«Відчуваєш
і знаєш – повторень немає»
Напевне, у безмежному часопросторі вічності людські життя і смерть іноді
видаються мало не умовностями. Однак це не втішає, не загоює болю з приводу
непоправної втрати. Так вкотре думаєш, згадуючи Федора Степанюка. Про нього
просто неможливо казати: був. Хоч його життєвий шлях завершився весною
2002-го.
Подумки
озираючись у пам’ять, згадуєш, що Федір Степанюк по завершенні навчання на філологічному
факультеті Луцького педінституту імені Лесі Українки – вчитель, згодом
музейний працівник, а ще – автор низки мистецьких, краєзнавчих, історичних
розвідок, які друкувалися в пресі Луцька
і Києва, добірок віршів у волинських газетах. Він – один із засновників клубу «Діалог» у Волинській обласній науковій
бібліотеці. А відтак – так само серед засновників і лідерів Волинського Руху,
засновник і перший голова обласної організації Соціал-демократичної партії
України (тоді ще без літери «о»).
Після смерті Федора Михайловича (Степанюк пишався тим, що його ім’я і по
батькові – як у Достоєвського, чию творчість
знав і любив) лишилося дуже
багато ненадрукованого і невиданого – стоси рукописів (поезія, есеїстка, проза,
дослідження про родину князів
Радзивіллів)…
Білий колір снігу на гілках замість листя –
Хоч і не природний замінник…
Доведеться чекати нової весни, –
сподівався Федір у верлібрі «Слова, які влітку
здавалися зайвими». Весна дві тисячі другого стала останньою в його житті. Тоді,
25 квітня, коли, здавалося, так завчасу квітували сади,він востаннє всміхнувся,
глянувши у здивовані очі сина Михайлика, який був поряд. До 17грудня, коли б мало виповнитися п’ятдесят, залишалося трохи більше півроку.Федір Степанюк передовсім жив у світі книг. Напевне, як справедливо
зауваживпро нього Володимир Лис, таких глибинно-вдумливих, самовідданих читачів не
буває.
Для мене Ф. Степанюк – передовсім людина Слова. Його
поетичний доробок завше подивовував і мистецькою вишуканістю, і непідробною щирістю.
Зрештою, Федорові поталанило і в творчості, як і загалом у житті, залишатися
самим собою. Де б не працював, він ніколи не уявляв себе поза літературою. І
постійно писав.
Згадуючи тих, хто відійшов у інший часовий вимір,
Федір намагався зробити все, щоб їхні імена та діяння не канули в безвість. Це
стосувалось і нашого спільного побратима Володимира Бондарука, й Миколи
Черенюка, котрий очолював художній музей у Луцьку… До речі, саме в художньому
музеї обдарування Федора Степанюка розкрилися якнайповніше. Він, у доброму
розумінні, фанат справи, віддавався роботі сповна.
Федір Степанюк – завше у дзеркалі пам’яті. І як
мистецтвознавець, і як поет… Усі його твори – це сповідь перед самим собою.
Нічого не гірше, не краще,
Не більше, не менше, ніж є.
Немає ні горя, ні щастя –
Одне існування твоє, –
у цих Федорових рядках – і нездоланна печаль, і неославлена
вдячність Творцеві за життєву дорогу, й суворі реалії. Міцна кава, чай, дешеві вітчизняні цигарки… Федір так і не зумів
навчитися щадити себе.
Всесвіт, миттєвість, життя, смерть, сон – незмінні
атрибути його текстів. А ще (чи не наймогутніше) – постійна осанна Красі та
Любові:
Краще побачити,
Але у темряві відчуваю краще
не тільки жінку.
Яка порожнеча,
Яка незбагненність у смерті.
Життя, що наповнене
Навіть дрібницями,
Дурницями – справжнє.
Найбільше втілені
Біль і радість у жінці.
Федорова присутність відчувається повсякчасно. І в
Старому місті, де він задивлявся в крайнебо минувшини, й у Волинській обласній
науковій бібліотеці, де так тішився книгами, й у кав’ярні «Ласощі», що на
вулиці Лесі Українки… Він – у пам’яті нашій – тих, хто іще топче ряст чи то пак
луцькі асфальт і брук.
З нагоди п’ятдесятиліття вже не вдалося потиснути руку
Федорові Степанюку. Але водночас поталанило не розминутися з незнищенним відлунням
його всесвіту, залишеного в слові. Як підтвердження – і книга його поезії «Просто жити», яка побачила світ у видавництві
«ВМА «Терен». Вона – візія неминучості
повернення Поета.
Перед кожним, хто бере до рук цю збірку,
постає глибинно-філософський світ (чого варті хоча б такі вірші, як «Відчуєш і знаєш – повторень немає», «Нічого
не гірше, не краще», «Пропасти безвісти в землі», «Слова, які влітку здавалися
зайвими»). Серед найзворушливіших текстів – ті, що присвячені дружині (Галинці,
як ніжно називав Федір, справедливо
вважаючи водночас і своєю Берегинею) та синові Михайлику.
Ще
раз озираюся у пам’ять… Цей епізод закарбувався назавше. Під проливним холодним
дощем , прикриваючи полами благенького плаща загорнуту в папір та поліетилен
картину, – енергійний, життєрадісний чоловік. Це Федір Степанюк. Здається, він
аж сяє від щастя. Ще б пак – привіз до Луцька аж із Чернігова таку цікаву
роботу Андроника Лазарчука. А що важка дорога? Ет, то – дрібниці. І він під
акомпанемент дощу читає захопливу лекцію, запитуючи-дивуючись: «Як цього не
розуміти?!»
Федір Степанюк жив у світі мистецтва і літератури. Годі нині знайти такого
читача, такого інтелектуала. Він не вмів щадити себе. Як і не вмів
напрацьовувати матеріальні статки. Сенсом існування було духовне. Впродовж
ночей, заваривши міцного чаю, з дешевою цигаркою, осягав потаємно-незвідане,
читаючи, пишучи. Він умів бути самим собою, зберігши в душі незахищену
дитинність. Сподіваючись упорядкувати спогади і мистецтвознавчу спадщину Миколи
Черенюка, навряд чи міг відчувати, що і його дні полічені. 25 квітня 2002 року
Федора Степанюка (п’ятдесятиліття зустрів би через півроку – 17 грудня) не
стало. Він залишився хіба у прихистку пам’яті.
«Федір працював і в Луцьку, і в селі Тур Ратнівського району. Займався й
політикою – був секретарем крайової організації НРУ. Він по-справжньому знайшов
себе саме в картинній галереї, – згадує вдова Галина Степанюк.- У нього було
тисячі ідей. Така любов до життя… А ще – відчуття обов’язку перед славетними.
Тому й він зініціював реставрацію портретів родини Радзивілів. Тому й не щадив
себе. Повертав волинянам Караффу-Корбут, Шмакова, Фаллата, Хасевича,
Кульчицьку, Блажейовського… Коли Федір захоплювався, у нього палали очі.
Тоді, здавалося, за ним можна було іти на край світу».
Федір Степанюк не вписувався у традиційні стереотипи. Він, уникаючи спокус
псевдослави, володів здатністю відчувати-бачити істинне. І жити.
По-справжньому.
І ТАК ЖИВЕ
Пам‘яті Федора Степанка
Сліпила
тьма.
Вели
шляхи в безвихідь.
Сварили
Телефон
і телевізор.
Із
друзів звично
Залишались
книги,
Коли
печаль і відчай
Душу
гризли.
Вдень
танцювали злидні,
Взявшись
в боки.
Вночі
безсоння
Реготало
ридма.
Благав
(не смів просити):
«Дайте
спокій» –
Душили
і свої,
Й
чужі всебіди.
Вдень
відверталося
Від
сонця небо,
Вночі
Від
полум‘я листочків –
Свічі.
Не
здатен утекти,
Пішов
у себе
І
так живе,
Схилившись
На
промінчик.
Віктор ВЕРБИЧ.
На фото: художній музей, де працював Федір Степанюк.