І
все-таки, новітнє обладнання – це навіть не половина справи, а лише маленька її частинка. Бо
головну роль відіграють люди! Адже завдяки їхній виснажливій праці, мужності
духу, а інколи й професійній впертості, хворі піднімаються на ноги, переборюючи
свою недугу.
Звичайно, для лікаря найкращою подякою залишається
здоров’я його пацієнта, але приємно, коли й держава оцінює твою роботу на
найвищому рівні.
Тож 7 березня у Луцькому військовому госпіталі
відбулися урочистості з нагоди вручення державних відзнак.
Так, Василя Лазаря та Олександра Хоменка нагородили
подяками Міністерства оборони України «За самовідданість і стійкість, проявлені
під час проходження військової служби, зразкове виконання службового обов’язку
та з нагоди 30-річчя з дня виведення військ з Афганістана» за підписом Міністра
оборони Степана Полторака, а Миколі Величку вручили медаль «За 10 років сумлінної
служби».
За щасливим збігом обставин, офіцер Микола Величко
ще й став переможцем редакційної лотереї «Волинської газети». Тож користуючись
моментом, вирішила більше дізнатися про нашого героя.
Лучанином, та й волинянином, співрозмовник став
зовсім недавно, лише у 2017 р., коли перевівся у Луцький військовий госпіталь
на посаду начальника аптеки. А до того географія його життя була
широкомасштабною. Микола Валерійович народився у с. Кривоносівка Сумської обл. Навчався
на фельдшера, закінчив медичне училище у м. Шостка на Сумщині.
А у 18-річному віці був призваний в армію на
строкову службу. Потім підписав контракт та був зарахований до складу
військової частини в м. Яворів Львівської обл. Заочно закінчив Вінницький
медичний університет. Працював начальником аптеки, а після реформування –
начальником відділення медичного постачання. Пройшов курси підготовки офіцерів
запасу, і в 2016-му отримав офіцерське звання, а вже в наступному році його
запросили продовжити службу в Луцькому військовому госпіталі. Так доля і
привела його на Волинь.
Цікавлюся, чи завжди мріяв стати військовим медиком?
«Чесно кажучи, до 18 років, поки мене не призвали на
строкову службу, я не пов’язував себе з армією. Але потім якось затягнуло», –
сміється.
Про те, що став переможцем і виграв приз від
«Волинської газети», дізнався від інших людей. Зізнається, що навіть не
очікував.
«Не сказати, щоб мені дуже щастило, я – не
улюбленець Фортуни, але й нещасливим себе назвати не можу», – ділиться
враженнями Микола Величко.
Своєї сім’ї у нашого героя ще немає, а батьки та
троє старших братів живуть далеко. Щодо друзів, то більшість із них залишилося
у Яворові, де відслужив понад 10 років, тому наше місто ще не зовсім стало для
нього домівкою. Але вони приглядаються одне до одного, вивчають та «притираються».
«Луцьк – дуже цікаве місто. У порівнянні з іншими
містами, воно спокійне, але тут є на що подивитися. Вперше я сюди приїхав, коли
погодився на проходження служби», – пригадує Микола Валерійович.
Колеги Миколу жартома називають героєм дня, бо ж і
приз від газети отримав (мішок цукру, яким поділився з колегами!), і медаль «За
10 років сумлінної служби» вручили. Бувають ж такі дні! По-справжньому солодкі…
Ольга
КОНОНЧУК.
Фото
автора.