22 січня Україна відзначила День Соборності та Свободи.
Що означає це свято для кожного з нас? Звісно, в першу чергу – це перемога,
здійснення вистражданої мрії народу про
нероздільність території, національну єдність та громадянську злагоду.
Відтоді, коли було проголошено Акт злуки (возз’єднання)
Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, вже
минуло 95 літ.
Указом Президента України від 30 грудня 2011 р. №1209
встановлено День Соборності та Свободи України, який відзначається саме 22
січня.
Віктор Янукович однозначно сказав: український народ
ніколи не дозволить внутрішнім суперечкам похитнути цілісність держави. День
Соборності та Свободи України – час, коли вкотре варто задуматися: і влада, і
всі політичні сили повинні осмислювати свій внесок у єднання держави та
звітуватися про це перед суспільством.
Позаду чимало подій, попереду – безліч перемог і невдач,
але незмінним залишається одне: прагнення українців жити у своїй – соборній
державі. Такою є і позиція Президента: забезпечити національну злагоду.
Величезну кількість життєво важливих перетворень на
Волині пов’язуємо з ім’ям Володимира Блаженчука. Свого часу Володимир Іванович
був першим секретарем Волинського обкому КПУ, депутатом, а з грудня 1990-го до
березня 1992 р. – головою Ради і облвиконкому. Пізніше – до квітня 1994 р. –
представник Президента в Волинській області. Згодом обіймав посади Генерального
консула України в Польщі та радника Посольства нашої держави в Грузії.
Саме Володимир Іванович був першим керманичем області,
коли вся країна переходила від старого радянського ладу до нового – Незалежності.
Це йому першому довелося шукати компроміси між революційно налаштованою
опозицією і компартійцями та створювати підвалини соборності у період
становлення України як держави.
– Рік 1990-й, – чи то роздумує, чи то намагається
відділити факти від емоцій Володимир Іванович. – Я був другим секретарем
Волинського обкому Компартії України. Ще діяла стара система, радянський суспільно-політичний
лад, керувала великою державою єдина партія. Але ще 89-го відчутною стала
діяльність партії «Народний Рух України». Ідеї, закладені активістами
Гельсінської спілки, товариств ім. Шевченка та «Просвіта», стали поширюватися
швидко й активно. Ми, працівники партійних органів, звісно, це відчули.
Тоді, каже співрозмовник, багатьом відкрилася історія (як
не дивно таке звучить) рідної держави, справжня, не прошнурована «червоними»
ідеями.
– Коли на першому з’їзді Руху прозвучала ідея відзначити
День злуки, то це, скажу так, дещо здивувало, – зізнається Володимир Блаженчук.
– Маючи на той час три вищих освіти, мушу визнати, цю історію знав дуже мало.
Якщо й чув щось, то це були лише розповіді матері, простої сільської жінки,
котра була учасницею всіх культурних заходів, співала у хорах товариства «Просвіта».
То вона казала, що за ті народні пісні її били всі: спочатку поляки, німці, а потім
– совєти.
До сутичок у 90-му не дійшло. Це, як каже Володимир
Іванович, завдяки позиції тодішнього секретаря ЦК Компартії України, котрий курував
ідеологічні питання, Леоніда Кравчука.
– Добре пам’ятаю його дзвінок у кінці грудня 89-го, –
пригадує Володимир Блаженчук. – Тоді він сказав, мовляв, є ідея організувати
живий ланцюг від Львова до Києва, котрий пройде західноукраїнськими землями.
Тож треба не заважати, а навпаки – посприяти, забезпечити учасників автотранспортом,
а міліції гарантувати порядок.
Михайло Тиський, Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков,
Богдан Самохваленко, Євген Шимонович – ті, хто стояв на Волині у перших лавах
рухівців. З ними Володимирові Івановичу довелося неофіційно домовлятися.
Тоді, пригадує, їм виділили трасу – 50 км від Рівного до Корця.
Волиняни гідно виконали завдання – взявшись за руки, утворили ланцюг єднання. Він
був живим, справжнім, пронизаним нестримним духом боротьби за єдність. Як
пригадує Володимир Іванович, рівненчани тоді своїх людей порахували – назвали
цифру більше 8 тис. А наших людей було не менше 10 тис. Уявляєте, як це –
зібрати таку кількість?! Це в той час, коли не було мобільних телефонів,
соціальних мереж, коли про таке не писали газети і не говорили по радіо і
телебаченню – інформація передавалася лише із вуст в уста!
До кінця так і не
зрозуміло, хто ж насправді координував цю неперервність живого ланцюга в
Україні загалом на трасі завдовжки в понад півтисячі кілометрів. Можливо, саме
тому цього дня, 22 січня 1990 р., чимало українців остаточно повірили в
реальність змін. Повірили в диво…
Бо 22 січня 1919 р. проголошений
Акт злуки ЗУНР і УНР став могутнім виявом волі українців до етнічної й
територіальної єдності. Тоді був справжній народний уряд, котрому згодом,
правда, внаслідок наступу більшовиків, довелося працювати на чужині.
І – ще один
історичний факт: 22 серпня 1992 р. у Маріїнському палаці останній Президент
України в екзилі Микола Плав’юк передав грамоту Державного центру УНР в екзилі новообраному
Президентові України Леонідові Кравчуку. Це означало, що Українська незалежна
держава, проголошена 24 серпня 1991 р., є правонаступницею Української Народної
Республіки.
90-ті. Для когось – лихі. Комусь подарували шанс. Нікуди не
дінешся від славетного лозунгу «Влада – радам!». Теоретично це означало владу –
народу. Фактично… Згодом виникне чимало дискусій із приводу того, чи стала ця
гілка влади повноправним представницьким органом…
Що тоді розуміли під
поняттям «влада», ще ніхто не забув. А питання недовіри? Так, вони виникали.
– Особисто мені
виносили недовіру двічі. Перший раз за це проголосувало аж три депутати,
вдруге, коли був головою обласної ради і виконкому, – 17, – розповідає
Володимир Іванович.
Тепер це вже історія
навіть для Володимира Блаженчука. Це було 1993-го. Тоді ажіотаж виник навколо
особи представника Президента України в області. На мітингах у
Володимирі-Волинському та Нововолинську недовіру Володимирові Блаженчуку
висловило народне віче. Зараз йому непросто згадувати, як на сесії облради
навіть розгорнули лозунг, котрий показував протест із боку жителів рідного для
Володимира Івановича с. Холопичі Локачинського р-ну. Все це згодом виявилося
звичайною провокацією…
Володимир Іванович
зізнається: непросто було творити єдину державу. Чи легше зараз проходить цей
процес? Звісно, ні. Запитання, як повернути довіру народу до влади, особливо в нинішніх
надзвичайно непростих революційних умовах, зараховує до категорії «на засипку».
– По-різному можна розцінювати все, що відбувається на
Майдані. Можна по-різному ставитися до того, що говорить народ. Але однозначно
людей треба чути і у рішеннях вибирати те, що є позитивного, – коротко резюмує.
Є в історії Волині такий факт: у період чергових зазіхань
Російської Федерації на Севастополь Володимир Блаженчук, представник Президента
в області, та Борис Клімчук, тоді – голова обласної ради народних депутатів, а
нині – голова облдержадміністрації, прийняли заяву, де гостро й однозначно
засудили провокаційне рішення «Верховної Ради РФ про статус міста Севастополь
як частини російської території та військової бази ВМФ Росії».
Ще один беззаперечний факт: у період складних 90-х тандем
Блаженчук-Клімчук неодноразово спрацьовував блискавично.
– Так, – із посмішкою пригадує цей час Володимир
Іванович. – Ми – два амбітних керівники, котрі знали, чого хочуть. – Коли ж постало
питання про обрання нового голови обласної ради, то Бориса Петровича довелося ледь
не вмовляти… Ми пронесли гарні стосунки
крізь роки співпраці. Досі спілкуємося, досі відчуваю його підтримку. Борис Петрович
зумів зберегти авторитет і донині. І він, як ніхто інший на Волині, сприяє
розвитку та становленню нашої держави як Соборної, єдиної. Кажу не просто так:
добре знаю його.
Сьогодні в Україні утверджується по-справжньому єдина
держава – єдина у своєму національному, культурному, релігійному розмаїтті, у
якій не може бути місця для сепаратистських настроїв. Як і майже сто років
тому, для відстоювання своїх національних інтересів в Україні є вкрай важливою
територіальна єдність.
– Усі ці розмови про Західну, Східну, Лівобережну та Правобережну
Україну не потрібні, – однозначно стверджує Володимир Блаженчук. – Не потрібні
зовсім, бо ми – українці. А той ланцюг єдності – це великий історичний факт,
дуже важливий для нашого народу. Його з історії не викреслиш, як і потребу людей
жити в єдиній державі. Так було, так буде!
Світлана ГАВРИЛЮК.
На фото автора та з архіву: Володимир Блаженчу; Софійська площа столиці,, 22 січня 1919 р.