“Вона цурається бодай дещиці політики на своїй палітрі, але є в неї жіночі плачі по скошених косою війни хлопцях і чоловіках на Сході України, майже в передмежжі її родинного Мелітополя на Запоріжжі…”
Напередодні Дня художника завітав у майстерню голови обласної організації НСХУ Володимира Марчука і застав у нього Світлану Костукевич. Виявилося, голова допомагає художниці в організації нової персональної виставки «Квіти – радість життя», що відкрилася 12 жовтня у Галереї мистецтв.
Світлана Костукевич досліджувала життя найіменитіших, найвизначніших квітів, пізнавала їх характери… Мінялись її героїні, художня мова висловлювання, колористика, жанри, але жодного-жодного разу художниця не звернула з обраної стежки… З часом помітив, що у її квітковім «писанні», попри технічну досконалість, і колористику стали з’являтися незвичні символи, прихований зміст, підтексти, метафорика… Щоби було зрозуміло: в одній жаркій пелюстці маку вгадувалося пригасле сонце земного світу; а у всебарв’ї різноквіття – рука Всесвіту…
Вона навчилася «зчитувати» і «записувати» емоційні стани улюблених квітів, і через один їх «погляд» передавати настрій цілого світу… Пізнання великого через мале – це відомий шлях усіх філософів й почасти східних духовних практик. Попри олюднення польових квітів, предметом її дослідження стали давні практики українського народу: побут, ремесла, малярство, звичаєвість, обряди, жіноча карма… Росинка, квітка, бджола, дівчина, жінка, старшиця, панни Сонцяна і Зоряниця…
До великих недоступних чоловічому мисленню таїн в осяганні жіночого світобудування дійшла ця художниця, записуючи шлях квітки на полотняні ґрунти, паперові сувої…
Акварелі, пастелі, малюнки олівцями і писальцями з глини… Акрил… Витинанки, аплікації… Батик, розпис по шовку, монотипії, ткацтво… Гобелени, живописні картини… Вона майже уникла мистецького фундаменталізму, яким у малярстві можна означити помазання чола картини. У майстерності досягла авторської галантності і філігранності – її помазання легке і майже невидиме, як сам вітер чи промінець або ж мерехтіння-світлописання… А втім, хіба я претендую на трактування її творчого методу, досвіду і досягнень? Лише розмірковую про незвичну мисткиню, яка йде шляхом квітки. І сама живе, мов одна з її героїнь, задовольняючись тим, що дає Творець, радіючи кожному дневі…
Але, що помітив, Світлана Костукевич навчилася мріяти і вміє це робити по-мистецьки… Зізнається, що важко нести ношу художниці і жінки – дружини і матері… Вона цурається бодай дещиці політики на своїй палітрі, але є в неї жіночі плачі по скошених косою війни хлопцях і чоловіках на Сході України, майже в передмежжі її родинного Мелітополя на Запоріжжі… Про неї багато написано у мас-медіа… У її активі десятки персональних і колективних виставок у Києві і Луцьку. Вона – член Національної спілки художників України (1992-й). Випускниця Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша (1966-1971рр.) та Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова – працювала у волинських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України і заочно навчалася у вузі за спеціальністю художник-графік, оформлення та ілюстрація книги (1972-1979 рр.). Згодом сама викладала на кафедрі дизайну Луцького державного технічного університету (1999-2006 рр.).
Її твори зберігаються у музейних і приватних колекціях… А картину «Битва під Берестечком» подарували депутату Верховної Ради Юрієві Шухевичу, чим художниця дорожить.
Але є ще одна новина… Якщо раніше Світлана Василівна шукала своїх героїнь по луках, в полях, лісовищах, то тепер вона вирощує їх у себе на дачі, що залишилася від батьків, що все життя пропрацювали вченими-агрономами на Волинській сільськогосподарській станції.
– Останнім часом багато часу приділяю дачі, – мовить художниця. – Вирощую квіти, безперестанку фотографую та пишу їх переосмислені мистецькі життєписи… І це дуже мені подобається… Хтось вирощує квіти для продажу, я – для малярства… Промайнуть зими і весни, пройде літо, відцвітуть осінні хризантеми, і ми відцвітемо на цій землі, а мої квіти, вирощені на Рокинівській дачі, будуть цвісти на картинах і когось грітимуть у затишних домівках… Це надихає…
Зазирає художниця ген-ген за далекий обрій – за сніги-морози, за літування… На картинах – квіти!.. Ідуть у щасливу омріяну майбуть. І тепер, здається, вже світ, який виріс на очах художниці і перебрався жити в її картини, шукає стежок своєї культової мисткині.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: один із творів художниці (1-ша стор.); у майстерні Світлани Костукевич.