і
задоволення приносять, але й здоров’я забирають.
Таких
майстрів, як Володимир Шевчук, іще треба пошукати. Бо навіть обійстя чоловіка,
яке в центрі Торчина, красномовно розповідає про золоті руки пана Володимира. Що
вже казати за будинок, де кожен метр – це часточка таланту 63-річного столяра.
– Ви
знаєте, мені і подруги, й сусіди заздрять, що маю такого чоловіка. А я на це
тільки «тьху-тьху-тьху, аби не наврочити». Бо мій Євгенович дійсно самородок, –
береться розповідати дружина Світлана, доки сам майстер скромно мовчить.
А
розповідати є про що. Колись, як малий
Володя підростав у багатодітній селянській сім’ї, хлопчика так тягнуло до
малювання, що він тишком-нишком витягнув у батька 50 копійок та купив собі 25
кольорових олівців. Скільки радості було в дитини спочатку! І скільки сліз
потім, коли тато Євген виявив пропажу та крепко відлупцював хлопчину.
– Батько
чомусь думав, що в селі те малювання – лише зайва трата грошей. Навіть коли з
10-літнього віку брав мене до майстерні, то давав лише технічні завдання –
різати і стругати, – зізнається чоловік. – Зате з 12 літ я вже вмів вікна-двері
робити. Здавалося б , нічого цікавого. Та мені ця робота подобалася. І після
восьми класів я подався з Береська (це Рожищенський р-н) до Луцька, щоб далі
вчитися на столяра.
Змалечку
отримуючи навики, щоб заробити на хліб і навіть із маслом, юного Володю все одно
тягнуло до прекрасного. Юнак не лише був вправним у кресленні та досконало
володів олівцями, а й до музичного мистецтва мав хист.
– Коли
тато побачив мій інтерес до клавішних, сваритися вже не став. Купив за 60
рублів баяна. І я, не знаючи нотної грамоти, з шостого класу брав мелодії на
слух. А із сьомого мене кликали, де які весілля, хрестини, іменини, – пригадує
Володимир Євгенович.
Лишився
Володя популярним і тоді, коли потрапив до армії. Спочатку йому довірили шоферувати
у військовій частині Львова. Та коли побачили, як вправно хлопець працює
олівцем, забрали до штабу, де рядовий Шевчук виконував усі креслярські роботи і
навіть контрольні студентам академії.
–
Бачите, якби батьки підтримали, якби більше грошей мали, може, і пішов би мій
Володя вгору кар’єрною драбиною. Але знаєте, як люди в селі міркували: дід –
чоботар, батько – столяр, то нащо синові кудись тягнутися? От і лишився він на
все життя з деревом працювати, – пояснює дружина Світлана.
Однак
сам майстер відсутністю кар’єри не надто журиться. Каже: ця робота завжди
подобалася. І тоді, коли трудився в художній майстерні у Торчині, і як працював
на приватному підприємстві з дизайну.
Маючи
хист до столярки, Володимир Євгенович у власній домівці теж фактично все
виготовив власними руками: сходи й перила, стіни і підлогу, меблі й хатнє
начиння. Причому робив здебільшого ночами. Бо саме тоді, каже, ніхто не
відволікає, а до самого майстра прилітає Муза.
– Ось цю
декоративну арку, що розділяє хол та кухню, я придумав сам. Навіть ескізу на
папері не робив. Щоб заплановане втілити в життя, працював десь тиждень. А речі
дріб’язкові – столи, стільці – можна й за добу зробити, – з досвіду знає
майстер. Тому за весь свій вік столяр стільки всякої всячини з дерева
виготовив, що лік пішов уже на тисячі.
– Раніше
часто просили люди якесь декоративне накриття над криницями, оригінальні
віконниці виготовити чи цікавий ганок змайструвати. А скільки замовляли
рамочок, підвазонників, поличок, підносів, підсвічників! – перелічує чоловік.
За
якісну та оригінальну роботу Володимир Шевчук заслужив неабияку шану серед
земляків. Коли в Торчині якісь виставки організовують, неодмінно запрошують Євгеновича
з його виробами. А селищна рада навіть преміювала як талановитого умільця.
Шкода
тільки: з роками весь столярний арсенал талановитого майстра все менше
використовується.
– Ой, що
інструментів у нього багато, це правда! – підхоплює дружина. – Тих чемоданчиків
із молотками, свердлами, дрилями, пилками, рубанками – ціла майстерня. Навіть багатофункціональний
верстат є.
– Тільки
здоров’я нема, – зітхає пан Володимир. – Та столярка всі соки з мене витягнула.
За що не візьмися, то руки болять, то ноги зі спиною. Дошку підняти – силу
треба. Від деревного пилу так кашляв, що навіть курити кинув, аби не
задихатися. Словом, робота з деревом хоч і приносила задоволення, але й дорого за
це взяла.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.
