«Врадіївська аномалія», як і слід було очікувати, перетворилася з цілком буденної кримінальної справи на політичний процес, де різні сторони намагаються вирішити протилежні завдання.
Про те, що сталося в невеликому райцентрі на Миколаївщині, зараз знають усі. Терпець у людей щодо міліцейського свавілля увірвався, коли вони довідалися, що до наруги над молодою жінкою причетний не лише таксист, але й двоє перевертнів із міліцейськими погонами на плечах. Щоб покровителі не змогли спустити справу на гальмах, місцеве населення навіть здійснило спробу штурму райвідділку, що перетворився на осине гніздо розпусників. І поки керівництво МВС намагалося нормалізувати ситуацію, до подій підключилися деякі політики. Як наслідок – із Врадіївки в столицю вирушила піша хода, учасники якої не тільки збирали все нові й нові свідчення беззаконня в правоохоронних органах, але й висунули вимогу відставки міністра МВС Віталія Захарченка.
Апогеєм стало прибуття демонстрантів на Майдан Незалежності, де вони спробували встановити 2 намети. І тут почалося. Приблизно опівночі ділянку, де зібралися мирні громадяни, оточив спецпідрозділ «Беркут». Вгодовані та дебелі спецпризначенці, основним завданням яких є протидія організованій злочинності та фізична нейтралізація особливо небезпечних бандитів, почали демонструвати свої навики на… беззахисних людях. Вони виволікали протестантів із гурту та силоміць впихали в спецавтомобілі. За поганою звичкою, яка останнім часом стала сумною традицією, міліціонери не проґавили можливості поглумитися й над кількома журналістами, що потрапили під гарячу руку… Щоправда, коли молодики спортивної статури били журналістів під час одного з попередніх масових заходів, то навіть присутність біля місця події з десятка міліцейських офіцерів свавілля не припинила.
Згодом генерал зі столичного главку намагався пояснити, що, мовляв, працівники мас-медіа самі винні: не треба з’являтися не в тому місці і не в той час. А його «беркутята» просто допомагали працівникам комунальних служб Києва очистити площу від незаконно встановлених «малих архітектурних форм»…
Я не знаю, хто з міліцейського начальства дав вказівку саме так боротися з учасниками «врадіївської ходи», проте не сумніваюся: чергове насильство зіграло погану службу безпосередньо міністрові Захарченкові. Бо вже не тільки опозиційні політики, але й цілком виважені медіа-профспілка та Національна спілка журналістів України виступили з вимогою його негайної відставки.
Сумніваюся, щоправда, що вона відбудеться. Але в чинного міністра є чимало часу, аби нарешті навести порядок у своєму відомстві, котре поволі перетворюється навіть не на поліцію, а на щось схоже до жандармських підрозділів царського режиму.
Не відомо, хто в системі МВС відповідає за кадрове наповнення органів внутрішніх справ та батальйонів Внутрішніх військ, але 2013-й рік чітко показав: саме тут ховається найбільше проблем. Коли кажуть, що міліція не прилетіла з Марсу, а є точним відображенням стану суспільства, яке делегує туди на службу своїх синів та дочок, то ці слова – від лукавого. Бо в правоохоронних органах повинні служити не гірші з кращих, а кращі з кращих. Чуємо також: не хочуть люди бути правоохоронцями через малу зарплату, постійний ризик та соціальну незахищеність. Але й це – від лукавого, бо для них існує напрацьована система пенсійних привілеїв та пільг. Та й у сусідніх державах їхні колеги служать своїм народам не на значно кращих умовах…
Проблема, мабуть, зовсім в іншому. І діяльність «Беркута» чи бездіяльність міліцейських офіцерів, на очах у яких б’ють журналістів, її дуже чітко показує. На превеликий жаль, значна частина силовиків забула текст присяги одразу після того, як пролунало її останнє слово. Бо вони повинні служити народові, який їх постійно тримає на своїй шиї, а не начальникам, котрі мають здатність дуже швидко змінюватися. Їхнім головним дороговказом має стати Закон, а не вказівка, від якої попахує волюнтаризмом та вседозволеністю.
Аби так було, ми повинні вірити, що люди, одягнуті в синьо-голубу уніформу, здатні до адекватного мислення та цивілізованої поведінки. Щоб навколишні їх не боялися, а поважали! Щоб гордилися тими, хто справді бореться з криміналітетом, а не переходили на другий бік дороги, тільки-но запримітивши якогось спецпризначенця!
Але як це зробити? Як вигнати дух НКВД із коридорів нашої міліції? Може, й справді слід провести масову переатестацію працівників органів внутрішніх справ? Причому, не силами представників лише самого відомства, а із залученням представників громадянського суспільства?
Бо коли замість черепа шолом, а функцію очей виконують «забрала», тоді вже ніщо не заважає навіть розумній людині перетворитися на бездумну біомашину. Але якщо кожен із цих «роботів у людській подобі» знатиме, що вдома їх зустрічатимуть не обіймами, а прокльонами, він добре подумає, перш ніж підняти гумовий кийок над головами співвітчизників…
Володимир ДАНИЛЮК.