– А я свою суджену
зустрів у Казахстані, – почув від 90-літнього Микити Семенюка, сім’ю котрого
41-го вивезли з України. – Біра Яківна була родом із Тернопільщини, а знайшла
мене у далекім степовім краю.
Його сива голубка стоїть поруч із любком: ніжно дивиться
на чоловіка та загадково посміхається: «Ви здивуєтеся, та нас познайомила…
друкарська машинка… Точніше – моя прихильність до друкування…»
Та й стала розповідати. Приїхавши у степовий радгосп, першим
ділом зайшла у контору і вгледіла друкарську машинку. Та й стала, мов
зачарована, «грати» пальчиками по кнопках. За цим заняттям і застала її секретарка:
«То ти машиністка?!. Тебе неодмінно потрібно познайомити з нашим Микитою.
Тільки сьогодні він десь поїхав по роботі…»
І може б, і не судилося зустрітися двом
західноукраїнським молодим людям, якби не Іван – рідний брат Микити. Саме він, якось
гостюючи у брата, першим пригледів дівчину-красуню і познайомив із Микитою. На
той час багато дівчат крутилося довкола нього, а він послухав брата і запросив
на побачення тернопільчанку.
– Двічі зустрілися, а на третій – 9 мая 1955 року – було
весілля! – каже Біра Яківна. – Микиті тоді виповнилося 29, мені – 22. Так весь
вік разом і звікували.
Згодом подружжя переїхало до смт Маневичі на Волинь.
Микита Семенюк влаштувався бухгалтером до місцевого колгоспу, звідки його
запросили спершу на роботу до Маневицького, відтак – Колківського лісгоспзагу, а
тоді й головним бухгалтером до обласного об’єднання «Волиньліс». Усі ці роки чоловіка
підтримувала Біра Яківна. Вони і зараз разом. Мають церковні благословенні
грамоти, люблять ладком співати свою улюблену пісню «Ми підемо, де трави
похилі…» Скромно живуть на одній із затишних вулиць обласного центру. Братова,
Іванова онука Євгенія, і доглядає стареньких. Насіяла для них квітів, намагається
скрасити життя «золотого» подружя. Микиті Юхимовичу виповнилося 90. Екс-головбуха-ювіляра прийшли привітати його
колега – заступник начальника і головний бухгалтер Волинського обласного лісоуправління
Лідія Турянська та завідувач сектору кадрового забезпечення управління Неля
Поперецька. Вручили ветерану букет троянд і грошову допомогу. Микита Юхимович
розчулився, а дружина Біра Яківна стала пригадувати молодість, чоловікових
братів, друзів і колег по роботі.
– Та ж усі вони у фотоальбомах…
І справді, на світлинах – всі ще молоді і мрійні… І
батьки, і брати, і друзі та колеги…
– А це хто такий? – запитую, натрапивши на фото хлопчика,
що грає на губній гармошці.
– Та це, мабуть я, – вдивляється із дев’яностоліття
Микита Юхимович у далекі-предалекі дитячі літа, де він тихенько награє щось на
гармоніці. – Я любив грати на багатьох музичних інструментах, та все життя
присвятив
бухгалтерській справі. А на роботі з п’ятнадцяти літ…
Взаємна любов допомогла подружжю пережити важкі часи та
здобути шану людей і священика православного храму, до будівництва якого вже у
поважному віці долучилися Микита та Біра Семенюки.
– Любов усе перемагає! – каже подружжя. – Двічі щасливий
той, хто вірить і кохає.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото: на
гостинах в іменинника.