Стати на ноги помогла… лоза

Ще від батька Івана п’ятеро молодших Філюків перейняли майстерський хист. Утім, якщо тато на санях і возах знався, то син здобув фах зварювальника, а четверо доньок в естетику подалися. Одна – художник по дереву, інша – по кераміці, ще одна художні навики в євроремонтах застосовує. А наша героїня, щоб не повторюватися й не робити конкуренції, вирішила лозу опанувати.

Для того після закінчення 9-річки пішла у Ковельське профтехучилище, що нині іменується ліцей, й невдовзі здобула там  фах «Виготовлювач художніх виробів з лози».

– Народні промисли – хороша спеціальність. Тому відразу стала працювати на фабриці «Веснянка» в Ратному. Та час тоді був не простий. І щоб втекти від безгрошів’я, подалася в Брест. Потім у Видраниці Ратнівського району було заміжжя, народження доньки. І хоча продукти у селі свої, грошей усе одно не вистачало. Тому коли Даринці виповнився рік, я знову взялася за лозу, – гортає Юля сторінки минулого. 

Наскільки було тяжко, згадувати не хоче. І тільки зізнається, що маючи з училища лише ази лозоплетіння, все мусила робити методом проб і помилок. Тож за роботою не раз сиділа до третьої години ночі. А як плела, все думу думала: за чоловіка, за те, яке майбутнє з ним чекає, бо випити любив – ой-ой!

– За тих чотири роки, що з ним ми прожили, вже мали і корову, і коня, і необхідний інвентар. Та клята горілка все забрала, – зітхає жінка. – Коли мій «благовірний» ішов у запой, ще терпіла, а як руку на мене підняв – терпець той лопнув. «За кого триматися? – спитала себе. – Заради кого у 26 літ побої терпіти?». І незабаром подала на розлучення.

Лишитися без нічого з дворічною дитиною на руках зважилася б далеко не кожна. Проте Юлія пішла. А щоб прогодувати і себе, й дитину, у неї був надійний помічник – золоті руки і лоза.

– Не один рік я заробляла на різноманітних виробах, – продовжує оповідачка. – Спершу плела кошики. Та їх здебільшого перед Великоднем купують. Тож вирішила поповнити асортимент. І стала лозою обплітати пляшки з-під «Шампанського», банки для водички свяченої. Потім з’явилися корзини для білизни, хлібниці, – словом, усе, що в домі знадобиться.

Щоби реалізовувати товар, Юлія вдома не сиділа. Міські базари, монастирі, інші святі місця, куди паломники постійно приїжджають, – жінка кругом бувала. Бо знала: від її хисту й підприємницької жилки залежить, як із донькою вони житимуть надалі.

…Роки минали. Рани затягувалися. І споглядаючи за гарними парами та щасливими родинами, Юля й собі мріяла про повноцінну сім’ю. Тож саме таку захотіла створити зі своїм новим обранцем, котрий мешкав у Городищі Луцького р-ну.

– Із другим моїм чоловіком ми не розписані були. Жили на віру. Думала: нарешті щастя з ним знайду. Адже і я роботи не цуралася, і він золоті руки мав. Та – знову не склалося…

Хоча жінка до останнього старалася годити, хоча майже до самих пологів плела з лози і продавала, та як родився син, нову душевну травму завдав їй той, кому довірилася вдруге.

– Не хочу, щоби ви про це писали. Не хочу, аби люди шкодували. Та між нами, жінками, розповім: одна з чергових сварок із другим чоловіком для мене закінчилася відкритою черепно-мозковою травмою і струсом мозку… Після такого жити разом ми просто не могли. Я вигнала співмешканця. Сама забрала дітей у поїхала у Видраницю. А він подався на заробітки до Росії.  Та повернувся у труні.

Коли Юля дізналася, що чоловіка, хай і не офіційного, нема в живих, їхньому спільному сину було всього півроку. Як бути? Що робити? «Сльозами горю не поможеш», – вирішила жінка і – знову в помічниці взяла собі лозу.

– У мене в Городищі вже ціла плантація з ліщини була, – пригадує оповідачка. – Бо це ж не яку-небудь треба брати, а рокову (тобто щоби кущ не більше року мав). Тоді ті прутики гнучкі та еластичні. От їх я і заготовляла. Навіть коли з Луцького району у рідну Видраницю переїхала. Заготовляла навесні якомога більше. Щось відразу плела, а щось у пучках на потім сушила. Щоби лозу у чорне фарбувати, чотири години в каустіку її варила (це така сода, від якої дерево темніє), кожну гілочку від кори чистила.

Аби прогодувати двох дітей, жінка трудилася від ранку до смерканку.  З житлом сестра підказала: мовляв, у Буцині багато будинків порожніх і недорогих. Тож молода мама зі своїми чадами без роздумів поїхала в чужий район.

– Тут прийняли нас дуже добре. Спершу житло ми винаймали. Та із сусідами здружилися, тому вони нам другу свою хату запропонували. Безплатно! І зараз цей дім – наша фортеця.

Ділячись колишніми поневіряннями, жінка в майбутнє дивиться із оптимізмом:

– Сьогодні я на такий рівень вийшла, що сама собі хазяйка. Недавно холодильника двометрового купила. Велосипеда за тисячу гривень. Щоб дітям свіженьке молоко було, дві кози тримаю. Є кури, кролі. Продукти цілими мішками закупляю. Словом, не бідуємо, – каже Юля з гордістю. Хоча аби ті  статки мати, всю зиму мусить лозою займатися. «О п’ятій ранку прокидаюся й плету. О восьмій – доньку в школу, сина у садочок, і знову – за лозу. Здається, робота сидяча. Але впродовж дня руки так ниють, так натомишся, що о дев’ятій вечора засинаю, як убита».

Весна і літо в жінки – це городи і базари. Як трохи виробів попродає, на полуницю в Сереховичі йде: сапати і заготовляти. Улітку на базах відпочинку підпрацьовує. Хоча тяжко, зізнається, однак дочка в усьому помагає.

– Вона і їсти наготує, й за Петриком пригляне, якому в липні виповнилося три. Люди дивуються, що в 10 років Даринка вже все вміє. А я тільки Богу дякую, що таких дітей мені подарував.

Щодо чоловіків, то, зізнається співрозмовниця, «добра» того на білім світі не бракує. От тільки довіри вже до них нема. Тому любов свою Юля дарує дітям, сподівання покладає на лозу, а в Господа просить здоров’я, щоби мрії у краще таки збувалися.