«Залучено».
«За сприяння»». «З ініціативи». «Під контролем». «Після наполягання».
«Пролобійовано»… Фрази, за якими чимало чиновників і депутатів видають
досягнення громади за свої власні.
А ще – вінки, кошики та квіти. Не десятки чи сотні,
а тисячі… Їх вручають чи покладають і тоді, коли треба, а часто, аби «взяти
участь» у черговому «заході». Роки минають, а потоки марнославства за рахунок
бюджету, який наповнюється з податків працюючих громадян, не вщухають, а,
навпаки, стають дев’ятим валом…
Якби всі ці атрибути вшанувань та «турботи» про
людей за рахунок самих громадян хтось зібрав та вивіз на лінію фронту
російсько-української війни на Донбасі чи доставив на «лінію розмежування» з
анексованим Кримом, то Україна б отримала таку широку та високу стіну, якій
могла б позаздрити й міфічна стіна а-ля Сєня Яценюк. Ніхто ж не забув, правда,
як невтомний оратор Майдану та згодом Прем’єр-міністр України, «кулявлоб»
Арсеній Петрович викинув мільярди народних грошей на будівництво «нездоланної
стіни» на Сході України, правда? І де та стіна?.. Та й де подівся сам Арсеній
Яценюк із тими «Фронтом змін» і «Народним фронтом», який доволі тривалий час
був серед правлячих кланів? Нема. Не виступає і не покладає…
Тому насправді ніякої нової стіни укріплень, крім
солдатських окопів, бліндажів та інженерних загороджень, немає. А от вінки, кошики
та квіти далеко-далеко від ліній фронту та розмежування продовжують невтомно
нести і покладати. Вартість цього «добра» – не один мільйон гривень навіть у
масштабах невеликої Волині. А що вже говорити про всю країну?
Причому, начальство часто хоче переобтяжувати свої
білі рученьки не такими вже й важкими предметами, тому всюдисущі помічники та
шофери буквально за мить перед початком чергового дійства непомітно вигулькують
з-за спини та вручають те, що за кілька хвилин буде тріумфально покладено чи до
монументу, чи та стели, чи ще до якого визначного місця… Пригадую, наприклад,
як торік під час жалобної ходи у м. Луцьку від Театрального майдану до Замкової
площі на честь жертв Голодоморів прості громадяни крокували до місця проведення
жалобних урочистостей та панахиди, тримаючи лампадки та квіти у власних руках.
А от начальство отримало атрибути для покладання безпосередньо на місці
«проведення заходу». І якщо «простолюдини» купували це за власні гроші, то,
зрозуміло, «першодругі особи» – за рахунок відповідної статті видатків із тих
чи інших бюджетів.
Я не проти вшанувань, мітингів та демонстрацій. Тим
паче, коли вони містять державницьку та патріотичну складові. Але чи не пора
вже всім навчитися під час цих важливих подій не відбувати номер задля
людського ока, а власним прикладом демонструвати особисту причетність до самої суті
вшанування? Можливо, вінків, кошиків і квітів біля постаментів і меморіальних
таблиць буде менше, але зате кожен із них буде справді символом відданості
ідеї. А зекономлені на цьому кошти краще використати за призначенням: для реальної
допомоги живим, тим, хто її потребує в цей момент.
Володимир
ДАНИЛЮК.
На
фото Богдана ГОНЧАРУКА: пам’ятник Тарасові Шевченку у м. Луцьку, до якого за
роки Незалежності покладено тонни вінків, кошиків та квітів, здебільшого, за
рахунок бюджету.