Ім’я цього послідовного представника «Батьківщини», а віднедавна
– секретаря Луцької міської ради Сергія Григоренка – пов’язане з чималою
кількістю галузей: журналістика, природоохоронна робота, комерційна діяльність,
звісно, політика. А ще – резонансні справи, розслідування. Тож запитати
хотілося дуже багато. Розмовляли дещо поспіхом (Сергій Анатолійович, щойно
зайшовши у приміщення міськради та зайнявши крісло у власному робочому кабінеті,
змушений був знову їхати у справах).
На всі запитання відповідав швидко, не задумуючись і без
зайвих емоцій.
– Думаю, ви розумієте, з чого розпочну нашу розмову. Як
працюється на новій посаді?
– Скажу так: творчо, натхненно, з вогником та динамікою.
Порозуміння поки є з усіма депутатами. Бо, на мою думку, основна функція
секретаря (звісно, є чимало й інших завдань щодо законодавства: це і контроль
над виконанням рішень ради, організація роботи комісій, представлення за
дорученням голови ради на різних заходах…) – бути модератором, тим, хто шукає
порозуміння з депутатами, аби рішення, котрі цікавлять людей, міську громаду, приймалися
ефективно, швидко.
– Чи встигли за цей час у чомусь конкретному спрацювати,
як самі кажете, ефективно?
– Ну, наразі прикладом може бути мій проект про
розміщення депутатів у залі. Нині ситуація така: коли нас обирали в кінці
2010-го, була одна політична конфігурація. За цей час чимало змінилося: окремі
фракції, групи зазнали змін у персональному складі, чисельному. Утворилися нові
групи. Депутати, які були в тій чи іншій партії, стали позафракційними. Тож
сьогоднішня розсадка депутатів у залі не відображає нинішнього політичного
ландшафту Луцької міської ради. Очевидно, що люди, які об’єдналися в ту чи іншу
групу, хочуть сидіти разом. Це нормально, та й грає на порозуміння. Звісно, це
дрібниця. Але саме з таких невеликих справ складається вся наша робота. Тож є
надія, що ми тепер пересядемо – фракція до фракції, група – до групи – і будемо
більш плідно працювати.
– То тепер ви знана в Луцьку людина, про вас чимало
пишуть у ЗМІ: не секрет, що і хорошого, і поганого. А як ішов до цього Сергій
Григоренко? Розкажіть про себе. Також повідайте читачам «Волинської газети» щось
таке, чого не говорить офіційна біографія.
– Моя біографія… Цікаве питання… Ну, розпочну з того, що
навчався у нинішньому СНУ імені Лесі Українки на історичному. Вважаю, був одним
із кращих студентів факультету, про що свідчить червоний диплом. Також часто
брав участь в олімпіадах, різноманітних змаганнях, конкурсах. Але то був кінець
90-х, період безгрошів’я, тож захотілося трохи заробити, щоб не залежати від
батьків. Разом із друзями (вони були старші), взявши академвідпустку, поїхав в
Італію на заробітки. Там я пробув рік і два місяці. Працюючи, встиг
помандрувати всією країною. Переважну частину свого італійського життя провів у
Неаполі, був на острові Капрі, піднімався на вулкан Везувій, зазирав у самісіньке
його жерло, побував у зруйнованій Помпеї, Римі, Мілані, Венеції… Тобто – багато
побачив. Крім того, як для студента непогано заробив. Дійсно, пізнав західний
спосіб життя, тому що працював на різних роботах: спочатку – у сільському господарстві
(м’яко кажучи, не дуже це люблю, але от довелося) – у великих теплицях
вирощував троянди. Італійською моя посада звучала fioraio, по-нашому – був
квіткарем. Доглядав за рослинами: поливав, підрізав, вивозив опале листя, робив
букети. А потім жив у багатій родині, тобто працював слугою. Мене найняла
старенька жінка, котра жила із сином. Вона – дружина колишнього головного
архітектора Неаполя (він на той час уже помер), тож мешкають вони у великій
квартирі – на останніх поверхах елітного багатоповерхового будинку з видом на
море. Тобто було багато вражень.
Італія перетворила мене з юнака на молодого чоловіка,
адже саме там відбулося становлення. Знаєте, люди, котрі їдуть екскурсійними
турами на тиждень, глибоко не розуміють Європу. Я ж побачив усе зсередини. Жив
у різних родинах, бачив їхнє ставлення до речей, життя загалом. Тож, думаю,
такі люди, як я, тобто заробітчани, значно краще розуміють глибинну суть
європейського способу буття. Після того став іще більшим прихильником побудови західного
способу суспільства в Україні. Бо, по-перше, тоді заробляв у разів 15 більше,
ніж моя мама – інженер із вищою освітою, котра мала гарну посаду. Щоб ви
розуміли: коли тут люди мали 20-30 доларів зарплати, то я за той час заробив
(причому частину коштів витратив на подорожі) на гарну з ремонтом однокімнатну
квартиру. А по-друге, навіть на правах нелегала, почувався більш захищеним і
упевненим, ніж в Україні, громадянином котрої є і теоретично маю всі конституційні
права. Тож іще тоді переконався: західна модель – це закон один для всіх, рівні
можливості.
До речі, такий факт: саме заробітчани у 90-ті роки
становили переважну частину населення, котра вкладала у будівництво – тобто
купували квартири. І саме заробітчани – головні інвестори в українську
економіку: за різними даними, від 5-7 до 10-12 мільярдів євро вони щороку
інвестують. І це, на моє переконання, найкращі люди: туди ж їдуть ініціативні,
готові ризикнути заради змін у своєму житті. Вони тут, якби дати умови, були би
двигуном економічних і суспільних змін. Але свої середні і зрілі роки витрачають
на заміну памперсів і підмітання чужих осель. У той же час – заробляють значно
більше, ніж тут могли би отримати, працюючи на гарних посадах.
– Усе це так… Але поки ми заручники ситуації, яку зараз
особливо натхненно намагаємося змінити. Я ж повернуся до побутового: ви
виконували всю хатню роботу, були слугою. Для чоловіка з України, а ще тоді,
це…
– Так-так! Та бабця взяла мене, бо її 46-річний син був
психічно хворим. Раніше у них хатніми робітницями працювали жінки, але він до
них проявляв інтерес, міг чіплятися – тим більше, наші українки справді
красиві. А за італійськими законами це суворо карається. Тож вона змушена була
брати на роботу чоловіків, хоча зізнавалася, що жінки такі обов’язки виконують
краще. Я ж готував їсти, прибирав, прав, точніше – виймав із машинки-автомата і
розвішував. А ще бабуся у свята відвідувала кінотеатр (там для літніх людей
спеціально проводять сеанси у 3D-форматі): вона погано ходила, тож я її
супроводжував. До неї раз на тиждень приходили подруги. Пам’ятаю такий столик,
я накривав його зеленим сукном, клав у відповідному порядку карти, робив каву.
Словом, хатня робота повністю була на мені. Скажу чесно: після тих теплиць
почувався, як у раю. В Італії спека, а під тепличною плівкою ще «краще» – і в
таких умовах 7 місяців! А тут – елітний район, шикарна квартира, вид на море,
порт, де стоять яхти… Неаполь узагалі дуже гарне місто.
– З такою любов’ю розповідаєте про Італію. Доводилося
повертатися?
– Так, після того вже їздив. Не змінив думку – швидше
навпаки: фантастична країна, добрі люди, мені навіть подобається їхня їжа.
– То ви харчуєтеся італійською пастою, полюбляєте піцу?
– Не можу сказати, що повністю вибираю таку їжу, але дуже
люблю. Без проблем обходжуся без перших страв – адже там такого взагалі нема,
люблю їхні приправи. Тож купую справжні італійські продукти. По-перше, їжа
якісна, по-друге, як не дивно таке звучить, значно дешевша, ніж наша, по-третє,
вона дійсно смачна. Значну частину мого раціону становлять такі продукти, як
моцарела, справжня італійська паста (тобто макаронні вироби), помідори, оливки.
– Цікаво: навички кухаря вам знадобилися? Готуєте зараз?
– Ну… Не кухар я. Навіть в Італії готував на такому,
скажімо, середньому рівні, вибирав прості страви. То більше справа моєї дружини,
я тут не вдосконалююся. Хоча, безумовно, важко посперечатися із фактом, що
найкращі кухарі світу – чоловіки. Просто це не про мене.
– Розумію, що гроші, зароблені в Італії, дали вам певний
поштовх у житті, стали підвалиною для перших кроків. Про це й поговоримо. Зараз
стало «модно» запитувати у посадовців про їхні статки. Дозвольте хоча б заочно
помандрувати до вашого дому. Чим на своїй території пишається чи навпаки –
можливо, чого соромиться Сергій Григоренко, на якому авто їздить? Коли і де на
все це заробив?
– Статки… В принципі, все, що маю, зазначив у декларації.
Живу у звичайній багатоповерхівці у 40-му мікрорайоні, де маю двокімнатну
квартиру. Мешкаємо там із дружиною. Тримаємо шиншил – це мої домашні улюбленці,
такий собі вечірній релакс. Також є авто. Працював до цього часу у комерційних
структурах, був тільки рік – 2010-го – на державній службі на посаді радника
голови обласної ради.
– А яка зарплата у секретаря міської ради?
– Я сам поки не знаю достеменно, бо ж іще не отримував
її. Там багато залежить від рангу, стажу, але буде приблизно 6-7 тисяч. Як
отримаю, обов’язково повідомлю громадськість.
– Не дивуйтеся, що запитую. Така практика у Європі існує вже
давно – кожен чиновник мусить відповідати на такі питання.
– Ні, все нормально. Я теж вважаю, що тут нічого
надзвичайного нема. Це ж гроші платників податків, зокрема і ваші. Тож нічого
такого у цьому не бачу…
До речі, я відмовився від службового автомобіля – їжджу
на своєму. Не потребую послуг водія – нехай ту посаду скоротять або передадуть
в якесь управління, де більше потрібно.
– То ваш попередник Григорій Пустовіт (нинішній голова
облдержадміністрації) всім цим користувався?..
– Ну, мабуть. Але про таке краще запитайте у нього. За
секретарем завжди було закріплено машину. Він, очевидно, мав потребу в
службовому авто, а я ні – у мене є власне. Та й я дуже люблю їздити за кермом.
– До речі, які зараз стосунки із Григорієм Олександровичем?
– Дуже гарні: і робочі, і чисто людські.
– Чи доводилося радитися з якихось питань?
– Спілкуємося, радимося. Ми ж пов’язані ще й партійною
лінією. Тож маємо ділові і водночас дружні взаємини. Щодня зідзвонюємося.
Навіть постійно кажу Миколі Ярославовичу (Луцький міський голова Микола
Романюк, – авт.): якщо є якісь питання щодо співпраці з обласною владою
– пропонуйте, кажіть, будемо вирішувати. Я готовий займатися.
– «Батьківщині»
нині закидають: мовляв, і в країні, і в області на керівні посади призначають,
обираючи переважно за партійною приналежністю… Така думка, наприклад, прозвучала,
коли під час 57-ї сесії міської ради голосували за призначення на посаду голови
постійної комісії з питань ЖКГ, екології, транспорту та енергозбереження вашого
однопартійця Василя Гриба. Тоді, незважаючи на протести голів ОСББ та майже
безініціативність самого Василя Пилиповича, попереднього голову Романа
Бондарука все ж замінили.
– Ви зрозумійте нинішню
ситуацію. Загалом посади зараз дійсно займає «Батьківщина», але чимало крісел
посіли наш друзі зі «Свободи» та «УДАРу». Не треба про це забувати. Насправді
таких багато.
Але чому все ж «Батьківщина»? Бо не може бути вакууму у
владі! Нині наша партія найбільш структурована на всій території України,
найсильніша і найкраще з трьох наших братніх партій готова взяти на себе
відповідальність.
Це правда: ми виявилися готовими до управління країною,
але не до всього. Тож робимо помилки.
– Все ж прокоментуйте, будь ласка, ситуацію із
призначенням Василя Гриба.
– На мою думку, Роман Бондарук і справді непогано
виконував свої обов’язки. Але цю посаду за внутрішньополітичними домовленостями
було закріплено за «Батьківщиною». Тож відповідно ми поставили нашого
представника. А щодо об’єднань ОСББ, які його захищали, то, звісно, ми маємо
дослухатися до думки людей. Але… Владу можна отримати тільки у більшості.
Інакше до твоєї думки не надто прислухатимуться. Тож виходить так: переконуйте
людей і вирішуйте. Як казав Уїнстон Черчилль: «Демократія – найгірший спосіб
управління, але кращого поки ніхто не вигадав». А демократія – це поки думка
більшості, яка й вирішує, кого на яку посаду призначити.
– Анатолій Бірюков, даючи вам рекомендації щодо роботи секретарем
ради, побажав менше говорити – більше працювати. Чому він так висловився?
– Якщо ви уважно слухали, то Анатолій Анатолійович
сказав, що говорить мені у відповідь. Бо коли свого часу його призначали
секретарем, то таке побажав йому я. У мене гарні стосунки з ним. Ціную, розумію
його гумор, подекуди досить специфічний. Він досвідчений чиновник. Якщо ви
звернули увагу, то я завжди намагаюся говорити мало і по суті, висловлювати
свою думку тільки щодо тих питань, які мене дійсно цікавлять, у котрих хоча б
трохи розуміюся і на вирішення яких можу якось вплинути.
– Одним із таких виявилося питання ліквідації
неприбуткових комунальних підприємств. Ви були категоричним, заявили про це
спочатку на засіданні виконкому, а потім повторили під час позачергової
бюджетної сесії.
– Дивіться: органи влади не повинні займатися веденням
бізнесу – це не їхні функції. Влада має працювати над розвитком, контролювати.
У сусідній Польщі таке давно вже відійшло: там у державній власності лишилися
тільки самі мережі. Все інше – комунальні підприємства, преса перейшло в
приватні руки. Єдине, що держава виконує, – регулюючі функції.
Що у Луцьку? Більшість комунальних підприємств збиткові.
Це тягар для міської влади, головний біль, забирає час заступників, секретаря.
Замість того, щоб планувати розвиток міста, думати про генплан, садочки,
інвестиції, ми на виконкомі займаємося віниками, граблями, рукавицями! Ну хіба
це рівень? Тим більше наші сусіди вже давно пішли таким шляхом. От ви
поцікавтеся: у Рівному вже майже не лишилося комунальних підприємств, їх віддали
в приватні руки, звісно, на прозорих умовах, Так само – у Тернополі. Тобто це –
альтернативний шлях. Я можу таке пропонувати, не боюся. Звісно, є підприємства,
які виконують роль стратегічних для міста, з ними треба дуже обережним. Інші,
які покликані займатися благодійністю, також не слід чіпати. Але існує чимало
підприємств, котрі необхідно віддати у приватні руки, провести відкриті тендери
– нехай колектив працює, конкурує на ринку, як усі. Тому що ніколи органи влади
не будуть ефективнішими господарями, ніж бізнес.
– Чи правда, що до призначення на посаду секретаря ви
мали шанс очолити обласне управління лісового та мисливського господарства,
коли Богдан Колісник ішов із посади? Якщо так, то чи була це пропозиція, від
кого саме і головне – чому цього не сталося?
– Це було тільки на рівні обговорення ймовірних
кандидатур, озвучувалися якісь пропозиції. До реальних дій не дійшло, тож не
можна говорити про таке на рівні владних призначень. Я, безперечно, не маю
фахової освіти, але багато працював, моя участь у цій галузі визначалася якоюсь
позицією, займався дослідженням зубрів, проблемою Черемського заповідника,
співпрацював із природоохоронними організаціями. Тобто як громадський інспектор
маю уявлення про роботу галузі.
Але зваживши всі «за» і «проти», вирішив займатися тим,
що добре вмію, в чому краще розбираюся і що мені більше до душі. Крім того, я –
людина команди, тож до думки колег і друзів теж мусив прислухатися. Словом, була
низка причин, чому я саме на цій посаді, а не на тій.
– Офіційна біографія стверджує: з 2005 року ви – член Національної
спілки журналістів. Скажіть, будь ласка, де і на які теми можна знайти
публікації Сергія Григоренка?
– Я друкувався у багатьох газетах: «Волинь-Нова»,
«Вісник», є членом первинної журналістської організації газети «Віче». Пік моїх
публікацій – 2005-2008 роки. А потім, коли серйозніше зайнявся політикою, часу
лишилося менше. Останні мої статті – за 2012-1013 роки – були на сайті
«ВолиньPost», у газеті «Відомості», «Луцький замок». Я обов’язково вам покажу,
ті статті зберігаються у моєму сімейному архіві. Писав на історичні теми,
природничі. Також це були журналістські дослідження. До речі, стажувався і на
телебаченні, є автором кількох сюжетів на «АВЕРСі». Але більше – це саме пишуча
журналістика. Звісно, зараз на це часу немає, хоча власні роздуми з окремих
проблем таки пишу, співпрацюю із тим же «ВолиньPost».
– Історія, котру згадаю, дещо давня, але ще не забута.
Здається, рік тому набула розголосу інформація про підпал вашого авто. Чи
розкрили справу офіційно?
– Ні. Хоча я називав міліції ім’я ймовірного замовника та
організаторів підпалу, але…Справу відкрили, слідство велося, були різні версії.
Коли зрозумів, що шанси на розкриття дуже низькі, написав заяву із проханням
закрити справу, аби отримати страхові компенсації. Та й щодо жодної справи,
пов’язаної з викраденням авто, підпалом, розкриття не було. Вважаю це
недопрацюванням міліції. Єдине, що було розслідувано, – підпал авто володимир-волинського
політика і підприємця Сергія Ковальчука, і то через те, що він призначив чималу
винагороду. Тож, у принципі, це його особиста заслуга. Не виключено, що до
нього, аби отримати гроші, прийшли самі винуватці.
– Випадково стала свідком, як ви виходили із бізнесового
офісу однопартійця та колеги-депутата Юрія Корольчука. Може, купували машину чи
обслуговуєтеся на «Волинь-Авто»?
– Ні. То я був тоді в інших справах. Та й Юрій Степанович
мій улюблений бренд не продає. Я їжджу на «Хонді», а на «Волинь-Авто» –
«Мерседес», «КІА», «Опель», «Шевроле»…
– Дякую за відвертість, успіхів!
Спілкувалася Світлана ДУМСЬКА.
Фото автора.
