Щоб дорога стала безпечною,

Снігоборці
й техніка працюють цілодобово.

Нарешті
прийшла справжня зима. А разом із нею – клопоти дорожникам. І щоби зі всіма
справлятися, Служба автомобільних доріг працює вдень і вночі. Що воно таке –
зробити автошлях безпечним – дізнатися вирішуємо «наживо». Тому разом із
заступником начальника САДу в області Юрієм Ришкевичем їдемо туди, де якраз
розчищається траса Устилуг – Луцьк – Рівне.

– Зараз
вас познайомлю з фахівцями дорожньо-ремонтного пункту №2 філії «Луцька ДЕД». Бо
саме вони відповідають за відтинок шляху із села Дерно Ківерцівського району до
кордону із сусідньою областю, – каже Юрій Ришкевич, коли назустріч нам
рухається техніка з мигалками. – Як бачите, чотири машини працюють на очистці,
дві – на посипці.

В цей
час підходимо до начальника ДРП №2 Ігоря Соколовського, котрий саме дає
інструктаж своїм підлеглим.

– Із
хлопцями попрацювати не хочете? – пропонує Ігор Євгенович.

– Хочу,
– відповідаю на запрошення, і за мить ми вже прямуємо до здоровенного КамАЗа.
Машина – одна з найновіших. Придбана за 800 тис. грн, вона ось уже три роки
працює на трасі Луцьк – Рівне.

Двері
відчинилися. Але щоб піднятися до сидіння, спершу закидаю сумку, а тоді з
потугами опиняюся в кабіні сама (хоча дай пару додаткових літ чи кілограмів,
самотужки не залізла б).

У кабіні
– тепло й чисто. Навіть гул мотора такий, що можемо (хай на підвищених тонах),
але продовжувати бесіду.

Отож, за
кермом агрегату – водій із 11-річим стажем Андрій Лавренчук. Перш ніж сісти на
КамАЗ, Андрій Миколайович мав зарекомендувати себе як хороший фахівець і
людина, котра дійсно любить техніку.

– Річ у
тім, що в нас є машини, які вже по 30 і більше літ працюють, – сидячи праворуч,
продовжує Юрій Ришкевич. – Так-от, одному водієві даси цю техніку – і вже,
дивись, несправна. А в Андрія вона буде бігати стільки, скільки треба.

На
комплімент начальства сам кермувальник усміхається, однак погляду від дороги не
відриває. Бо розчищати – справа відповідальна.

– Ми
мусимо і снігом займатися, і за дорогою дивитися, – пояснює водій. – Не раз,
буває, їдуть мажори, на знаки не дивляться, на смугу зустрічного руху
вискакують – тільки встигай пильнувати.

В цей
час нас саме обганяє іномарка. А за кілька сотень метрів уже бачимо її поруч із
патрулем ДАІ.

– Ось
гляньте: люди свою роботу виконують, але нам від того – додатковий клопіт , –
коментує Андрій Лавренчук, об’їжджаючи даішників. – Бо той острівок снігу, де
вони стоять, так і залишиться нерозчищеним.

– У вас,
бачу, до автоінспекторів ставлення «особливе»? – запитую. – Чи, бува, не від
тих протоколів, що весною міліціонери писали: мовляв, через жахливий стан доріг
щодня зростає аварійність!

– Та
чому?.. Ставлення нормальне… Просто багато наших спеціалістів було притягнуто
до адміністративної відповідальності за нібито неналежне виконання службових
обов’язків, – пояснює заступник начальника обласної САД. – Частина працівників
у суді справу виграли. А частині таки довелося сплатити штраф: від 600 гривень
до понад тисячу. За що? – питається. Чим завинила сім’я дорожника? Є гроші –
люди працюють. Нема фінансування – то що, самому в ту ямку лягати?

І на
певний час у кабіні мовчанка та монотонний гул мотора.

– А
зарплата у вас велика? – запитую водія.

– На
життя хватає… – дипломатично каже Андрій Лавренчук.

– Ну
скільки ваші хлопці в середньому мають? Мабуть, тисячі дві – дві з половиною? –
підраховує Юрій Ришкевич.


Дивлячись, скільки хто годин наїздить, – погоджується водій. – Але 2,500 –
«потолок».

Як для
глави сімейства – зовсім не багато, тому запитую в Юрія Ришкевича:

– А
часто ловите таких, які на «ліваку» підзаробити хочуть: чи пального злити, чи
платну послугу надати?

– В нас
із цим строго, – каже керівник. – За кожен літр бензину чи соляри водій звітує,
відповідно до пройденого кілометражу. Хоча, як мовиться, в сім’ї не без…

– В який
роботи, а відтак зарплати – більше? – цікавлюся у водія.

– Та її
завжди вистачає, – спокійно каже Андрій Лавренчук. – Коли тепло і сухо – дороги
маємо ремонтувати. Взимку – сніг посипати і прибирати. Коли нового не намете –
вздовж трас дерева та кущі вирубуємо. З них потім виготовляємо щити планочні
або хворостяні, котрі потім встановлюємо вздовж доріг.

– Це так
званий пасивний снігозахист. Ось його якраз видно, – показує Юрій Ришкевич. –
Раніше такими щитами відгороджували автошляхи від південно-західного вітру. Аналізуючи
останні роки, бачимо, що більшої шкоди став завдавати східний вітер.


Боротьба зі снігом у дорожників – то ціла наука?! – дивуюся.


Інформації та аналізу треба дійсно багато, – погоджується заступник начальника
волинської Служби автомобільних доріг. – Бо треба вміти передбачити погоду,
знати, за яких температур якими засобами шляхи обробляти, а коли взагалі цього
не робити. Бо от прогнозували синоптики зниження температури з 11січня, ми – в
повній бойовій, а зима прийшла аж 18 січня.

В цей
момент наш КамАЗ пішов на розворот, бо відтинок у 20 км ми вже здолали. Тепер –
знову прямуємо до кордону із Рівненщиною і знову – про нелегкі будні дорожньої
служби.

– У нас
нема, як у нормальних людей, ні свят, ні вихідних. Раніше дружина постійно
бурчала. Тепер, коли в мене за плечима 33 роки роботи, звикла і спокійно сприймає,
що вона – до церкви за свяченою водою, а я – до Луцька на роботу, – зізнається
Юрій Володимирович.

– А моя
ще бурчить, – сміється водій Андрій, у котрого стажу – на 20 років менше. –
Постійно мені згадує те Восьме березня, коли гості за стіл, а я – на роботу,
сніг розчищати.

– Так, у
нас цілодобове чергування. Засипало снігом – людей обдзвонюємо і виходимо. Наприклад,
щоби ми зараз такою дорогою курсували, ваш ДРП коли почав трудитися? – запитує
заступник обласної САД.


Спочатку о другій ночі підняли. До 6.30 ми посипали й розчищали. Далі до обіду
відсипалися. А з 15.00 – знову за кермо, – розповідає Андрій Лавренчук графік
роботи за минулу добу.

Ось і
межа двох областей. Це означає, що КамАЗ знову йде на розворот. Андрієві Лавренчуку
щастить. Бо в його машині перелаштувати на інший бік лопату можна відразу з
кабіни. А от його колегам із інших ДРП ще треба вийти і або підручними
інструментами, або й голіруч піднімати тяженне обладнання перед кожним
розворотом.

Коли
прощаюся зі своїми знайомими, нічну трасу вже освітлюють фари автомобілів. «Ой,
як сніжинки гарно падають», – милуюся, біжучи додому. «Хоч би снігопад не
почався», – повертаючись до сім’ї, думають мої співрозмовники. Бо інакше знову
цілу ніч доведеться працювати.

Оксана
БУБЕНЩИКОВА.

Фото
автора.

 

   

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *