«Дороги нема, автобуса нема… Зате нас
тут ніхто не тузає», – кажуть люди у Самоволі на Іваничівщині. Тому селі, що
колись перебувало на самісінькому кордоні між Австро-Угорщиною та Російською
імперією, а нині – між Волинню та Львівщиною. Дороги там – уже львівські, а от
настрої – «волинські».
Володимир
Лоза та його родина тут живе з діда-прадіда. Весь вік, каже, трудився лісорубом. Село його з чотирьох боків «підпирає ліс». Він
має неабияку пристрасть до преси: і традиційно передплачує силу-силенну видань.
Що відрадно – місцевих. Читає. Перечитує. Сусідам новини переповідає… І коли
«парканні» сусідські дискусії про політику, ціни, корупцію чи навіть
сад-город заходять «у тупик», Володимир
Васильович завше має «козирний» аргумент: «У газеті прочитав».
За
читацьку вірність Фортуна віддячила йому – гарним подарунком: бо якось серед
інших новин у «Волинській газеті» він знайшов і ту, що розповідала про
переможців чергового розгрішу лотереї для передплатників. А те, що для сім’ї
Володимира та Віри Лозів то була така собі маленька сенсація, ми зрозуміли,
побачивши, як нас стрічали у Самоволі. Стрічали – чи не всією родиною.
Володимир. Його дружина Віра. Рідний брат Степан із онучкою. Двоюрідний брат
Мирослав. Після такого щирого прийому навіть моральні травми від помереженої
ямами, ровами та вибоїнами дороги з Павлівки до Самоволі здавалися не такими
вже й великими.
«Що
там дорога! – відмахнувся рукою від наших нарікань Мирослав Шевчук, двоюрідний
брат Володимира Лози, який теж прийшов того дня «на живих журналістів»
подивитися. – То діло таке… державне! А от по селу сільрада дорогу зробила
непогану. Наша Самоволя – останнє село Волинської області. Але ми Луцьк
привєтствуємо і до Львова не хочемо. Головне, що тут з усіх боків ліс і ніхто
нас не тузає! А так – клуб є, школа є, магазин є, церква є. Ото тільки з
автобусом перебої з кінця січня…»
«Як
так далі буде, то скоро стане в кожному селі Самооборона…» – продовжує тему
господар обійстя Володимир Лоза. Тим часом його господиня, дружина Віра запрошує
всіх до хати. Разом вони прожили вже не один десяток літ. Дітей Бог не дав. Але
хата їхня самотньою не буває, бо живуть із родиною та сусідами дружно, один
одному допомагають.
«Усьо
добре. Всьому рада, – приказує вона, помішуючи запашну каву у філіжаночці, – тільки,
щоб на Сході більше не було війни. Скажіть, то довго ще буде тривати?»
Сказали
б… Був час, коли і їхня Самоволя знала, що таке війна, кров і неспокій. Із 1791
до 1914-го в селі стояла прикордонна застава – вчорашня «границя» між двома
імперіями, нинішній кордон між двома областями – Львівською та Волинською, 5 км
якого проходять повз Самоволю. 22 червня 41-го півсела спалили німці,
натрапивши тут на червоноармійців.
«Вони
прийшли питати, де рускі, а ті – тут… То галичани, друзі, нас здали. Але ми на
них вже не обіжаємося. Бо, правду кажучи, якщо тепер кожен один одному буде
свої образи представляти, то війна і получиться. Он білоруси теж могли б претендувати
на наші села в Любешівському районі (не доведи Боже!), бо вони – їхні. Та й
Волинь мала би бути інша – від Кременця до Луцька, включаючи Рівне», – міркує
сивочолий Мирослав Шевчук із Самоволі.
Але
що не день, то у селян залишається менше часу на політичні дебати. Бо весна вже
кличе в поле: до плуга, до коня, до картоплі… Так історичні клопоти змінюються
одвічними – і «резервація Самоволя» заживе звичним життям, не помічаючи ям на
дорогах, відсутності вивіски при в’їзді до населеного пункту чи того, як ігнорують
її тривоги горе-перевізники. От і
Володимир Лоза, як зізнався на прощання, понад усе мріяв виграти в лотереї
«Волинської газети» сад. І вже навіть спланував, де в його обійсті можна було б
насадити фруктових деревець.
Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора: Володимир Лоза та його
дружина Віра отримали від «ВГ» праску.