Чому одні пам’ятники успішно
будують на народні пожертви, а інші не можемо спорудити і за бюджетні кошти?
Про це найкрасномовніше може
розповісти історія спорудження монумента Великому Кобзареві в столиці України –
у сквері навпроти головного корпусу Київського національного університету.
Так-от, уперше ідея
закарбувати образ Тараса Григоровича в граніті виникла в українських патріотів
рівно 110 років тому, коли з ініціативи Земських зборів Золотоноші Полтавської
губернії при Київській міській управі створили оргкомітет. 1906-го після
дозволу царської влади було створено «Комітет по збудуванню пам’ятника Т. Г. Шевченкові
у Києві», який згодом реорганізували в Об’єднаний Комітет. До нього увійшли такі
відомі українці, як Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, а
також інші свідомі громадяни. Гроші на монумент збирали по всій Україні, а
відомий український художник Андрій Ждаха навіть випустив у світ серію поштівок
із козацькими мотивами та українськими піснями, всі зібрані кошти від продажу
яких йшли для потреб будівництва.
До самісінького початку
Першої світової війни тривали дискусії, який саме варіант пам’ятника Шевченкові
треба затвердити, а також де саме його встановити. Ідей було багато, проте
жодна з них так і не реалізувалася. Чотирьом авторам заключного туру проектів
було заплачено гонорар по 1000 царських рублів. Ніхто на замалий гонорар не
поскаржився….
Перша світова війна внесла
жорсткі корективи. Найголовніше, що зібрані Об’єднаним комітетом гроші
використали на інші цілі.
Проте ідея закарбувати образ
Тараса Григоровича в металі та граніті пересилила навіть війну. Бо перший
пам’ятник Тарасові Шевченку, як це не парадоксально зараз звучить, спорудили
більшовики 1919-го після повторного захоплення Києва. Монумент виготовили з
фанери і встановили на Михайлівській площі замість фігури демонтованої Княгині
Ольги. Правда, білогвардійці Антона Денікіна (у 1915-1916 рр. цей генерал двічі
захоплював Луцьк, вибиваючи звідси німецькі та австро-угорські війська, – авт.)
чи армія Юзефа Пілсудського (у 1914-1916 рр. майбутній маршал Польщі теж воював
на Волині, щоправда, на Маневиччині, – авт.) зруйнували цю нетривку
конструкцію…
Так з історією появи
пам’ятника Великому Кобзареві на Михайлівській площі Києва було покінчено раз і
назавжди. Постав він у іншому місці – у сквері навпроти «червоного
університету». І – як це не парадоксально! – також завдяки більшовикам, які 6
березня 1939 р. із нагоди 125-ліття Тараса Шевченка урочисто відкрили монумент
скульптора Матвія Манізера, виготовлений на Ленінградському заводі художнього
литва за проектом архітектора Євгена Левінзона. Про авторський гонорар зі
зрозумілих причин тоді не повідомлялося.
А що раніше було там, де й
досі стоїть залізний Кобзар на гранітному постаменті?
Знову несподіванка: саме тут був
урочисто відкритий 21 серпня 1896 р. монумент російському імператорові Миколі I.
Простояв до 1920-го, коли був знесений усе тими ж більшовиками (може, ефект
історичного бумеранга тепер нищить і їхнього вождя по всій Україні?).
Виготовлену з бронзи скульптуру російського скульптора Матвія Чижова переплавили
на заводі «Арсенал», а мармурову основу, кажуть, використали для виготовлення
надгробків спочилим вождям УРСР…
Таким чином, як доля самого
Тараса Шевченка, так і пам’ятників, що споруджуються на його честь і в Україні,
і на Волині, є дуже часто доволі складною. Чого варта, приміром, історія
найбільшого в Європі монумента на честь Великого Кобзаря в Ковелі, коли після
урочистого відкриття правоохоронні органи почали скрупульозно перевіряти
заявлену суму витрат та реально виконані роботи, знайшовши там суттєві
відмінності…
Тому до пам’яті Великого
Кобзаря слід ставитися так, щоб кожного з нас потім пом’янули «незлим тихим
словом», а не навпаки… Бо як вшановувати Тараса Григоровича за рахунок держави,
то охочих вистачає, а коли доходить діло до пожертви з власної кишені, то
замість юрби виникає порожнеча…
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву та автора:
пам’ятник імператорові Миколі I, на місці якого з 1939 р. у Києві стоїть монумент
Тарасові Шевченку; благодійна листівка Андрія Ждахи.