Нещодавно
зустрів колишнього голову райдержадміністрації та районної ради. Зараз він
тимчасово не працює. А на попередні посади потрапив у розпал Помаранчевої
революції, на хвилі всенародного збурення, котре вимагало від влади очиститися
та позбавитися ярлика «антинародний режим»…
Проте, як кажуть у рекламі, щось пішло
не так. І в пост-помаранчевий період чимало відбулося такого, що й стало
причиною не лише перемоги на президентських виборах 2010-го Віктора Януковича,
але й спричинило вибух Революції гідності наприкінці 2013-го. Це загадкове
«щось», мабуть, можна назвати іншим словом: «кадри», котрі замість того, щоб
повернути країну з волюнтаристських рейок розвитку з часом зупинили будь-яке
просування вперед взаємним поборюванням «помаранчевих» та «білосердешних». Так
з’явилися «біло-голубі», котрим, врешті-решт, довелося «злазити з воза»
наприкінці лютого ц. р. чи не з тієї ж причини: безсистемна кадрова політика,
коли на посади призначалися лише за принципом «свій-чужий».
Зрештою, нічого не змінилося в
підходах до наповнення всієї вертикалі влади й після втечі Віктора Януковича:
недавні опозиціонери, які склали парламентську більшість, почали ділити владний
пиріг за квотами та кулуарними домовленостями. Так прийшли та пішли тенюхи,
парубії, ковалі, сюмари, чорноволи і т. д. і т. п. Чому? Одне діло ходити в
революційних колонах та виступати на майданах і зовсім інше – володіти
професійними задатками для роботи в органах державної влади!
В принципі, це зауваження стосується й
нашої області. Після призначення на посаду голови облдержадміністрації Григорія
Пустовіта двері його службового кабінету не зачинялися ні вдень, ні вночі: всі,
кому не ліньки, на хвилі ейфорії ходили до «губернатора» та «настійливо
рекомендували» когось на пост голови райдержадміністрації чи керівника того чи
іншого структурного підрозділу в системі виконавчої влади обласного рівня.
Григорій Олександрович цього ніколи не говорив, але можна припустити з великою
часткою вірогідності: окрім персоналій у нього на руках була карта-схема, де
було чітко позначено, яка партія отримала квоту на той чи інший район або
управління. Щодо себе самого, то в одному з інтерв’ю вже екс-голова
облдержадміністрації визнав: Волинь на засіданні лідерів «Батьківщини», «УДАРу»
і «Свободи» була «закріплена» за партією Юлії Тимошенко, і лише з-поміж кількох
претендентів тільки від цієї структури й визначали, що «губернатором» треба
призначити саме Григорія Пустовіта, а не, приміром, Олега Кіндера, Віктора
Сапожнікова чи Романа Карпюка, які теж претендували.
Тому всілякі «громадські обговорення»
та висновки «люстраційних комітетів» у сфері провадження кадрової політики в
період, коли в країні легітимного Гаранта Конституції не було, а спікер
парламенту Олександр Турчинов виконував функції Президента України з
абревіатурою «в. о.» зараз можна сприймати лише з іронією. Майдан як формація
неструктурована та різношерста, а – головне! – та, що не має достатньої підтримки
в парламенті та радах різних рівнів, за таких обставин виявився «запорожцем» на
процедурі «шлюбу за розрахунком».
Мало все змінитися після 25 травня,
коли народ України з велетенським запасом міцності проголосував за Президента
Порошенка вже в першому турі. Хоча б тому, що новообраному главі держави потрібно
було розв’язати руки в кадровій політиці та дати можливість працювати з тими,
із ким він вважає за доцільне: і в центрі, і в областях. Це означає, що Петро
Олексійович отримав від більшості громадян України мандат довіри, і саме тому
має право на формування своєї команди з людей, які, може, комусь іншому
здаються не зовсім добрими, але йому повністю підходять.
І ось тут час згадати чиновника, про
якого згадувалося на початку цієї розповіді. Під час зустрічі він сказав: не
дамо голові облдержадміністрації Володимиру Гунчику призначити на посаду в наш
район того й того… Бо, мовляв, з нами, активістами, ніхто не порадився!
Стоп! А як же закон? Де в ньому
прописано, що Президент України повинен збирати віче для того, щоб з допомогою
слуху визначити, за кого з претендентів на посаду кричать найголосніше? А якщо
й збиратиме, то хіба хтось забув жалюгідне «громадське обговорення» на головній
трибуні Євромайдану нового складу Кабміну? Посади тоді отримали й ті, кому
аплодували, й ті, кого освистували.
Семибоярщина, коломойщина та
махновщина – це найстрашніший внутрішній ворог, який здатен знищити нашу
державність навіть швидше, ніж російські найманці. Бо час уже навчитися жити за
законами, а не доцільностями. І якщо комусь, наприклад, не подобається
новопризначений голова райдержадміністрації, то існує реальний механізм
усунення його від влади: висловлення недовіри на сесії райради.
Саме так треба діяти, а не ходити
ночами по владних кабінетах із пропозиціями, котрі заперечують одна одну, або
посилати на «кадрову передову» представників «трудових колективів» чи
«євромайданівської спільноти».
І взагалі: якщо влада – важка та
невдячна ноша обов’язків перед суспільством, то чого так багато вчорашніх
борців із «антинародним режимом» хочуть заповнити нішу своїми тілами й душами? Невже,
«вийшовши з народу», назад, «у народ»,
повертатися вже немає жодного бажання?
Володимир
ДАНИЛЮК.