чоловік не лише закарбував у своїй біографії багато цікавих подій під час довгого життя, але й прославився ремеслом своїх умілих рук: уже 40 років займається лозоплетінням.
«Раз сплів єдного кошика, та й подивився, шо не так вийшло. Розгсердився і жбурнув геть. Воно й лежало з пувроку. А потім знову подивився… Подумав-подумав, розібрався, що не так, та й став плести», – розповідає Порфирій Андрійович про свої перші кроки в ремеслі.
Чоловік плете різноманітні кошики для господарства: великі – для годівлі худоби, середні – для грибників та маленькі, щоб до церкви сходити на Пасху чи на Спаса. А витвори рук своїх роздарює сусідам та знайомим. На один кошик, при наявності лози, дідусь затрачує 2-3 години.
«Аби лоза попала добра, то й кошик буде добрим», – ділиться секретами Дід Парфен.
За матеріалом їздить у корчі, аж під Клепачів, це 2-3 кілометри дороги. У свої 86-ть літ маршрут долає на ровері.
«Ровером поїду собі та й наріжу матеріалу. Як почав їздити у 16-ть років, так по сьогоднішній день і їжджу», – розповідає.
Метал і гума не витримують такого випробування часом. Тож за 70 років вже не один двоколісний засіб для пересування довелося поміняти… Але кожен із них для чоловіка – найкращий друг. Каже, що під час поїздки навіть болю в ногах не відчуває, а от ходити власними двома – та ще й на далекі відстані! – вже важко.
Незважаючи на поважний вік, дідусь сам і за худобину дбає. Виводить корівку на пашу.
«Раніше, – згадує, – хати ставив.. І свою власними руками звів. А ще працював у Жидичині на пилорамі».
Дід Парфен із радістю розповідає про велику родину. А гордитися і справді є ким, бо ж у дідуся вже навіть праправнуки ростуть, правда розкидала їх доля по цілому світу. Навіть в Італії живуть…
Згадалося й минуле:
«Я один лишився з роду, – розповідає чоловік. – Нас було восьмеро, але потім осталося троє, а тії померли. За Польщі у мене було три сестри, а я ні єдної не знав».
Дід Парфен народився в Журавичах Ківерцівського р-ну, у війну – відомому осередку українського повстанського руху, але коли прийшли червоні партизани – село спалили. Вогонь знищив і оселю нашого героя, і він разом з матір’ю переїхав до дядька в Мар’янівку під Колками. На той час хлопцеві виповнилося 15-ть. Старшого брата забрали німці, від яких він утік до бандерівців. Середній Панас – загинув на фронті, вже як мобілізували «другі совєти».
А батько хоч і повернувся з війни, та довго не прожив…
Так хлопець залишився тільки з матір’ю.
«У батька була рідня в Ситничах, не лишилося нікого – всі повмирали», – з сумом згадує наш герой перипетії долі.
У теперішню свою домівку переїхав через доньку, яка не часто приїжджала до батьків, аргументуючи нечасті візити далекою відстанню.
З Порфирія Васюхника хочеться брати приклад. У свої 86-ть – він не просто має чудову пам’ять, катається на велосипеді, але ще й насолоджується своїм хобі.
Можливо, саме ці складові і є еліксиром життя, який так вдало бореться зі старістю?
Ольга КОНОНЧУК.
На фото автора: Порфирій Андрійович із черговим витвором своїх рук; кожен кошик – неповторний!