Нещодавно Україна відзначила День Конституції. Однак опитування з цього приводу змусили задуматися. Бо в десятці свят, які найбільше люблять українці, лідерами стали Пасха, Новий рік і Різдво, серединку зайняли Восьме березня, День Перемоги, Трійця, а в аутсайдерах – День Незалежності і… День Конституції.
Чому прийняття Основного Закону держави – свято для наших людей менш вагоме, ніж, приміром, 1 Травня? Чому право українця Конституція гарантує, а чиновники забувають? Чому ті, хто мав би контролювати законність, сам її порушує? Про це й не тільки – в розмові із суддею Апеляційного суду Волинської області Андрієм Овсієнком.
– Андрію Анатолійовичу, суддя як ніхто інший, знає силу закону. Вам, до речі, довелося відчути різницю між Конституцією тоталітарної держави, яким був Радянським Союз, і демократичної, якою стала Україна після здобуття незалежності?
– На практиці відчути не випало. Бо доки Основний Закон приймався, судді користувалися так званим проміжним варіантом: старими законами, за можливості адаптованими до вимог часу.
– А після 28 червня, коли Україна врешті отримала Конституцію, полегшення в судочинстві відчулося швидко?
– Бачите: все, що було тоді прийняте Верховною Радою, носило більш декларативний характер. Не було ще налагоджено практики реалізації того, що записано в Конституції. Тому зміни стали відчуватися тоді, коли кожна сфера нашого життя – соціальна, економічна, фінансова – запрацювали як злагоджений механізм.
– Проте окремі засади Конституції досі лишаються на рівні слів. Чого варте «Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду» або «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування». Те саме – про гарантію отримання безоплатної освіти. І подібних прикладів немало.
– Чесно кажучи, я як людина, котра безоплатно здобула вищу юридичну освіту, жодних проблем у цьому плані не бачу. Мої батьки – лікарі, тож так само хочеться стати на захист фахівців медичної сфери.
– Коли лікар гідно виконує професійні обов’язки – це одне. А коли читаєш: «…охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм» – виникає питання: як владці таке гарантують, водночас на один ліжко-день виділяючи з бюджету 2 гривні 80 копійок?
– Люди, котрі приймали цей закон, хотіли, аби так було в дійсності. Проте матеріальної бази для реалізації такого бажання створити не вдалося.
– Абсурдна ситуація виходить: обіцяють, прекрасно знаючи, що не виконають. Який же вихід?
– Досконалих законів не існує. Навіть той, який умовно вчора був оптимальним, завтра вимагатиме змін. Тож завдання законодавчої влади (а в нашій державі це – Верховна Рада) забезпечувати дієвість закону, виходячи з вимог часу.
– Саме на вимогу часу був виданий новий Кримінальний процесуальний кодекс. Ще року не минуло, а вже чотири науково-практичні коментарі до нього й понад 500 поправок! У чому проблема?
– Все нове – чи це документ, чи машина – мусить пройти «обкатку». Тільки так можна перевірити його роботу й усунути недоліки. А щодо поправок і коментарів, то це навіть добре. Із попереднім КПК проблемних моментів теж вистачало. Однак якщо раніше вихід шукав сам слідчий або суддя, порадившись із колегами, то тепер відповідь дають якраз оці коментарі й поправки.
– Новий КПК побудований із врахуванням європейських засад дотримання прав людини. Хоча знову ж таки, Конституція ще з 1996 року кожному з нас гарантувала право на повагу до гідності, на свободу й особисту недоторканність.
– Це право було й лишається. Проте якщо раніше людину могли роками тримати у слідчому ізоляторі, то тепер строки перебування затриманого в СІЗО – чітко регламентовані. Якщо раніше за порівняно нетяжкий злочин брали під варту, то зараз такий запобіжний захід застосовується тільки в окремих випадках, а перевага надається підписці про невиїзд, особистому зобов’язанню, взяттю на поруки тощо. Тобто підозрюваний отримує більше шансів довести свою невинуватість.
Із прийняттям нового КПК навіть права та можливості сторін судового процесу змінилися. Бо в Радянському Союзі слідчий був наділений повним спектром прав, адвокат же лишався фактично безправним і міг апелювати тільки щодо фактів, зібраних слідчим. Зараз обидві сторони можуть працювати паралельно: збирати факти, допитувати свідків тощо.
– Чи не тому в Україні відсоток виправдальних вироків був найнижчим у Європі?
– Саме тому. Однак із прийняттям нового КПК ситуація змінюється.
– Та чи не стане лояльність кримінального кодексу палицею з двома кінцями? Згадати хоча б депутата-свободівця обласної ради Вікторова, якого засудили на п’ять років за хабарництво в похоронній конторі, під варту не брали, а він узяв і – зник.
– Такі ситуації виникали і до прийняття нового КПК. Але знаєте, як кажуть: «ліпше не засудити десятьох винних, ніж посадити одного безвинного». І через подібні випадки не повинні страждати люди, котрі сумлінно виконують узяті на себе зобов’язання щодо підписки про невиїзд або перебування під домашнім арештом.
– Зачепивши тему депутатів, не можу не згадати про тих, які у Верховній Раді. Особливо – відвертого ігнорування обранцями вимог Конституції (приміром, голосування чужими картками). Чому депутати дозволяють таку зневагу до Основного Закону? Чому їх за це ніхто не карає?
– Мабуть, причина – в так званому імунітеті. Але це не означає, що депутати є недоторканними. Ні. Просто процедура притягнення їх до відповідальності значно складніша, ніж щодо інших громадян.
– Судді теж наділені так званим імунітетом і теж окремі з них цим зловживають. Згадати хоча б останній випадок у Харкові, коли міліція прибула втихомирити суддю-хулігана, а невдовзі покарали правоохоронців, які посміли «торкнутися недоторканного».
– Поодинокі випадки стаються, від того нікуди не дінешся. Проте – наголошу – вони поодинокі. Перш ніж юриста призначать тільки помічником судді, він проходить жорстке тестування, його професійні та особисті якості ретельно перевіряються, і дві третіх претендентів після цього відсіюються.
– Тим не менше, повернуся до заяв правоохоронців, які після інциденту в Харкові оприлюднили: «кожен третій виклик щодо хуліганства пов’язаний із представниками прокуратури, суду або членами їхніх родин». Така інформація відповідає дійсності чи це просто зведення рахунків?
– Якби це було правдою, я би сказав: ми котимося на дно. Але, повірте, подібні заяви не відповідають дійсності. Принаймні на Волині такого точно нема.
– А як узагалі складаються взаємини з правоохоронними відомствами? Адже рішення судді, буває, суперечить позиції прокурора. Не раз служитель Феміди говорить про неналежну роботу міліції і повертає справу на доопрацювання.
– Особливість роботи судді якраз і полягає в тому, що яке би рішення він не прийняв, одну зі сторін процесу воно не задовольнятиме. Але і прокурори, й адвокати, і засуджені мають розуміти: суддя керується тими фактами, які є у справі, і рішення приймає, спираючись виключно на Закон. Тому не знаю, як у моїх колег, але особисто в мене жодних конфліктів ні зараз, ні коли працював у Турійському районному суді, з правоохоронцями не виникало.
– Попри те, що суддя керується тільки конституційними засадами, рішення іноді приймає таке, що мимохіть сумніваєшся: а чи справді перед законом усі рівні? До прикладу – підприємець із Луцька обманом узяла на своїх підлеглих мільйонний кредит, за чотирма з п’яти епізодів суд визнав її винною і призначив… штраф – тисячу 900 гривень.
– Я не маю права коментувати рішення своїх колег. Тим паче, не вивчивши деталі справи. Та коли люди, на яких узяли кредит, не згідні з таким вироком, існує апеляційний і вищий суди.
– Але ж буває, чоловік із вироком не згоден, а продовжувати боротися не хоче через брак фінансів. Це дійсно так дорого?
– Повірте, що ні. Якщо, скажімо, в цивільній справі людина хоче повернути собі кошти розміром тисячу гривень, сплатити має 229 гривень 40 копійок, якщо 100 тисяч – заплатить 3 тисячі 441 гривень.
– Проте багато людей переконані: « в кого гроші, у того й правда».
– Зовсім недавно я розглядав таку справу: учасник бойових дій подав у суд на свого заможного сусіда, бо той встановив загорожу на 15 сантиметрів далі, ніж мав право. Ми винесли рішення на користь учасника бойових дій і таки зобов’язали сусіда дотримуватися законних меж, хоча вартість тих сантиметрів землі була значно меншою, ніж ціна загорожі й робіт.
– А зазвичай люди з яких причин судяться?
– Найчастіше – через землю і гроші.
– Не так давно серйозною проблемою для селян були борги за здане молоко. Ви такі справи не розглядали?
– Щоби звернутися в суд, селянин мусить мати документальне підтвердження того, кому та скільки він здав продукції. А по селах, зазвичай, усе відбувається на рівні усних домовленостей. Тому й виходять, що людина не може відстояти свої права в суді.
– Що в такому випадку порадите?
– Аби господарі щоразу брали квитанцію за здану продукцію. Тоді принаймні з’явиться документальна підстава вимагати свої гроші у боржника.
– А з виплатами «дітям війни» проблем не виникає?
– На щастя, ситуацію вдалося врегулювати. Хоча колізій вистачало. У відстоюванні своїх прав люди навіть до Європейського Суду зверталися!
– До речі, Україна – лідер за кількістю звернень до Європейського Суду. Це через віру у закордонну Феміду, зневіру в її українських служителях чи через розчарування в наших законах загалом?
– Однозначної відповіді тут нема. Адже більшість звернень до Європейського Суду пов’язані не з тим, що ми винесли неправомірне рішення, а з тим, що воно законне, але – не виконується. Скажімо, відшкодування моральних чи матеріальних збитків від держави людина не може дочекатися через відсутність у бюджеті коштів. От і звертається у ще вищі інстанції.
– Насамкінець озвучу фразу наших опозиційних політиків: «В Україні панує закон сили, а не сила закону». Ваша думка?
– Не можу з цими словами погодитися. Судова влада для того й працює, аби відстоювати верховенство закону. І своєю щоденною працею ми це доводимо.
– Дякую за розмову.
Спілкувалася Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.