Дід Хома – чоловік колоритний. Тож оминаючи конячкою одну з баюр у ратнівських Замшанах, повз нашу увагу він не зміг пройти. І, як виявилося, не дарма. Бо й показати, й розказати дідові було що. Чи то хата, чи то літня кухня із хлівом, вікна чи двері – все, що споглядали на обійсті, Хома Пірожик власними руками робив.
«Бур, сокира, долото, уровень, ціла купа столярних інструментів та ще ось, – показує чоловік на руки. – Ними я замолоду орудував не тільки у рідних Замшанах, а й у Ратному, Старій Вижві, Ковелі, Камені-Каширському. Адже хороший майстер колись, як золото, цінився».
Те, що дав Господь
Саме дідові Хомі люди домівку звести довіряли, бо до справи цієї чоловік справді мав талант.
– Мабуть, мені судьбою то дано… І Господом, – міркує дідусь, як із ним під хатою на ослоні присіли. – Ще як батько в помічники мене почав брати, я те діло дуже полюбив.
А оскільки будівництво ще й прибутки непогані приносило, то як було ним не займатися?
– Після війни кожен хороший хазяїн собі оселю зводив. Тож наша бригада (це четверо чоловіків було) разом зі сходом сонця до роботи приступала, і доки сонце не ховалося, доти й ми спати не лягали, – пригадує оповідач. – Аби робота гладко йшла, не було в нас такого, що «я начальник – ти дурак». Кожен свою роботу знав. Ото твоє вугло. Ото моє. За днів дванадцять коробка хати вже стояла, кроквами накрита. Тисячу рублів за роботу ми брали і – до свіданія».
Задавши такого темпу, майстер і в негоду не міг сидіти склавши руки. Тому з-під його рубанка виходили вікна, двері, домашнє начиння. Причому якість вироби мали таку, що й досі слугують.
– У нас у селі така вулиця є, що п’ять хат підряд у ній стоять, моїми руками зведені. Стоять – як новенькі! Тільки час од часу фарбувати тра’, – гонорово каже дід Хома.
А ще об’єкти гордості Хоми Пірожика та його дружини – три доньки. Одна в рідних Замшанах малюків у дитсадку виховує, друга «в магазині коло церкви торгу»є, ще одна за військового заміж вийшла, до Воронежа подалася й там у їдальні поваром працює.
«Е-е-ех, молодьож…»
…Розповідаючи про буремні колись трудодні, Хома Климович із ностальгією бере до рук то той, то інший інструмент і зізнається: шкода, що досвіду нема кому передавати. Та й чи потрібен він сьогодні? Вікна пластикові. Двері металеві. Будинки із блоків.
– Од такого легкого життя і молодьож спивається, – переводить розмову на злободенну тему. – Колись (мій батько покійний розказував) майстрам одну пляшку ставили, тільки як фундамент закладався, а другу розпивали, вже як «квітка» була. Сьогодні ж яку б роботу не робили, сто грамів мусиш налити і на снідання, і на обід, і на вечеру. Тож хочеш не хочеш, а бере моя баба і колотить бражку.
Від того, що на селі горілка – найбільш ходова валюта, Замшани крепко потерпають, зізнається Хома Пірожик. Чимало хлопців молодих замість роботи шукати стежки протоптують до так званих «точок».
– Коли до мене внук із друзями приходить, я їм пробую «політику партії розказати». Бо хоча внук у мене толковий, Київський політехнічний інститут закончив, але ще досі не жонатий. Тож і його уму-разуму вчу: про те, як колись батько своїми синами керував і ніхто проти його слова пікнути не смів! Не те що нині: не послухає – ще півбіди, а буває ж, і послати може!
На схилі літ
…Сьогодні, коли будівельна справа стала аж надто багато сили забирати, Хома Климович простішою роботою займається. На його відповідальності – гуси, кури, індики. Щоб мати чим город зорати, коника тримає. Коли треба – і корову видоїть, треба – і бульби чи супу зварить.
– Улітку ювілей святкували: 75 літ як мене мати родила. Аби чималу родину почастувати, з бабою кабанчика закололи. А тепер до зими готуємося, від холодів рами ставимо, котрі я ще в молодості поробив, – демонструє оповідач.
І щоразу, дивлячись на котрусь із тієї сотні хат, зведених дідом Хомою, бачачи, як слугує людям його праця, тішиться старенький. Адже по собі хорошу пам’ять лишає.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.