– Я також воюю за Україну, – щиро промовляє Валентина
Денисюк. – Але моя зброя – вірші.
Ми стоїмо щільним колом у «мистецькій галереї» її
невеличкої квартири у центрі Шацька. Редакційники «Волинської газети» цього
разу завітали до неї в гості разом зі студентами-інформаційниками Шацького
лісоколеджу ім. В. Сулька Вікторією Горніч, Олександрою Богайчук, Галиною
Музичук, Артемом Савошем, Аліною Купрач, Марією Сіжук, Романом Хомичем, Олегом
Груєм та заступником директора з
виховної роботи коледжу Андрієм Панасюком. Валентина Сергіївна дістає товстий
зошит у клітинку і читає нові вірші. У них – біль, жалоба, розпач… Про Майдан,
криваву розправу над мирними протестувальниками, окупацію Криму, неоголошену
агресію на Сході України.
– …Ти падала і піднімалась,
Стогнала від болю і ран,
Але на коліна не впала,
Хоч змушував ворог-тиран.
Не одна уже Сотня Небесна
До Бога пішла на поклін,
Щоб згинуло зло в Україні
І вернувся до матері син…
– Прочитайте ще! – просять дівчата.
Вони зачаровані цією мужньою жінкою, що навчилася писати
ікони і картини, робити ляльки-мотанки та мистецькі вироби із солоного тіста і
пластиліну, складати вірші та пісні, а ще співати і смачно куховарити. Вона –
патріот. Народилася у Колках, там закінчила школу, потім Кременецьке
культосвітнє училище, ось вже багато років живе у Шацьку, де працювала
методистом районного Будинку культури.
Зараз – на пенсії. Але й хвилинки не всидить без діла. Рукоділля, малювання,
творення пісень і віршів. Зараз готує до друку третю книгу. Власне, є вже її
рукописний варіант.
Стяг волі і правди дощами полосканий,
Вітрами й громами потріпаний вкрай,
Та він вже освячений, кров’ю окроплений,
Він кличе Вкраїну: «Вкраїно, вставай!».
Хлопці й дівчата почергово запитують героїню про її
життя, захоплення, секрети майстрування, пошуки образів, роботу над поетичною
строфою. Їх підтримують головний редактор тижневика Володимир Данилюк і
редактор відділу Світлана Думська.
– Я звичайна українка, – каже мисткиня і поетеса. – Мені
болить доля моєї держави, вболіваю за її синів і доньок. Згадую Льоню
Полінкевича, який нещодавно загинув під Волновахою. Це ж мій вихованець. Знаю
його із маленького… Коли я працювала вихователем у садочку, він ходив у мою групу.
А з його батьком Олександром училися в одному класі, він зараз працює головою
селищної ради. Я дуже тужу, не знаю, як зарадити батьковій біді. Такі гарні
діти гинуть…Згадаю Льоню і заплачу, помолюся, батькам висловлю співчуття і
знову пишу… Напишу вірш і про Льоню… От скажіть, для чого озброєні сепаратисти
бентежать наш люд? Це ж наша держава! Хочете в Росію – вона готова вас прийняти:
їдьте й обживайтеся там. Росія велика та могутня. Там удосталь своєї землі,
заростає бур’янами, скоро буде нікому сад посадити. Чому ж рвете по живому тіло
Вкраїни?!. Українці не хочуть війни і цьому доказ – Крим, який віддали без
єдиного пострілу. Це винен той ненаситний кривавий Кремль, що завжди гнобить
Україну і її православний люд. Як захистити Україну? У мене ж, окрім ручки, й іншої
зброї нема.
Ми стоїмо зворушені. Всі українці люблять свою землю,
вболівають за її цілісність і суверенітет, прагнуть миру. Доки ж будуть в
Україні українців убивати за жовто-синій прапор, тризуб, українське слово,
привітання «Слава Україні»?..
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото Світлани ДУМСЬКОЇ: студенти на зустрічі з майстринею;
неповторна поетеса Валентина Денисюк; ці шедеври створені чарівними жіночими
руками.
Син України
Мамо, мене не проводжай,
Я повернуся дуже швидко…
Бачу в очах твоїх печаль,
Але не плач, моя лебідко.
Я повернусь до тебе знов,
Як тільки ворога здолаєм
Та інтервенцію-чуму
Геть проженем із ріднокраю.
Я тут, матусю, не один!
Синів багато в України,
Що не шкодуючи життя,
Стоять за волю, за родину.
Бо хто ж іще, якщо не я,
Бо хто ж іще, якщо не всі ми
Візьмемо ворога в кулак
І збережемо Україну?!.
Якщо прийдеться і мені
Пролити кров, і хоч загину,
Я не вагаючись згоджусь,
Бо син я Твій і – України.
Валентина ДЕНИСЮК, смт Шацьк.
