Євгеній Микитюк – єдиний чоловік-начальник.
Але серед 106 жінок любить лише двох. Кого ж то?
Якщо порахувати, скільки в Ківерцівському р-ні трудиться поштарів, то вийде небагато-немало – більше сотні. Але якщо їх усіх зібрати в одному залі, то чоловіків назбирається аж троє. А тим «єдиним та неповторним», хто вже багато літ очолює відділення поштового зв’язку, став 53-річний Євгеній Микитюк із с.Хорлупи.
Який же випадок із кіньми привів чоловіка на пошту, зробив багаторічним керівником, та ще й одним на всю Ківерцівщину?! Заінтригувала? Тоді читайте.
– У житті я керуюся хорошим правилом: іду лише туди, куди кличуть. А як прийшов та взявся за гуж – не кажу, що не дуж. Ось тому я на пошті опинився й багато літ сумлінно на ній труджуся, – пояснює Євгеній Адамович.
Але житейської мудрості набиратися став цей чоловік не від солодкого життя. Бо ще коли в с. Бодячів ходив у шостий клас, померла від раку крові мама. Тато привів мачуху. Несолодко Євгену з двома сестрами стало. А як і батька в 76-му році похоронили, то діти пройшли «Крим, і Рим, і мідні труби».
Словом, закусили сироти біди – ворогу не побажаєш!
Так вийшло тоді, коли 13-річним хлопцем Євгеній відстоював сиротинське право на житло. Бо будинок, у якому мешкали троє дітей, хотіла забрати мачуха. Діти знали: половина житла їм належить за законом. Тому 8-класником (!) наш оповідач узявся за боротьбу з чиновниками та їхніми «договорняками». Подавав у суд. Ходив до начальника міліції та секретаря обкому партії. Коли його слухати не захотіли, з кабінету вигнали, поїхав зі всіма документами аж у Верховну Раду. Не все тоді вдалося. Але діти таки відстояли половину хати, хай і недобудованої.
– Паралельно з тим я навчався в Горохівській радгосптехніці. По завершенні пішов у село Бодячів агрономом. Далі була армія – два роки в Чечні, у місті Грозному. 1984-го прийшов працювати у колгосп села Хорлупи. А коли одружився, опинився в селі Дідичі, де десять років відпрацював у відділку сільгоспхімії, – продовжує оповідач.
Якби не розпад Союзу, то, зізнається Євгеній Адамович, донині там трудився б. Адже робота з технікою і людьми (а в підпорядкуванні було 50 водіїв та 70 тракторів) дуже подобалася. Втім, наприкінці 80-х усе пішло до розвалу. І…
– Пішов я якось увечері за кіньми (вдома щось зорати мав), зустрічає мене тодішній начальник пошти й каже: «Переходь до мене працювати!». А оскільки перспектив у сільгоспхімії я не бачив та, як уже казав, керуюся правилом «Іди лише туди, куди кличуть», то погодився. І от із 1993 року труджуся в системі «Укрпошти» до теперішніх днів, – не без гордості каже Євгеній Микитюк.
Попри те, що з кожним роком вимоги до поштарів зростають, усе більше доводиться мати справи з грішми, рахунками, платежами, чоловік не нарікає:
– За фахом я – економіст-бухгалтер. Тому робота з плановою документацією – близька та цікава. Звісно, часу забирає немало. Тому не раз у вихідний приходиш на відділення, аби в тиші звіти заповнити.
Дружина навіть ревнує. Мовляв, глядиш пошту більше за жінку. Та я ці ревнощі на жарти переводжу.
Не дивно, що за таку сумлінну працю Євгеній Адамович на хорошому, як то кажуть, рахунку. Численні грамоти й подяки, призові місця у трудових змаганнях, поїздки для обміну досвідом.
Але при всьому тому не боїться Євгеній Микитюк і зауваження керівництву зробити, права колег-працівників відстояти.
– Просто не люблю підлабузництва, але шаную чесність, – пояснює. – Перестали, приміром, поштарям повертати гроші за відрядження. Як єдиний чоловік, я не побоявся це питання підняти на загальних зборах. «По поличках» розклав, що задорого начальникові сільської пошти 120 гривень на одну виробничу нараду потратити. І – хочу наголосити – ми своє право на компенсацію відстояли.
Так само справою честі вважав Євгеній Микитюк допомогти односельцям із вуличним освітленням.
– Увесь рік центральна вулиця Хорлупів прожила у темряві. «Що таке? Чому світла нема? Поломки? Усувайте. Для того ви і влада», – казав я до місцевих депутатів, сільського голови. І таки домігся, аби депутат райради, він же – директор школи в Хорлупах – Віталій Протасюк нарешті увімкнув у селі ліхтарі! – зазначає начальник місцевої пошти.
За здібності організувати, за небайдужість до проблем громади не раз до Євгенія Микитюка казали: «Чом ти, Адамовичу, не сільський голова?» Та чоловік і на це запитання відповідає народною мудрістю: «У хвості не стій, щоб біда не нагнала. А вперед не лізь, щоб самому біду не догнати».
– Так і живу: серед сотні жінок працюю, та всього двох люблю: дружину та пошту…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.