Майже 75 років тому в смт Олика відбувся апофеоз майбутньої трагедії місцевих євреїв. 13 березня 1942 р. у селище остаточно зігнали синів і дочок Давида з усіх навколишніх сіл Ківерцівського р-ну, щоб через кілька місяців безжально знищити…
Тема Холокосту під час Другої світової війни, як і непростих взаємин представників різних народів, що населяли Волинь у ті страшні часи, не має терміну давності. Бо окупаційні режими (чи гітлерівський, чи більшовицький, чи якийсь інший) завжди вміло застосовували практику «Розділяй і володарюй!». Кожен із них, плануючи масовий терор, використовував особливі критерії визначення «ворогів народу» – коричневі ключовим бачили приналежність до якоїсь нації, а червоні – до «антагоністичного» класу. Але одні й другі ніяк не могли обійтися без співпраці з місцевими українцями, які з волі сильніших та через безхребетність власну, ставали розмінною монетою в чужих руках і часто були співучасниками людиноненависницької політики імперських режимів…
Ветеран волинської журналістики Петро Юшковець, запропонувавши редакції розлогу поему про трагедію олицьких євреїв, підштовхнув до детальнішого вивчення цієї проблеми. «Копнувши глибше», ми побачили, що вона набагато складніша, ніж здавалася на перший погляд…
Судіть самі.
У 1921 р. в Олиці нині Ківерцівського р-ну проживало 2086 євреїв, у середині 1941 р. – майже 2500. Окрім місцевих, тут було багато родин-утікачів із Польщі (осінь 1939 р.), а також 60 сімей, які знайшли тут порятунок від нацистського режиму, прибувши з Чехії. У перші дні війни приблизно 150 єврейських родин евакуювалися вглиб СССР. Решта – залишилася…
Як свідчать матеріали фундаментального дослідження-енциклопедії «Холокост на території СССР», містечко було захоплене підрозділами 6-ї армії генерала Фрідріха Паулюса 27 червня 1941 р. Із вересня входило до складу «ґебіту Луцьк» (на чолі з регірунгсасесором Отто Лінднером) «Генерального комісаріату Волині та Поділля» (керували спочатку Генріх Шьоне, потім – Курт Клем) «Райхскомісаріату Україна» (управляв військовий злочинець Еріх Кох).
В Олиці окупанти створили районну управу, найнявши туди місцевих колаборантів, постнімецької жандармерії та поліцейський відділок, який їй підпорядковувався, а також підконтрольний окупантам єврейський орган управління на чолі з Ф. Бородатом.
Унаслідок антиєврейського погрому 3 липня 1941 р. було вбито 11 мирних жителів.5 серпня 1941 р. на місцевому кладовищі розстріляно 682 чоловіків-євреїв. 13 березня 1942 р. у ґетто зігнали євреїв із навколишніх сіл, тут створено єврейську поліцію на чолі з Розенцвейгом. У ніч із 25 на 26 липня 1942 р. каральний загін СД із Луцька разом із місцевою поліцією ліквідував ґетто. Чоловіків-фахівців було виокремлено, а решту – ізольовано в гаражі замку Радзивіллів. Із 27 липня почалися масові розстріли:
«Вони здійснювалися у ровах колишнього стрільбища біля с. Чемерин. Українські поліцаї підганяли євреїв групами по 50 осіб, єврейські поліцаї роздягали їх, а потім німецькі карателі та поліцаї вбивали людей пострілами в потилицю. Українські селяни закопували тіла, після чого приганяли наступну партію євреїв.
Наприкінці акції було наказано роздягнути єврейських поліцаїв. Коли вони відмовилися, їх жорстоко побили, роздягнули, а українські поліцаї їх розстріляли.
Вдалося врятуватися лише невеликій групі євреїв, які переховувалися в гетто».
Серед тих, кому судилося вціліти, був і Мойсей Ліберман. І саме про нього, його рідних та співвітчизників написав Петро Юшковець.
Написав – зовсім не випадково, а ніби виконуючи святий обов’язок місцевого люду. Бо сам родом із цих країв. Пережив війну, фрагменти якої в’їлися в пам’ять і досі болять, як старі рани. Одна з найпекучіших – історія про парубка Мойшу…
«Коли почалася війна, хлопці з нашого села Мощаниця по 18-19 років прямо аж побігли в поліцаї. Ну, голота сама, що лінувалася працювати. Спочатку зганяли євреїв із Олицького ґетто на роботу: нещасні видобували торф для «нової влади». Серед підневільних робітників був і Мойша, з яким ми потоваришували. Їхня родина до війни володіла крамницею в Олиці. Він мені – гачки на рибу, я йому – хліба. Хоча мати мене за те сварила: скрізь було розвішані оголошення – «хто жидам помагає, того розстріляють!». А ще в Мойші була 17-річна сестра, справжнісінька красуня… Одного разу всіх євреїв зігнали в хату на околиці селища. А сестру Мойші всю ніч у клуні ґвалтував поліцай зі Ставка – Іваном його звали… Згодом усіх невільників, і нещасну Ривку, повели… Я сказав Мойші: «Втікай!». Як виявилося, він скористався цією порадою… Вирвався зовсім без одягу… А один із поліцаїв мене «заспокоював»: «Не переживай. Він не виживе. З’їдять комарі…».
Мойсей Ліберман таки зумів утекти від смерті. У цуманських лісах пристав до партизанського загону. Вже як Микола боровся з окупантами. Під час одного з бойових завдань затримав поліцая Івана – кривдника сестри. Своє слова сказав автомат месника, який і виконав вирок зрадникові українського народу…
Після того, як на Волинь повернулася радянська влада, Мойсей-Микола пішов на фронт. Перемогу зустрів у Берліні. По війні закінчив вечірню школу, став лікарем. Одружився, з Ритою народили та виховали дітей. Але потім жили вже не тут, а в Ізраїлі…
Та ніколи пан Ліберман не забував про Олику, і доки міг, приїжджав сюди. Не в гості. До рідного дому… І – до могил своїх близьких та сусідів біля Чемерина…
А на завершення – ще кілька актуальних рядків поета та журналіста:
«Бо розплодилась гітлерчуків нова порода,
На нас отруту ллючи щомить.
Колись біснуваті горланили з Берліна,
Що євреям немає місця на землі.
Нині щось подібне верзуть про Україну
Там, на сході, в самісінькому Кремлі»…
Підготував Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора та з архіву: сучасна Олика не може похвалитися дбайливим ставленням не лише до пам’яті єврейського населення, але й представників інших народів, які тут жили; Петро Юшковець; німецькі окупанти розстрілюють євреїв, 1942 р., Україна.
Газетна площа не дозволяє опублікувати поетичну драму в повному обсязі, а тому пропонуємо увазі вдумливого читача лише її характерний фрагмент…
«Наближалась осінь дощова і рання, І охоронцям надійшов наказ:
«Усіх жидів з торфовища негайно У ліс направити, і в денний час!».
Ліберман-батько до похнюпленої колони Із кар’єру,
в сльозах, насилу шкандибав.
Поліцай гукнув: «Стань навпроти прогону!». І постріл старого в кар’єр поклав…
«Ти не реви», – кат Ривку штовхнув у спину,
Потягнувши на свіже сіно для корів
Задовольняти свою потребу тваринну,
Допоки світлий ранок не загомонів…
Мойсей узяв сестру за мляву руку,
Як гурт в останній рушив путь:
«Не плач, ось-ось скінчаться муки,
Нам батька, сестро, не вернуть».
«Ти брате, не упусти моменту, миті,
Хоч не залишилось надій.
Рятуйся зі звірячих кігтів.
Це заповіт останній мій!».
Зусібіч, коли вони томилися в дорозі,
Щільний перевертнів заслін був.
Та у лісі, де яму помітили невдовзі,
Мойсея, мов буревій, у хащі здув»…