Це сьогодні Устилуг більше знають як
митний перехід, що розташувався у містечку. Через таке сусідство вулиці рябіють
од сміття, яке місцеві комунальники замучилися прибирати. А більшість мешканців
подалися в човниковий бізнес і, буває, кілька разів на день перетинають
українсько-польський кордон.
За
такими ось клопотами людям, видно, вже не до історії. І дуже шкода. Бо минуле
Устилуга стільки таємниць тримає – хоч кіно знімай!
Навіть
якщо перегортати наукові джерела, можна чимало цікавих фактів відшукати.
Скажімо, якщо в містечку перехрещували торговельні шляхи із країн Скандинавії,
Західної Європи та Азії, то скільки золотих і срібних монет тут крутилося?!
Скільки скарбів ховалося місцевими купцями?!
Саме
в Устилузі діяв найбільший в Західній Україні порт, кораблі з якого Західним Бугом
прямували на польський Гданськ і далі на Скандинавію. Сухопутними шляхами
везлися на захід сотні тисяч кілограмів сала, свічок, худоби живої ваги. Із
поч. ХХ ст. додайте ліс і зерно. А все це – гроші, гроші, гроші, що їх
кмітливий єврей завбачливо переводив у вічну валюту – золото і клав у підземні
схованки.
Де
саме жили найзаможніші родини, тепер уже мало хто й пам’ятає, Мирослава
Ковальська разом із мамою, Онисією Володимирівною, теж би, може, не надавали
значення спогадам старожилів. Але обидві жінки – весь вік відпрацювавши
педагогами, по крупинках зібрали й у пам’яті записали найцікавіші відомості про
рідне містечко. І ось що повідали…
– Колись,
де зараз голе поле, стояло котеджне містечко польської еліти, – пригадує
72-літня пані Онисія. – На вихідні чи на літній відпочинок сюди приїздили
заможні люди навіть із Варшави. А постійно мешкали офіцери польської армії.
Задля культурного дозвілля на березі річки Студянка було облаштовано пляж. Аби
діти могли безпечно бавитися у воді, їм прямо у річці робили величезні
дерев’яні підмостки, зусібіч обгороджені.
– Всі
вони з відходом Устилуга до Радянської України переїхали жити за Буг. А один із
тих польських офіцерів-осадніків – пан Стемковський, 1923 року народження – до
цих пір тримає зв’язок із Устилугом та на Різдво присилає вітальну листівку, –
додає Мирослава Ковальська.
А
от знаменитий вельможа Григорій Білянкін, випускник Філадельфійського
суднобудівного університету, він же – капітан І рангу, так облюбував Устилуг,
що лишив місту на згадку цілий маєток, споруджений у формі величезного корабля!
– Залишки
будинку-корабля до цих пір стоять на околиці Устилуга. Коли ми були дітьми,
дуже любили там грати у квача або хованки. Там же, неподалік садиби стояв
колись пам’ятник, що його Григорій Білянкін встановив на могилі свого
улюбленого… пса, – зізнається Мирослава Ковальська. – Самого пам’ятника я вже,
правда, не застала. А от постамент бачила.
– Той
вельможа – людина взагалі цікава, – продовжує Онисія Володимирівна. – Саме він
був сватом у знаменитої родини Стравінських, де найстарший – Федір Гнатович –
соліст Маріїнського театру в Петербурзі, його син Ігор – легендарний
композитор, а внук – Федір Ігоревич – визнаний у світі швейцарський художник.
Завдяки
славнозвісному композиторові Ігореві Стравінському, який багато літ мешкав і
творив в Устилузі, у містечко навідуються іноземні делегації. Екскурсоводи
демонструють раритетні експонати, що зберігаються у музеї композитора. От
тільки показати те, що Ігор Федорович називав «райським куточком для
творчості», фактично нема на чому. Дім, споруджений за проектом самого
Стравінського і де довгий період мешкав композитор, був перебудований у 1950-ті
й тепер у ньому – музична школа, а в ній – невеличкий музей композитора. Сад,
закладений легендарною особистістю, вирубаний задля стадіону. І навіть
будинок-корабель, споруджений сватом Стравінського, донедавна животів завдяки
присутності там лікарні. А як медзаклад звідти виїхав, історична будівля
лишилася фактично приреченою на повільну
й неминучу смерть…
А
скільки-то загадок ховають тутешні вулиці й городи, кажуть оповідачки. Тут же, в устилузьких
землях знаходили речі, яким близько п’яти тисяч років! Над самим Бугом є
залишки укріплень городища, котрому більше тисячі літ!
– Чи
хіба хто проводив розкопки того, що поруйнувалося у Першу та Другу світові
війни?.. Он біля старої аптеки екскаватор
рив – вигорнув ящик зі старовинним посудом і килимами. Тільки той ящик відкрили
– кілька тарілок розбилося і зразу «посипалися» килими, – пригадує пані Онисія.
– Між іншим, до приходу нацистів в Устилузі 85% населення – то були євреї.
Навіть мій рідний дядько, щоб порятувати родину сусіда-єврея, прорив зі свого
хлівчика тунель до найближчого валу, там облаштував печеру. І в ній, за метрів
200 од німецького штабу, переховувалася сім’я з чоловіка, жінки та двох їхніх
дітей.
– Іще
був такий випадок: у червні 1941-го в наше містечко вдарило 400 німецьких
гармат та зруйнували вщент разом із прикордонною заставою увесь центр Устилуга.
Паніка! Люди хто куди втікають! А стара єврейка стоїть коло своєї хати, від
якої ні вікон, ні дверей, одна коробка. «Чого стоїш? Ховайся!» – стали до неї
гукати. Вона – ні кроку! Вчепилася за пліт і каже: «Хоч його постережу». Люди
рукою махнули: «Здуріла баба». Та й забулося. А через якийсь час усіх євреїв повивозили
у П’ֹятидні
(село Володимир-Волинського р-ну, яке через масові розстріли називають «другий
Бабин Яр», – авт.), у ту напіврозвалену єврейську хату помістили переселенця з
Холмщини, його діти у дворі грабалися і, граючись, нарили… справжнісінький
скарб!
Звісно,
чоловік той був мудрий. Про цінну знахідку нікому ні слова. За якийсь час йому
вдалося повернутися з родиною до Польщі. І тільки там і лиш через багато літ
переселенець зізнався: «В Устилузі на нас чекало таке щастя, що вистачило й
мені, і дітям та онукам…»
– О-о-о!
Та наше місто якби перерити, то, певно, ми б усі мільйонерами поставали! –
сміються жінки. – Он ті вали, де колись був замок королеви Ядвіги, чого вартий?
Колись у нас квартирував інженер, який в Устилузі дорогу розширював і зводив
моста через Західний Буг. Так-от він,
після того як техніка землю підворушила, приніс старовинний срібний піднос і
підсвічники. А скільки взагалі вони дорогоцінностей знайшли? Можете собі
уявити!
Досі
не розкритою лишається у місті таємниця підземних ходів тамтешнього монастиря, одна
гілка котрих вела до нині польського Городла, а друга йшла на м. Володимир-Волинський
і Зимненський монастир. Цей тунель пролягав під Західним Бугом, сягав у глибину
20 м і протяжність мав близько 35 км!
– Я
й сама дитиною не раз у підземеллі бувала, – зауважує Онисія Володимирівна. –
Підземні ходи були надійно вимурувані. Висоти такої, що вершник на коні
спокійно їхав. А ширину мали – що карета поміщалася. Якщо їхала одна фура
назустріч іншій, то (аби могли під землею розминутися) у стінах тунелю існували
ніші, в котру один із їздових ховався і таким чином давав дорогу іншому.
– Одна
наша вчителька знайшла архівні дані (по-моєму, 16 століття), де розповідається:
на спорудження тих підземних ходів місцеві жителі мали привезти стільки-то яєць
і тварин, котрі кидалися у вапно, все це вступало у реакцію і таким ось
розчином мурувалися в тунелі стіни товщиною близько метра, – додає пані
Мирослава. – А коли в 1939-му прийшли совєти, то частину тих ходів вони
замурували й замінували. Хоча я в дитинстві (а зараз мені вже 48) таки лазила з
сусідськими дітлахами в ці тунелі. Далеко не заходили, бо боялися. Та насправді
нічого цікавого там не бачили: сирість, холод, темнота і протяги.
– А
сьогодні що з того тунелю лишилося – невідомо, – зітхають оповідачки. – Люди
хат набудували. Всю каналізацію під землю пустили. Тож у ліпшому випадку ці
нечистоти просочуються десь у ґрунт чи у річки. А в гіршому – накопичуються у
тунелях і колись можуть спровокувати екологічну катастрофу.
Що
більше оповідачки розкривали невідомих сторінок устилузького літопису, то
більше ставало зрозуміло: скарбів і загадок
у місті стільки, що науковцям на багато літ роботи. На жаль, тільки незначну
частинку раритетних експонатів було зібрано у шкільному музеї. А найбільш
жвавий інтерес до невідшуканих цінностей плекають переважно чорні археологи.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора та із фотоальбому міста.
