Вбрання
для знаменитої ведучої придумала… юна волинянка!
Першокурсниця
київського вишу Ірина Романська стала справжньою зіркою прикордонного Любомля.
І допомогла їй у цьому Оксана Марченко. Так-так: ця сама, яка є ведучою «Х-фактора»,
дружиною Медведчука, кумою Путіна і донькою… горохівської невістки.
Про те,
що Оксанина мати вийшла заміж за уродженця с. Диковини Горохівського р-ну, ви
вже знаєте з попередніх номерів «Волинської газети». Так само розповідали ми
про те, як пані Марченко жила у Свято-Зимненському монастирі біля
Володимира-Волинського.
Готова сукня на зірці телебачення.
Тепер
настала черга повідати, як пов’язана Волинь з одягом знаменитої ведучої.
Отож,
справжнім шквалом відгуків завершилася поява теледіви, коли на сцену музичного
шоу вона вийшла в яскраво-червоному вбранні. Із глянцевих журналів та
телепрограм линуло: «Красуня змінила стрази на шкіру!», «Ведуча блищала в
сексуальному платті», «Сукня підкреслила бездоганні форми ведучої».
А в цей
час у невеличкому місті Любомль усе це переглядала людина, яка, власне, і
придумала екстравагантне вбрання.
– Коли я
побачила Оксану в МОЄМУ платті, була дуже вражена! Як із позитивного, так і з
негативного боку. Бо кожному приємно, що твою дизайнерську фантазію оцінила
така знаменитість. От тільки чому ніхто не оцінив мене – автора ескізу? –
пригадує Ірина.
Як
виявляється, дівчина почула про конкурс, оголошений одним із українських
телеканалів. Суть його зводилася до того, що організатори запрошували молодих
дизайнерів (і навіть любителів) надсилати на спеціальну інтернет-сторінку
ескізи суконь для Оксани Марченко.
– Я теж
вирішила пристати на пропозицію. Адже моделювати наряди любила змалечку. Тільки
якщо раніше придумувала одяг королевам, то в старшому віці малювала те, в чому
можна й «у люди» вийти, – продовжує Ірина Романська. – Пробних варіантів для
конкурсу створила дуже багато. Щоб догодити знаменитій ведучій, переглядала
вбрання, в якому жінка вже з’являлася (бо ж у кожного є свої вподобання). Але
знаючи, що пані Оксана любить шик, блиск і красу, вирішила, втім, трошки відійти
від стразів та зупинитися на шкірі.
Серед
малюнків (частина яких досі зберігається в любомльському будинку дівчини) Ірина
відібрала п’ять, на її думку, найкращих та надіслала.
–
Сказати, що я марила перемогою, не можна. Але згідно з умовами, найкращі
дизайнерські роботи мали бути відзначені поїдкою за кордон. А хто від такого
відмовиться?
Юну
модельєрку навіть не лякали умови конкурсу, серед яких значилося: жодних
авторських прав учасники не отримають, патентування ескізу заборонене,
надісланий варіант можуть при пошитті змінити без згоди з конкурсантом.
Ескіз волинянки.
– Коли я
прочитала про фіналістів і не знайшла там свого імені, не надто засмутилася, –
провадить наша оповідачка. – А через певний час телефонує мама і каже:
«Уявляєш! Марченко була в тому самому яскраво-червоному шкіряному платті!»
І не
тільки в платті. Образ пишноволосої блондинки із чорним клатчем у руках був
повністю скопійований із того, що надійшов із Любомля. Різниця між ескізом та
ведучою полягала в усуненні декількох чорних вставок на сукні та відсутності
чорного намиста.
Наполягати
на тому, що дизайнерку з Волині безпідставно оминули, було марно. Адже зміни
під час пошиття одягу все-таки з’явилися. Та й
авторських прав на ескіз Ірина не мала. Відтак завдяки конкурсу юнка
отримала тільки віру, що може створювати дійсно ефектні наряди.
От
тільки продовжувати займатися дизайном одягу, тим паче – професійно, Ірина поки
що не має ні часу, ні можливості.
– Зараз
я навчаюся в Київському національному університету будівництва та архітектури і
фізично не встигаю робити щось інше. Хоча в Інтернеті постійно заглядаю на
сторінки з модним одягом, знайомлюся з особливостями дизайну. Міркую навіть про
те, аби в майбутньому стати фешн-ілюстратором. Тобто завдяки комп’ютерним
програмам створювати ескізи вбрання.
А от із
тим, аби малюнки перетворювати на реальну річ, набагато тяжче, зізнається
співрозмовниця:
– Ще
коли була маленькою, шила вбрання для ляльок. Дивлячись, як у мене гарно
виходить, мама навіть не сварила за зіпсовану скатертину чи порізану штору.
Втім коли я сказала, що планую здобувати фах модельєра, мама все-таки
застерегла: мовляв, якщо у столиці не знайду відповідну роботу і повернуся до
Любомля, то ким тоді стану – простою швачкою? От ми й вирішили: здобуду диплом
архітектора, а далі – як Бог дасть.
Хоча
шити на машинці Ірина має поняття. Вдома навіть пилом припадає радянського
виробництва «Чайка». І якби продукція не виявилася бракованою, можливо, дівчина
досі навчилася б рівненько строчити.
– Наразі
мої швейні навики навіть до аматорського рівня недотягують, – зізнається. – Але
власний гардероб таки переробляю: десь виточки зроблю, десь кишені відшию або
низ підріжу. Наприклад, були в мене бриджі, так я їх настільки хитромудро
переробила, що вони тепер можуть слугувати за спідницю і навіть сукню.
Не таку,
звісно, що для Оксани Марченко придумала. Бо щоби ідею втілити в конкретну річ,
треба і закрійника хорошого, і швачку, і тканину, зітхає Ірина:
– Я
навіть не зуміла собі на випускний вбрання пошити. Хоча задум був – плаття у
вікторіанському стилі. Проте мрії розбилися об можливості й довелося обмежитися
купівлею вже готового наряду.
Зате
після участі в дизайнерському конкурсі дівчина набула слави модистки. Навіть
приходили жінки з проханням придумати їм таку модель убрання, аби приховати
зайві кілограми.
– Усе це
так і завершилося рівнем розмов, – зауважує оповідачка. – Та коли зі мною
радяться щодо фасону одягу, то завжди кажу: у першу чергу він має вам личити.
Крім того – бути зручним. І звісно ж таким, аби ви собі в ньому подобалися.
А щодо
мрій, то зараз Ірина цікавиться різними сферами життя, пробує себе в різних
видах діяльності. Бо головне для неї – стати успішною людиною. А де саме – це
вже другорядне.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.