Сьогодні постать Яна Войцеха Ківерські – командира 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової – належить до когорти найвідоміших борців за відродження Польської держави під час Другої світової війни. Про це свідчить хоча б той факт, що вже посмертно йому присвоїли звання генерала бригади. А його пам’ятник встановлено в центрі Варшаві у Волинському сквері. Проте на Волині постать «Оліви» відома небагатьом. Як і те, що саме на нашій землі – у лісовому масиві неподалік с. Стенжаричі Володимир-Волинського р-ну – він і загинув у квітні 1944 р.
Отже, Ян Войцех Ківерські народився 23 травня 1910 р. у Кракові. У 14-літньому віці, коли залишився круглим сиротою, вступив до Кадетського корпусу №2, який із відзнакою закінчив у 1928-му. Згодом три роки навчався в Школі підхорунжих інженерії у Варшаві, а потім у званні підпоручника розпочав військову службу в третьому саперному батальйоні, що дислокувався у Вільно. У 1937 р., уже в чині поручника, вступив до Вищої військової школи у Варшаві, яку встиг закінчити ще де початку Другої світової війни – в серпні 1939 р.
У чині капітана одразу виїхав у м. Гродно, де приступив до виконання обов’язків офіцера штабу 33-ї резервної піхотної дивізії, що увійшла в Оперативну групу «Полісся». Коли 5 жовтня неподалік Коцка командуючий групою генерал Клеберг дозволив залишити поле бою військовослужбовцям, які не бажали здаватися в полон, Ян Ківерські скористався цією можливістю та повернувся у Варшаву. Тут він долучився до Польського руху опору, на чолі диверсійних підрозділів часто брав особисту участь у диверсійних операціях. У листопаді 1942 р. отримав звання майора.
У грудні 1943-го майор «Оліва» призначений шефом штабу Округу «Волинь». Одразу відбув на місце дислокації, щоби зорієнтуватися в ситуації, котра склалася тут на початку 1944 р. Уже 2 лютого він дістався Ковеля, де зупинився на квартирі полковника Казімєжа Бомбінські («Любоня»). На підставі отриманих від командування Армії Крайової наказів полковник Бомбінські одразу відбув у Варшаву, а «Оліва» очолив Округ «Волинь». Уже 18 лютого він приступив до командування бойовою одиницею, куди увійшли підрозділи сформованої 27-ї Волинської дивізії піхоти АК.
Найурочистішим моментом в історії цієї дивізії стало, звичайно, не 8 січня 1944 р., коли в невеликому с. Сушибаба (нині належить до Турійського р-ну Волині) відбулася нарада групи офіцерів. Тут і було погоджено всі деталі створення цієї дивізії, і ця подія вписана золотими буквами в її літопис.
Щоправда, нині Сушибаба – це вже навіть не село за кількістю жителів, а – хутір. Живуть люди лише в кількох будинках, а решта хат лякає білий світ темним проваллям вікон осель, де вже давно ніхто не мешкає. Зрозуміло, що про таємну нараду польських офіцерів, що відбулася майже 70 років тому, тут із сучасного населення ніхто нічого не знає. А старшого покоління вже немає. Воно спочиває на місцевому кладовищі, в центрі якого збереглася древня каплиця…
Зате в березні 1944 р. у сусідньому с. Купичів відбулася справді історична подія: перед вишикуваними солдатами та офіцерами з рук представників головного командування Армії Крайової Ян Ківерські отримав бойовий прапор 27-ї Волинської дивізії піхоти, після чого складено урочисту присягу. Маючи давню світлину, на якій зафіксовано саме цей момент, ми вирушили у Купичів, щоби з’ясувати, хто і що із місцевих пам’ятає про святковий парад.
Купичівці, правда, неохоче розповідають про той період із життя села, який пов’язаний із перебуванням тут дивізії Армії Крайової. Хоч історію свою знають достеменно, адже місцеві краєзнавці зібрали чимало цікавих матеріалів, котрі нині зберігаються у шкільному музеї. Тільки тут можна побачити, який вигляд, наприклад, мала сільська церква, що згоріла у 1944-му. Купичівці змайструвати макет – точну копію втраченого храму. Є в експозиції і чимало світлин із зображеннями вояків АК, карта волинського військового округу АК…
«У ту пору загинуло дуже багато купичівців, – каже бібліотекар, представниця молодшого поколінням тамтешніх краєзнавців, Наталія Прокопчук. – Маємо чимало зібраних свідчень, матеріалів про той період із життя села. Це – трагічні сторінки. За спогадами старожилів, штаб дивізії, найімовірніше, був у тому приміщенні, де нині розташована сільська рада. Це будинок чеха Буяльського, двоповерховий, добротний, тому він і слугував адмінспорудою. А жили поляки у місцевих, переважно у чеських будинках. Є відомості про те, що тут діяв польський шпиталь, однак очевидці тих подій стверджують, що у поляків за лікаря був фельдшер Москаленко – з місцевих, українець. Він добре знався на медицині».
Разом із Наталією пробуємо відгадати, у якому ж місці населеного пункту тогочасні фотографи могли зазнімкувати урочистості з нагоди присяги та передачі бойового прапора командирові 27-ї Волинської дивізії піхоти Янові Ківерські: «Хоч у нашому музеї під такою ж світлиною написано, що це відбувається у Маковичах, мені місце подій дуже нагадує Купичів. Такі масові заходи могли відбутися у нас, на пляцу (так купичівці називають чималеньку площу в центрі села, – авт.). Навіть оця хата на задньому плані схожа на ту, що стоїть ще й нині. Це стара, ще чеська домівка», – каже жінка. Але зазначає: усі очевидці подій 43-44-го, з якими їй як бібліотекареві-краєзнавцю доводилося спілкуватися, – жодним словом не згадували, що саме у Купичеві відбувалася присяга вояків АК. Можливо, це пояснюється доволі неоднозначним ставленням селян із Купичева до подій, пов’язаних із перебуванням поляків у селі. А можливо, просто у той час нікого із нині живих у Купичеві не було…
Принаймні так стверджує 87-річний Петро Сохацький, ветеран Великої Вітчизняної, за плечима якого –і служба в УПА, і колимське заслання…
«Армія Крайова прийшла сюди в 43-му на зміну литовському батальйону, який для німців заготовляв продукцію. В один день литовці пішли, а поляки прийшли. Я вам так скажу: на ту пору в Купичеві залишилися тільки чехи та поляки, а всі українці були хто де – розбіглися… Тому того параду на пляцу, про який ви питаєте, ніхто й не бачив», – каже дідусь.
До речі, значна частина штабних підрозділів та військових одиниць навесні 1944 р. перебувала ще в одному сусідньому селі – Свинарині. Їдемо туди… Що там нині пам’ятають про перебування АК у цій окрузі та про самого «Оліву»? Однак, як виявилося, у Свинарині про це знають зовсім мало. Вчитель тамтешньої школи, який цікавиться історією села, Дмитро Бінюк переконаний: «Армія Крайова дислокувалася тільки в Купичеві. Сюди поляки приходили тільки набігами, було це разів чотири. Адже ця територія контролювалася УПА. Останній раз вони були у Свинарині на Рідзво 44-го, багато тоді загинуло мирних селян. Але тут вони присягу приймати не могли. На цьому знімку солдати АК стоять на чималенькій площі, у нас навіть нема такого місця», – каже чоловік.
У Дмитра Михайловича, дійсно, виявилося чимало інформації, зібраної в очевидців подій війни. Списки загиблих односельчан, спогади, світлини, на яких – мобілізовані до польської армії у 1939-му свинаринці… Але краєзнавець стверджує: жодного разу не чув, аби старожили розповідали про те, що в їхньому селі у 1943-44-му перебував якийсь підрозділ 27-ї Волинської дивізії піхоти.
Варто відзначити, що організаційно 27-ма Волинська дивізія піхоти Армії Крайової складалась із 9-ти піхотних батальйонів, 2-х кавалерійських ескадронів (тактичної розвідки), саперної, понтонно-мостової рот та двох рот зв’язку. Були також три взводи польової жандармерії, по одному – розвідувальному та протитанковому, а також санітарна служба з двома польовими госпіталями. Також сформовано службу капеланів, яку на рівні дивізії очолював капелан Антоній Піотровські (псевдонім «Правдіц»).
Основні бойові частини дивізії звели в два угрупування: ковельське «Громада» та володимирське «Основа».
Ковельська «Громада» перебувала під командуванням майора Яна Шатовського – Шатинського (на псевда «Коваль», «Загончик»), який одночасно служив командиром 50-го піхотного полку, а Володимир-Волинська «Основа» – під командуванням капітана Казімєжа Заняка на псевдо «Ґарда», котрий одночасно був командиром 23-го піхотного полку.
У січні 1944 p. невід’ємною частиною дивізії піхоти АК став 107-й шуцманшафт батальйон із Мацеєва (нині смт Луків Турійського р-ну), бійців якого розподілили між «Громадою» та «Основою».
Також існував окремий відділ «Ґримза», котрий був зорганізований у рівненському м. Острог, а 19 лютого 1944 р. прибув для доукомплектування підрозділів 27-ї піхотної дивізії, і його розквартирували в с. Ревушки. Цим відділом командував поручник Францішек Покуцькі, псевдо «Ґримза».
Врешті-решт, до підпорядкування «Оліви» долучився і відділ «Бомби», або «Вуєка», який після диверсій на залізниці дістався колонії Пшебраже (нині – с. Гайове Ківерцівського р-ну), а згодом був направлений до свинаринських лісів, де також розмістився в с. Ревушки Турійського р-ну.
Чисельність дивізії сягала 7300 (за іншими даними – біля 6300) осіб, зокрема – 126 офіцерів, 520 підофіцерів (сержантський склад). Дивізія володіла доволі непоганим озброєнням: використовувала 5 протитанкових гармат, 3 міномети, 13 протитанкових рушниць, 40 крупнокаліберних, 130 станкових та ручних кулеметів, велику кількість автоматів, карабінів і гвинтівок.
Окрім того, існував постійний зв’язок із командуванням АК, яке перебувало у Варшаві, а також із керівними органами Польської держави в Лондоні. Про розмах підтримки дивізії свідчить хоча б той факт, що в її розпорядженні був польовий аеродром, куди нерідко приземлялися літаки з Великої Британії. Вони доставляли необхідні військові та пропагандистські матеріали.
Зрозуміло, що весна 1944 р. була на Волині дуже складною. Окрім загонів червоних партизанів, тут активно діяли відділи Української повстанської армії. І якщо з першими в «Оліви» та його підлеглих фактично не траплялося жодних бойових зіткнень, то з підрозділами УПА вони відбувалися регулярно. Окрім цього, розквартировані на Волині німецькі сили (а також мадяри, що переважно займалися охороною залізниць) ставилися до Армії Крайової вкрай вороже. Особливо, коли східні та південні райони області захопила Радянська Армія, і фронт на півроку стабілізувався на лінії Ратне – Ковель – Торчин – Горохів. Гітлерівським окупантам у своїй прифронтовій зоні потрібен був спокій, але бійці 27-ї дивізії систематично здійснювали бойові операції проти нацистів.
Усе змінилося, коли «Оліва» отримав наказ про початок активної фази операції «Буря», що офіційно стартувала на початку березня 1944 р. і ставила за мету організувати збройне повстання на західноукраїнських землях (у польському варіанті – на Східних кресах) та спробувати відродити Річ Посполиту в кордонах, котрі існували до вересня 1939 р. На Волині 27-ма дивізія піхоти АК активно брала участь у наступальних операціях та разом із окремими підрозділами Червоної Армії навіть провела кілька успішних бойових операцій проти гітлерівців та їхніх союзників. Один із найвідоміших, наприклад, штурм Турійська. Але у Володимир-Волинському р-ні основні сили дивізії потрапили в німецьке оточення. Мало того, радянські війська їм не надали фактично ніякої допомоги, а підрозділи 7-го кавалерійського корпусу 47-ї Армії відступили, залишивши союзників фактично напризволяще. Не існувало іншого виходу, як спробувати прорватися через р. Західний Буг, де активні бойові дії на той час не велися.
Тож 18 квітня 1944 р. виявилося для Яна Ківерські трагічним днем…
І досі не відомі всі обставини його останнього бою, а також те, хто ж убив командира 27-ї дивізії АК. Є версії, що він став жертвою дезертирів із УПА з числа представників неукраїнських національностей, які зі зброєю в руках намагалися прорватися на Схід. Дехто вважає, що «Оліва» та його штаб загинули в бою з гітлерівськими карателями чи угорськими військами. Ніхто не заперечив імовірності того, що на штаб Яна Ківерські напали дезертири з числа російських власовців. Немало аргументів існує й на користь того, що з ним розправилися червоні партизани із загону Олексія Федорова, які перебували неподалік річки Західний Буг.
В усякому випадку, Маріуш Кардаш, один із найвідоміших дослідників життєпису «Оліви», у статті, опублікованій у збірнику «Від Зборова до НАТО» під редакцією М. Франца і К. Пєткєвіча (Торунь, 2009 р.), стверджує:
«Після уважного аналізу як старих, так і нових джерел – як видається на сьогоднішній день – можна щодалі більше схилятися до тези, що смерть підполковника «Оліви» була справою випадку. Правдоподібнішим видається твердження, що Ян Ківерські міг загинути від куль українських партизанів «Адама», які в бойовому замішанні вважали підполковника угорцем через колір його мундира, ніж те, що за його смерть відповідальні німці, совєти чи ті ж угорці.
Справа з’ясування обставин смерті командира 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової підполковника Яна Войцеха Ківерські в цій праці теж залишається відкритою. Автор сподівається, що дослідження підсумували багаторічні пошуки. Одночасно зауважує, що відповіді ще можна шукати в архівах, що перебувають за межами країни».
Отже, хто вбив «Оліву» 18 квітня 1944 р. у нерівному бою – невідомо й досі. Проте увага до долі Яна Ківерські ніколи не згасала. Особливо вона посилилася у вересні 1989 р., коли ексгумовано його останки біля колишнього хутора Добрий Гай (неподалік с. Стенжаричі нинішнього Володимир-Волинського р-ну) та тимчасово поміщено в Гарнізонному костелі Варшави. 20 квітня 1990 р. Президент Республіки Польща Войцех Ярузельський присвоїв «Оліві» звання генерала бригади (посмертно), а наступного дня останки Яна Ківерські урочисто перепоховали на варшавському Військовому цвинтарі на Повузках. Разом із ним похоронили й двох солдатів, котрі загинули разом із ним.
У с. Стенжаричі, де ми недавно побували, спочатку заперечували, що постать Яна Ківерські причетна до історії їхнього населеного пункту. Мовляв, вояків АК ніколи у Стенжаричах не було і близько! Та й про хутір Добрий Гай чи якийсь подібний тут ніколи не чули… Однак кілька хвилин розмови із тамтешніми мешканцями – і хтось мовив: «Є у нас, правда, місце, яке називають Полковникова гора, але навряд чи то – те, що ви шукаєте… Далеченько звідсіля, на Гуті». Як з’ясувалося, це саме те місце, де колись був хутір Добрий Гай, що зник із лиця землі через переселення людей.
Тож там, де в 1944-му загинув Ян Ківерські, в 2013 р. – густі ліси. Місцеві часто ходять туди, але хіба що за чорницями та грибами. А все тому, що Полковникова гора розташована на природній височині посеред заболоченої місцевості.
«Перепоховання відбувалося задовго до того, як я прийшов на посаду сільського голови, – каже нинішній Стенжаричівський сільський голова Михайло Киричук. – Хтось колись розповідав, що поляки довго шукали ту могилу і впізнали того полковника за якимись ознаками. Це ще були ті часи, коли не дуже говорили на подібні теми. Бо ж радянська влада сама визначала, про що казати можна, а що – таємниця. Знали ми в селі лише те, що приїхали поляки і забрали чиїсь останки. Та й усе. Це відбувалося тихо, без мітингів, у присутності невеликої кількості людей. Там уже нічого нема, навіть сліду від старої могили, але місце те так і називається – Полковникова гора».
Селяни щиро дивуються, що «отому полковникові» у Варшаві стоїть пам’ятник. Бо хто саме був похований у їхньому лісі – вони ні сном ні духом не відали. Поляк – та й поляк.
«Я ще школярем був, коли ту могилу в лісі бачив, – згадує Микола Приступа із с. Стенжаричі. – Ми тоді з батьком дрова там заготовляли. Хрест дерев’яний і немов різцем на ньому вирізано: «Тут похований пан полковник Оліфа».
Коли ми поправляємо, що не «Оліфа», а «Оліва», співрозмовник погоджується. Це й не дивно: перше слово українцям добре відоме, а от друге –звучить доволі дивно.
«Колись на місці поховання був насип, але зараз розсунувся. Хоча де саме була могила, я можу показати навіть зараз. Правда, все уже там лісом заросло. А потім із тієї височини навіть землю на будівництво дороги брали. Тож від могили – жодного сліду. Ото тільки назва. Люди наші так і кажуть: «Куди їдеш?». – «До полковника», – завершує Микола Приступа.
Випадково чи ні, але знайти людей, які були присутні під час ексгумації останків командира 27-ї Волинської дивізії піхоти АК Яна Ківерські, виявилося фактично неможливо. Хоча не так і багато часу минуло, але більшість осіб, котрі могли бачити, як відбувалася ексгумація, вже відійшли у Вічність. Селяни зі Стенжаричів перераховують одне прізвища за другим, а потім кажуть: «Помер давно»…
А як загинув польський командир, тим паче ніхто у Стенжаричах не знає.
Що цікаво: перепоховання відбулося за часів існування СССР. Значить, процес горбачовської Перебудови докотився й до найзахіднішого закутка України, де в режимі таємничості «вузьке коло обмежених осіб» змогло повернути польській історії пам’ять про загиблого на Волині «Оліву», який належав до Армії Крайової – ворожої для більшовиків військової організації. Проте горбачовська Гласність тоді, мабуть, від перебудови дуже відстала: один із авторів цієї статті уважно вивчив усі архівні газети того періоду і в жодній не знайшов навіть згадки про ексгумацію останків Яна Ківерські…
То, може, настав час усе змінити? Бо героїв інших народів треба навчитися шанувати не лише на центральних майданах столиць іноземних держав біля споруджених на їхню честь монументів… І цей процес має бути обопільним і для Польщі, і для України.
Володимир ДАНИЛЮК, Олена ЛІВІЦЬКА.