Мій тато став Янголом,
або що писали українські діти в останніх
SMS до татусів, які загинули
18-го
червня Україна відзначає День батька.
Для щонайменше 5000 українських дітей це буде перше свято без тата. Саме така
кількість дітей під опікою БФ «Діти Героїв», який піклується про сиріт та напівсиріт війни.
Більшість
підопічних важко переживають кожне свято, адже ці події відбуваються зовсім не
так, як раніше. День батька – найскладніший
серед усіх. Особливо зважаючи на болючу статистику – 87% дітей, які перебувають під опікою фонду,
втратили саме тата. Незважаючи на біль втрати, дітям надзвичайно важливо, щоб
їхніх татусів пам’ятали та знали, яку ціну вони заплатили за нашу спільну
свободу.
Ми
ділимося історіями та скріншотами останніх SMS від кількох підопічних, аби ще
раз нагадати, що слів «Я тебе люблю, тату»
ніколи не буде забагато.
Рома
Ромі
12. Його тато Олександр з 24-го лютого 2022 року став добровольцем. Вже в
березні того ж року його офіційно зарахували до складу ЗСУ. Олександр брав
участь у захисті Києва. Після додаткового навчання відправився на передову, але
через чотири місяці його життя обірвалося у боях на Сіверському напрямку. Після
того, як Олександр потрапив на «нульові»
позиції, у Романа почалась астма. Більшість лікарів вважають це реакцією на
стрес. Олександр же настільки любив сина, що добився кількох днів вихідних для
підтримки його під час лікування. Тоді Роман бачив свого батька востаннє. Він
постійно згадує про це. Про свої переживання розказав вже після загибелі тата.
Всі чотири місяці Роману снилася смерть батька. Після поховань Рома поділився з
мамою, що втомився кожну ніч плакати і подумки його хоронити.
Маша
Руслан
та Оксана хотіли спокійного сімейного життя. У них народилася донечка Маша. Все
було чудово, аж поки не почалась війна в 2014 році. Руслан пішов воювати в АТО.
І ось, замість вечірніх обіймів, розмов та прогулянок – сім’я почала отримувати повідомлення «+»,
яке означало, що у тата все добре. Маша пишалася своїм татком, чекала на
перемогу та поїздку на море. Вони дуже любили тварин –
після закінчення війни тато обіцяв їй купити собачку. Маша підгодовує всіх
безпритульних собак району, тому своя власна – це мрія життя. Та не судилося.
Тепер її батько – з
нагородами та визнанням «посмертно». З самого початку не випускав кулемет з рук
і був у перших рядах. Загинув, виконуючи бойове завдання.
Ліза та Данієль
Коли
почалась війна, мама з Лізою та Данієлем облаштували підвальне приміщення,
запаслися водою та їжею і проживали там два тижні, допоки не прорвало трубу з
гарячою водою. Родина дивом врятувалась від опіків. Батька відправили в Бучу, а
згодом до Запорізької області, де він, на жаль, і загинув разом з вісьмома
своїми побратимами, серед яких був також і хрещений Лізи. Після звістки про це
Даня замкнувся в собі та заборонив будь-кому з родини говорити хоч щось про
батька взагалі. Ліза виходила плакати на двір, щоб не травмувати рідних. А коли
після похорону мама впала і отримала складний перелом ноги, всі обов’язки
перейшли до Лізи і вона мала стати головою сім’ї. Дотепер Даня не говорить про
батька, і будь-які спроби почати розмову про нього замикають його ще більше.
Він боїться темряви і не може залишатись сам у кімнаті. Ліза ще й досі пише
повідомлення батьку на мобільний телефон та майже щодня перечитує їх. А зараз
ще і роздрукувала на випадок, якщо щось станеться з телефоном.
Олександра
Сергій
не дожив чотири дні до 14-ї річниці шлюбу та 10 днів до свого дня народження.
Тепер йому назавжди 35. Він пішов у прикордонні війська в 2015-му,
потім – в
десантні, а тоді –
у розвідку. Був мужнім, справедливим, чуйним та добрим. Хотів,
щоб ми жили в мирній Україні. Неодноразово був нагороджений, мав статус
ветерана війни. Під час повномасштабного вторгнення ще за життя був
нагороджений орденом «За мужність» ІІІ
ступеня, а такою ж нагородою ІІ ступеня його
нагородили посмертно. Він завжди йшов на тяжкі завдання, лиш би приїхати додому
(після виконання одного із них йому все-таки дозволили на кілька днів
зустрітися із рідними). Під час його останнього приїзду, чоловік весь час
провів з сім’єю. Позивний Сергія був Бора, зараз син носить жетон на шиї з
татовим позивним, а Олександра – каблучку, яку
він встиг востаннє їй подарувати. Зараз все змінилося. Самотність, розпач,
біль. Дітям не вистачає татового плеча. Страшно уявляти майбутнє без нього. Хоч
пройшло дев’ять місяців, проте рана досі не перестає кровоточити. Щодня комусь
із рідних хочеться йому подзвонити, але залишається лише читати останні SMS.
Емілія та Мирослава
Емілія
та Мирослава –
двійнята, яким нещодавно виповнилось 2 роки. Вони проживають лише з мамою –
їхній татусь загинув на війні. Діти зовсім малі, і вони ще не вміють писати
повідомлення, але вже навчилися знімати відео з татом. І це для них залишиться
єдиною згадкою про нього.
10
травня 2022 року під час авіаудару в Лисичанський нафтопереробний завод життя
молодого татуся двох донечок обірвалося. Він був старшим сержантом Луганського
прикордонного загону.
Жінка
з доньками вимушено покинули свою домівку в Луганській області. Зараз
проживають в орендованому житлі, але їх не покидає надія повернутися додому
після перемоги України.
Відео за посиланням: https://youtu.be/eo6RR0duXBI
Тисячі
дітей вперше відзначатимуть День батька без своїх найдорожчих татусів. Якщо ви
хочете підтримати їх – будь ласка, перейдіть за посиланням. Їхні тати стали
Янголами, а ми – їх нова
підтримка та фундамент.
Нія НІКЕЛЬ.
Про авторку:
Нія Нікель – київська активістка, підприємниця та PR-менеджерка з
12-річним досвідом. До 24 лютого її добре знали у середовищі піару соціальних
проєктів та медичного активізму. У складі організації «Пацієнти України» вона
лобіювала інтереси людей з епілепсією, легалізацію препаратів, зокрема медичного канабісу. Усе через її доньку Єву,
яка хвора на рідкісну недугу – синдром Ямуара, що є лише у 35 людей у світі і
яка, на жаль, не лікується класичною медициною. Від 24 лютого для Нії стало
нестерпно з моральних причин працювати у своїй сфері, тому на шість місяців
вона зупинила цю діяльність і сфокусувалася на допомозі дітям з епілепсією, які
залишилися в Україні без доступу до ліків. Подаємо розповідь самої Нії Нікель,
якою вона поділилася з головною
редакторкою видання «SPEKA» Юлією
Даниленко: «24 лютого я прокинулася
від телефонного дзвінка своєї партнерки по студії яскравих фарбувань (один із
бізнесів Нії. – Ред.) Каті. Вона сказала : «Війна почалася, по нам стріляють!»
Я спитала: «З якого боку стріляють?» На що Катя відповіла, що з усіх. Я
одночасно відчула біль, бо це почалося, і полегшення, бо тепер все зрозуміло і
треба діяти. Не знаю, чи пам’ятають ще люди, як було важко за кілька місяців до
війни, коли ми сиділи й чекали, чи бабахне. Не розпочинали справ, не переїжджали
на нові квартири, бо були вже без життя. Тож коли почалося, всі зрозуміли, що
тепер треба показати свій максимум, забути про свій соціальний статус і робити
все й одразу.
Я жила на
13-му поверсі, ліфти вже не працювали, тому знесла Єву в інвалідному візку
(приблизно 40 кіло), кота у переносці, пакет з усім котячим та чемодан, забитий
Євиними речами. У мене ж було дві спідниці, легке пальто та дві кофти, в них я
прожила наступні три місяці. Саме так можна описати мій загальний стан за
останні пів року: коли тягнеш щось важке, але таке дороге, що залишити його
неможливо.
Далі була
евакуація, причини якої дуже банальні – немає бомбосховищ, адаптованих для
людей з інвалідністю, а зважаючи на епілепсію, яка теж є у Єви, ми могли просто
вбити дитину, якби залишилися.
Десь на
третій день війни (ми ще були в Україні) я створила гугл-форму, в яку почала
збирати потреби дітей з епілепсією. Запустила пресреліз із нею у ЗМІ плюс нам
дуже допомогла розсилка від платформи онлайн-навчання «На урок». Я працювала з
ними як піар-менеджерка, а у них понад 1 млн
відвідувачів. Тож, зробивши цю розсилку, я отримала перші 2 тис. дітей,
що потребували допомоги. Далі з друзями створили чат, в якому ці заявки
обробляли та сортували, потім шукали спонсорів та логістику.
Ще раз хочу
подякувати «Пацієнтам України», які постійно допомагали з усіма питаннями,
підключили Пласт для логістики та і взагалі тягнуть глибу. Як мені сказала
Оксана Мусієнко з ПУ, «під час війни ми маємо розділити із державою
відповідальність за життя громадян». Мені сподобалося, бо саме це я відчувала.
Не жалітися, не лаяти, а розділяти відповідальність. Згодом наша база допомоги
доросла до 10 тис. людей з медичним супроводом, 500 евакуювали за кордон, 200
перемістили внутрішньо. Тепер ми переходимо від хаотичного волонтерського руху
до системної роботи і створення окремої організації. Процеси налагоджені і ми
готові.
Ми
забезпечували ліками лікарні та приватних осіб, допомагали шукати фармацевтів,
адже у перші дні війни багато аптек зачинилися через нестачу персоналу. Завдяки
нашій дружбі зі ЗМІ за тиждень зібрали 200 кандидатів і вже через два тижні
відкрили 100 додаткових аптек.
Евакуаційні
кейси були найскладнішими. Щоб евакуювати людину з інвалідністю, потрібні
автівка, бензин і багато людей, серед яких мають бути вантажники. Але навіть не
це складно, непросто пропускати історії через себе. Якось мені зателефонувала
бабуся 80 років з Борщагівки і плакала, що вони з донькою, якій 50, помруть.
Донька паралізована, магазини та аптеки поруч зачинені, а бабуся фізично не
може далеко ходити, і вишенька на торті – вони живуть на п’ятому поверсі. У цій
евакуації мене врятували Fight For Right, вони знайшли, хто знесе жінку, хто
повезе, куди повезе і, головне, як будуть доглядати далі. Вони дійсно дуже
круті активісти.
Я одразу
зрозуміла, що треба буде обирати: або рятувати свої бізнеси, або людей з
інвалідністю. Закрила піар-агенцію, написала своїм замовникам причини зупинки
роботи – всі підтримали та допомагали як могли. Так я шість місяців займалася
лише волонтерством. Тільки тепер вирішила повернутися до роботи. Адже,
по-перше, багато процесів налагоджено, а по-друге, волонтерство, як наркотик,
затягує: що довше ти у ньому, то
складніше виходити потім на роботу.
Війна так
змінила мене, і попри те, що раніше я працювала з соціально важливими
бізнесами, тепер захотіла працювати у команді благодійного фонду. Робити
масштабну корисну справу, якою буду пишатися все життя. Так я долучилася до БФ
«Діти Героїв». Його мета –
супроводжувати до повноліття дітей, які втратили одного або обох батьків
на війні. Це і одяг, і їжа, і освіта, і відпочинок, і розвиток. Почувши ідею
фонду, я закохалася у нього раз і назавжди. По-перше, ми багато років боролися
за розформування дитячих притулків. Нам потрібно допомагати батькам утримуватися на плаву,
допомагати їм, а не позбавляти батьківських прав. По-друге, це саме те, за що
ми гинемо на війні – щоб діти мали світле майбутнє та перспективи. Фонд виконує
роль батьків і допомагає дітям переживати втрату.
За
волонтерства я написала книгу для людей, які живуть у тяжких життєвих умовах і
не можуть із них вийти. Саме зараз тривають перемовини зі спонсорами та
партнерами про її видання. Вона буде безкоштовною, щоб кожен охочий мав до неї
доступ.
Наостанок я
хочу подякувати своїй доні Єві, яка своєю появою змінила усі мої сенси. Так,
нам буває складно (за війни ми вже двічі лежали у лікарні), але чи спрямувала б
я свій розум та серце на допомогу беззахисним, якби сама не була на місці їхніх
родичів? Чи була б я настільки вмотивованою і такою щасливою, коли все виходить?
Так, у Єви тяжка хвороба, але вона моя опора і мій рушій. Книга, волонтерство, робота у фонді – усе завдяки
тендітній дівчинці».