Нещодавно
одному з найшановніших мас-медіа вільної та демократичної журналістики – Радіо
«Свобода» – виповнилося 60 років. Дуже поважний ювілей для станції, яка й зараз
продовжує свій вихід в ефір багатьма мовами світу, зокрема – й українською…
Чому
цей ювілей має стосунок і до багатьох із нас? Спробую поділитися власним
досвідом знайомства зі «Свободою», яка певним чином дала путівку в
журналістське життя.
Для
мене Радіо «Свобода» розпочалося з… «Уралу». Але тут маю на увазі не гігантську
російську територію (її споглядав хіба що через ілюмінатор літака «Ил-62», на
борту котрого мене серед інших солдатів везли служити на Далекий Схід), а назву
старої лампової радіоли.
В
одній із кімнат батьківської хати й досі збереглася велика зелено-коричнева
коробка, яка стоїть на саморобній дерев’яній етажерці. Це – саме той «Урал».
Кажуть, що спочатку в ньому все функціонувало справно, і навіть на мої хрестини
сім пар кумів (гуляти так гуляти!) та інші гості жваво витанцьовували під
мелодії платівок, що кружляли у верхній частині радіоли. Але вже перші свідомі
роки дитинства зафіксували незаперечний факт: щось у тому хитромудрому пристрої
зламалося, тому музику з платівок слухати було неможливо. Кілька пропозицій
батькові знайти майстра та нарешті відремонтувати того музичного монстра успіхом
не увінчалися: відповідь була простою, але категоричною – нема там чого
слухати! Бо основним призначенням «Уралу» та сенсом його існування була велика
зелена лампочка, яка засвічувалася щоразу, коли батьківська рука вмикала
тумблер живлення, а потім із допомогою чорного коліщатка переміщувала на екрані
червону смужечку… Це означало пошук на тому чи іншому діапазоні тієї чи іншої
радіохвилі…
Тріщання,
скреготіння та нестерпні шуми, і ось через них прориваються далекі «Голос
Америки», «Свобода», «Голос Ізраїлю», «Бі-Бі-Сі», «Німецька хвиля» і навіть
«Голос Ватикану»…Щоправда, ввечері неодноразові спроби «піймати хвилю» дуже
часто закінчувалися нічим: тоді не знали, що зовсім близько біля нашого Луцька,
як і скрізь по західних кордонах СССР, влада встановила потужні системи для
створення перешкод на шляху радіосигналів «ворожих голосів».
А
от удосвіта чи то радіоефір був прозорішим, чи маститі оператори в підвалах КГБ
спали, проте чути закордонні радіостанції було набагато чіткіше. Саме тоді
першою моєю реакцією на їхній голос було роздратування. Чому? Уявіть собі
підлітка, який, окрім загальноосвітньої, ходить ще в школи спортивну та художню!
Весь день розписано щохвилинно, ввечері – за уроки… Тому одна радість
залишалася – це хоча б уранці відіспатися. А тут удосвіта: «Говорить радіо…».
Потім звуки «Улю-лю», «Вау-вау», «Фіть-фіть», «Гр-бр…» і подібна какофонія! І
хоча все це лунало із сусідньої кімнати, проте ніякі двері не могли зупинити
звукову атаку, яка заполоняла буквально всю хату!
Так,
хочеш-не-хочеш, юний радянський школяр був змушений щоранку слухати «ворожі
голоси», серед яких найбільший інтерес викликала «Свобода»: своєю оперативністю
та доступністю.
Тепер
настав час сказати кілька слів про батька, бо саме він відкрив для мене і
«Свободу», і багато інших «ворожих голосів».
Він
у дитячі роки став фактично сиротою: моя бабуся Оксана в 1946 р. померла від
голоду та хвороб, а діда Оксентія «визволителі» зробили «ворогом народу» і
відправили в ГУЛАГ. Без опіки залишилися всі неповнолітні діти (їх було
четверо), тож потрапили в дитбудинок. Там, як розповідав мій батько Олексій, їх
учили: «Ваш отєц Сталін, а мать – Родіна!». Після інтернату, як усі
сироти-хлопчаки, помандрував на Донбас, де закінчив так звану
«Горно-проходчєскую школу» (абревіатуру ГПШ розшифровували як «Голодний піде в
шахту»). А звідтіля його призвали на 3 роки в армію. Там один із військових,
читаючи документи, суворо запитав: «А гдє твой атєц?», на що батько відповів:
«Такі, як ви, краще знаєте, де він є!». І потрапив у Карелію, в залізничні
війська, щоби по горло в багнюці прокладати залізницю й зрідка на плацу співати
«Желдорвойска – Атчізни гордость, а ніх пайот гєрой-народ!»…
Тож
із цілком зрозумілих причин батько втратив можливість здобути не те що вищу, а
хоча б середню спеціальну освіту: все життя трудився робітником у будівельній
галузі. Ось тому й лунали в нашій хаті «ворожі радіоголоси» на чолі зі «Свободою»,
хоча на столі лежали примірники журналів «Перець» та «Крокодил» із карикатурами
на ці радіостанції…
І
– про те, коли я в інформаційному просторі зробив остаточний вибір на користь
вільного слова, яка з такими труднощами долало тодішню «залізну завісу». Це був
1981-й, коли в сусідній Польщі ввели воєнний стан. Наші радіо, преса та два
телеканали розказували, що там борються з «ворогами соціалізму» та
«ставлениками імперіалізму». А люди, які раз по раз навідувалися в ПНР,
говорили зовсім інше. Та й мобілізовані в армію волиняни, хоча й були вишколені
для чергового «визвольного походу» на Захід, однак із політінформацій від
політруків чули не тільки те, що хотіла пропаганда. Тому саме інформація «з-за
бугра» й дозволила краще зрозуміти, за що насправді бореться «Солідарність» і
хто проти неї виступає.
Тому
вільні голоси й тепер потрібні демократичному суспільству, як і раніше. А ми, українські
журналісти, маємо стати не гіршими від закордонних колег.
Володимир
ДАНИЛЮК.