Коли стається якась дивина, а пояснити її неможливо, починаєш у нелогічному шукати бодай якусь логіку. Декілька років тому у Володимир-Волинській військовій частині солдат строкової служби, якому лічені дні лишалися до дембелю, несподівано… застрелився. Причому за кілька днів до самогубства есемескою ніби просив у рідних грошей для повернення додому.
Не менш дивний випадок стався 18 червня нинішнього року. Із Маневицької виправної колонії втік засуджений, котрого вже у вересні мали достроково звільнити за хорошу поведінку. Причому в березні чоловік був навіть переведений до дільниці соціальної реабілітації – тобто проживав поблизу колонії, ходив без конвою, володів правом мати гроші. Хай не цілковита, та все ж – свобода.
І коли мрія про волю ось-ось мала здійснитися, 28-річний чоловік кидається в біги. Хто чи що його підштовхнуло? Від кого втікав? Що шукав поза зоною?
Чим більше міркувань із цього приводу, тим більше дивних думок з’являється. Особливо в односельців із с. Залав’є Рівненської області, де проживав Андрій Мельничук і де зараз мешкають його батьки.
…Вулиця, що нею майже все життя ходив Андрій, у день нашого візиту ніби вимерла. З одного боку – поле, з іншого на горбочку – хати. Серед машин, які курсують найчастіше, – міліцейські. Вони і тут, і по довколишніх селах. Періодично й «облави» роблять: тоді люди в погонах прочісують ліси, закинуті будівлі, вкотре опитують місцевий люд.
Та, попри неприємні клопоти, мешканці Залав’я про Андрія Мельничука розповідають охоче. Спершу – з пересторогою: мовляв, не знаємо, що ти за одна. А далі й цікаві деталі пригадують, сторінки з минулого відкривають. Хто ж він такий, той Мельничук А. А., що й літеру «А» на лівій руці наколов?
Слухаючи про Андрія, мимохіть згадала слова поета Василя Симоненка: «Найскладніша людина проста». Бо нічим не примітний хлопчина мав доволі складну долю. Та ще складнішим було його єство.
«Він ніколи ні з ким не дружив. Ідемо з хлопцями у клуб на танці, кличемо у футбол пограти – Андрій завжди у стороні. Якийсь відлюдник. Хоча коли з ним сам на сам лишалися – звичайний хлопець: про роботу розпитував, своїми клопотами ділився. От тільки бідовим був. Хоча ми з ним росли на одній вулиці і різниця у віці всього п’ять літ, проте ніколи я в нього жодної іграшки не бачив. Знаєте, як у дітей: батько нову забавку купить – і вже радієш, хвалишся. Андрій же міг похвалитися хіба тракторцем, якого сам із дротиків змотав, чи свистулькою, що її з дерева змайстрував. Коли підріс, батьки його здали до інтернату. А хлопець трохи там побуде, й додому прибіжить. Його знову в інтернат – він знову до батьків. Скучав за ними дуже…» – пригадує один із сусідів.
«Так, ми здали його в інтернат. Бо вже не знали, що й робити, аби син бодай якісь знання здобував. Цілий перший клас він тільки те робив, що уроки прогулював. Але й інтернат не поміг. Бо п’ять років там Андрій провчився (з горем наполовину) і вже в сьомий клас навідріз відмовився ходити. Освіти в нього навіть середньої нема», – розповів Андріїв батько Анатолій.
Проте й без атестата хлопець став непоганим майстром. І якщо в дитинстві іграшки собі робив, то у старшому віці навчився зварювальні роботи виконувати, цеглу класти. Льох і веранда на батьківському подвір’ї – його рук справа. Та й односельцям у будівництві підсобляв. У місцевому сільгосппідприємстві роботи також не цурався. Після першої «ходки» саме там відпрацював необхідний після звільнення мінімум годин.
От тільки людиною він був замкнутою. Ніхто, навіть найближчі люди не могли вгадати, що діється у хлопця всередині. Відтак наче грім серед ясного неба прокотилася Залав’єм звістка: «Малий Мельничук хотів чоловіка убити!».
Державна пенітенціарна служба, де зберігається особова справа Андрія, інформацію про той випадок вважає секретною. Хоча як шукати втікача, то в усі дзвони б’ють, допомоги в людей просять… Тому оперувати доведеться лише даними, що почула в Залав’ї.
«Це була не випадковість. Не «битовуха», як-то кажуть. До вбивства Андрій готувався. Все продумав. А потім – реалізував. Тільки пару моментів упустив – от і посадили через «замах на вбивство»», – провадить свою версію старшого віку чоловік, який просить не називати його імені та прізвища.
«Не скажу, що ми заможні, але в тій сім’ї грошей ніколи не було. От і спокусився хлопець, – підтверджує Андріїв ровесник. – Був у нас чоловік один. Металом займався. У Залав’є частенько заїжджав (бо сусідній із селом аеродром у Крупі Луцького району багатьом давав шанс украсти й заробити). Так-от, у черговий із тих візитів і сталася пригода. Андрій переконався, що бізнесмен велику суму при собі має, заманив у безлюдне місце, вилами заколов і кинув у польовий колодязь. Утім колодязь хоч і був глибокий, та знизу гілок багато понакидувано. От і не розбився чоловік. А як прийшов до тями, намацав мобілку і подзвонив, кому треба. Словом, пролежав у лікарні, але вичухався».
Здавалося б, за такий злочин Мельничука мали би надовго запроторити за ґрати. А вийшло, що за якихось пару літ хлопець на волі опинився?! Щось тут не те.
«Так, він сидів. Але нікого вилами вбивати не хотів. Понапридумують люди – слухати страшно, – свою версію озвучує Анатолій Мельничук. – Побилися вони. За гроші. Бо той бізнесмен не хотів розрахуватися. Андрій і стукнув його пару разів. А взагалі він – хлопець не злостивий».
Можливо, й так. Бо хай там що, а хотів жити, як усі. Неодноразово одружувався. У другому шлюбі на двох дітей устиг розжитися. Трохи офіційно працював, а трохи – на «шабашках». Коли друга донька родилася, разом із батьком для хрестин шалаша зробили – щоб усе, як у людей.
От тільки дармовий метал на аеродромі не давав Андрієві спокою. І під час одного з обшуків у хліві Мельничуків дільничний виявив диск від колеса літака.
– Як зараз пам’ятаю: Андрій гостей на хрестини позапрошував. Жінчині родичі із чужого району мали приїхати. Застілля таке на неділю запланували. У п’ятницю Андрія ще на суд викликали (у справі по тому колесу). «Ай, дрібниці, – махнув рукою, як я з ним про це говорив. – Максимум за таке – условка. А може, так відпустять», – без жодного остраху казав малий Мельничук.
Проте із залу суду Андрія вже вивели в наручниках. Остаточний вердикт – 4 роки позбавлення волі.
Якими були хрестини, можна тільки уявити. Тож невдовзі молода дружина забрала обох доньок і перебралася жити до батьків. Андрій свій термін поїхав відбувати у Маневицькій виправній колонії №42.
«Коли в березні його перевели на дільницю соціальної реабілітації, нам із жінкою аж легше стало, – продовжує батько. – А коли побачив, як там живуть, навіть повірити не міг! Кімната на двох. Телевізор. Зранку на роботу йдеш, ввечері додому вертаєшся – все, як на волі. І плюс тебе ще й годують. Курорт!»
Остання зустріч сина із батьком відбувалася незадовго до втечі, але жодних нарікань від Андрія Анатолій не чув. Хлопець ні на що не скаржився. Всім був задоволений. Чекав, коли у вересні звільниться. Плани будував. Аж тут таке!..
– Увечері, здається, то було 17-те число (Андрій зник 18 червня, – авт.), син подзвонив і сказав: «Мене звільняють. Приїжджайте». Мати зраділа! – розповідає батько. – Побігла машину найняла! Зранку – в Маневичі. Андрій у чому був сів, та й поїхали разом додому. Десь в обід вони вернулися. Син по двору походив, вулицею прогулявся. Навіть їсти нічого не схотів. «Сходжу, племінників провідаю», – каже. Родичі від нас недалеко живуть. То він там трошки побув. «Ну, піду я. Прогуляюся», – сказав на прощання. Вийшов до тої дороги, що на село Радянське. І більше ми його не бачили…
А ввечері почалося!..
Машини. Міліція. Собаки. Людей стільки, що автобусами звозили. У кожен куток заглядають. Усіх розпитують. Кожну деталь фіксують. На всіх дорогах міліцейські пости з автоматами. Ледь не на кожному стовпі – орієнтир на втікача. Газети, радіо, телебачення просять: «Негайно повідомити на 102!». За будь-яку інформацію 50 тисяч нагороди обіцяють. «Шухер» на дві області! Проте – результату жодного.
У пенітенціарній службі про останні дані – ні пари з вуст. «Оперативно-розшукові заходи тривають. Залучено максимальну кількість персоналу, зокрема підрозділи інших служб. Наразі нової інформації нема», – відповідають сухо.
В Острожецькій сільскій раді Млинівського р-ну, куди входить с. Залав’є, проливають трохи більше світла. Мовляв, у одному із сусідніх сіл речі побутового вжитку зникли. В іншому на закинутому свинокомплексі бачили кубло із соломи, де, ймовірно, міг спати втікач. Але на тому – крапка.
Де ж той Андрій міг подітися? Куди так надійно сховатися?
«Може, його вже в живих нема, – припускають односельці. – Бо так просто ніхто би не втікав. Він або на великі гроші програвся, або якусь таємну інформацію взнав і злякався». «Ми чули, він там когось зґвалтував. А ще ходили чутки, ніби вбив охоронця, забрав зброю і втік», – діляться в Залав’ї. Тож місцеві ночами із хати не виходять та вдень стараються не коротшими шляхами, а людними місцями ходити.
Щодо зґвалтування і вбивства пенітенціарна служба повідомила: «В нас такої інформації нема». Тож село лишається в напрузі, мати плаче й молиться за свого безталанного сина, а батько просить: «Скоріш би його зловили».
Оксана БУБЕНЩИКОВА.