Від хутора Березники – до Європейського парламенту: нині відомий політичний експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Анатолій Октисюк – родом із окраїн Ратнівського р-ну.
Цікаво, кого із земляків сьогодні зможу знайти у всесвітній павутині? Звичайно, в першу чергу, шукаю серед однофамільців – є можливість поспілкуватися з кимось із родичів. Зупиняюся на «Анатолій Октисюк» – це ж син нашої першої вчительки Валентини Василівни! Хто ж він тепер? Політичний аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД). Пам’ятаю той час, коли він навчався в Острозькій академії: класовод іноді приносила нам світлини з Польщі, Канади, розповідала багато цікавого про ці країни, ділилася синовими враженнями. Переглядаю резюме: політолог; головний спеціаліст; в. о. завідувача сектору аналітичної роботи в Дніпровській районній державній адміністрації в м. Київ; член Громадської ради при Міністерстві закордонних справ України; керівник сервісного центру волонтерів «Kyiv Host city» під час Євро-2012; співзасновник, член правління ВБФ «Серце до серця»; співзасновник, заступник голови організації «Активна молодь»; член Європейського молодіжного парламенту. І все це – син Валентини Василівни, вчительки початкових класів і звичайного селянина, які проживають у селі на самому кордоні з Білоруссю??? І це можливо???
…Домовляюся про зустріч із нашою першою «шкільною мамою». Без перебільшень, вона для нас нею й була. Переступаю поріг звичайної сільської хати в с. Березники Ратнівського р-ну… Мені пропонують переглянути світлини, сертифікати, подяки, грамоти і буклети. Просто розгублююся серед того різноманіття. Треба починати з найпростішого.
– Яким Анатолій був у дитинстві? – запитую.
– Дуже спокійним, врівноваженим, допитливим. Ще малюком знав безліч віршів, казок, пісень, легенд, прислів’їв та приказок. Не розумію, як вони вміщалися в голові трирічної дитини. Тоді ще в Березниках була малокомплектна початкова школа, я в ній викладала. Поки була на роботі, за внуком доглядала бабуся. Якось почула за дверима класу шум, виходжу, а там мій Толя: прийшов через усе село сам. Бабуся з ніг збилася, шукаючи його. Дитина так прагнула пізнавати світ. Потім уже частенько приходив, пробирався на останню парту й уважно слухав. Не пам’ятаю, щоб колись заважав.
– Читання й сьогодні є одним із його хобі?
– Так, але тепер ще захоплюється спортивним полюванням, риболовлею, кулінарією, подорожами. У студентські роки побував у Польщі, Канаді, як ти пам’ятаєш, потім – у Чорногорії, Єгипті, Таїланді, нещодавно повернувся з Грузії.
– Вам, напевно, скрутно було дозволяти синові подорожувати по світу, адже це вимагає чималих коштів?
– Звичайно, ми жили переважно на мою зарплату, але Анатолій, навчаючись в академії, завжди отримував стипендію, вмів себе обмежувати, брав гроші тільки на найнеобхідніше, а подорожував світом найчастіше як волонтер у рамках благодійних акцій. Особливих труднощів у нас не виникало.
– Коли ваш син захопився громадською роботою?
– На другому курсі академії. 2007-го із групою студентів підготували дві аналітичні доповіді «Президентство В. Ющенка: здобутки і прорахунки», «100 днів діяльності уряду В. Януковича». За останню роботу та її презентацію був нагороджений грамотою з нагоди Міжнародного дня студента. А вже 2008-го закінчив «Острозьку школу журналістики», брав участь у роботі круглого столу «Вироблення практичних рекомендацій по удосконаленню Шенгенських угод», став учасником міжнародного форуму «Yes for Ukraine» у Луцьку в рамках Днів Європи, закінчив «Школу молодого лідера» при Інституті політичної освіти за підтримки Фонду Едуардо Фрея (Нідерланди). Того ж року здобув ІІ місце у V Всеукраїнській відкритій сесії з міжнародних відносин імені І Каподистрії в рамках Днів Європи у Маріуполі… Знайомства, враження від спілкування з людьми з різних країн світу його захоплювали, очевидно, це був той час, коли він усвідомив: потрібно рухатися, діяти, шукати своє місце в житті.
– За цими поїздками він мав час навчатися?
– Більшість заходів проводилися влітку або займали кілька днів, на результати навчання вони не впливали. Важчим став 2009 рік. Адже на той час він був головою Рівненської обласної молодіжної громадської організації «Active Youth», шукав партнерів для проведення спільних проектів в Україні та ЄС, організовував засідання Європейського Молодіжного парламенту в Острозі. Надзвичайно цікавою того ж року була Міжнародна студентська конференція у місті Новий Сонч (Польша). Син приїхав звідти такий окрилений, адже в ній брав участь перший президент Білорусі Станіслав Шушкевич, чи не вперше йому вдалося близько поспілкуватися з людиною такого рівня. Запам’яталися тоді ж студентські дебати в Замості.
– А як сталося, що він поїхав у Канаду?
– А це вже у рамках канадсько-української програми обміну «КОР» Вікторія – Рівне 2008-2009 рр. Група студентів Острозької академії у серпні 2008-го виїхала в місто Вікторія. Проживали вони в канадських сім’ях. Толя – у підприємців, які мали власний магазин спортивних товарів. Ця родина дуже любила виїжджати на риболовлю, що нагадувало синові рідні Березники. Популяризували наші пісні, казки, прислів’я, приказки, вишиванки, танці, виступали на радіо. Очолював роботу пан Павло Цимбалюк. За його ініціативи в цьому місті зведено пам’ятник «Писанка». Співпрацювали з Канадським хором, який виконує українські народні пісні. 2012 року хор побував в Україні з гастролями. Анатолій організовував їм прийом, концертні програми, був перекладачем. А з Павлом Цимбалюком зустрічався 2010-го в Києві, той був офіційним спостерігачем на виборах. Син був йому за гіда й перекладача, вони відвідали Рогатин, де проживають родичі пана Павла.
– Усе це настільки захоплює, просто не віриться, що можливе в житті звичайного хлопця з глибинки.
– Оксанко, думаю, що над кожною людиною є Божий промисел, він і направляє людину по життю, а вже як повестися в тій чи іншій ситуації – залежить від самої людини.
– Валентино Василівно, а на цьому фото ваш син серед військових. Це що – підготовка до АТО?
– Ні, це участь у вишкільно-патріотичній грі. Але ти про це у нього сама розпитай. Ось він мені й телефонує.
– У 2008 році я, – розповідає Анатолій, – виступив одним із ініціаторів та співзасновників громадської організації «Активна молодь». Ми працювали над формуванням активної життєвої позиції серед молоді, здорового способу життя, виховання патріотизму. «Активна молодь» також брала участь в організації патріотичної теренової гри «Гурби-Антонівці», що в Рівненській області. Я теж був активним учасником цієї спортивної вишкільної гри. Ця найбільша в Україні спортивно-патріотична теренова гра «Гурби-Антонівці» щороку відбувається на початку травня у лісовому масиві між селами Антонівці на Тернопільщині та Гурби, що у Рівненській області. Саме тут 65 років тому підрозділи Української Повстанської Армії потрапили в оточення військ НКВД, так званий „Гурбинський мішок”. П’ять тисяч українських героїв мужньо боролися проти понад 35 тисяч окупантів і після кількох виснажливих днів бою вирвалися з оточення. Цей бій увійшов в історію як найбільший для УПА.
– А можете розповісти про участь у «Євро-2012»?
– О, це надзвичайна сторінка в історії України і Києва. З 8 червня по 1 липня працював волонтером приймаючого міста Києва, організовував допомогу іноземним уболівальникам, починаючи від зустрічі, проживання, забезпечення формою, цікавим проведенням дозвілля, здійснював мовну підтримку.
– Пригадую, ви ще тоді давали інтерв’ю на каналі «1+1». Отут переді мною подяка Київської міської державної адміністрації, де про вас сказано: «Волонтер був в епіцентрі всіх заходів щодо створення спортивного свята, допомагав зустрічати вболівальників, презентував славні традиції, величну історію та гостинність міста, став яскравим, сучасним, шляхетним і патріотичним обличчям столиці України!» А як це бути обличчям країни?
– А ти випробуй це на собі. Стань обличчям школи, наприклад.
– Я вражена тим, що сьогодні почула. А ви думали колись, що зможете піднятися до таких вершин?
– Моє життєве кредо – «Здобувати перемогу у всьому, чим би не займався». Але, думаю, бажання людини – це мізерія, головне – поміч Божа. У всьому в житті покладаюся на Бога: з дружиною щотижня стараємося бувати у храмі, можливо, не так часто, як того б хотілося, адже обоє працюємо.
– Як ви вважаєте, чи є майбутнє в нашої держави?
– Вірю в Україну і її людей. Думаю, що позитивні зміни настануть, на жаль, не так скоро, як того хочеться. Для цього в нашій державі має вирости критична маса молодих людей, які будуть думати не про збагачення власної кишені, а про могутність держави і силу нації.
– Дякую вам за розмову. Здається, сьогоднішній день багато змінив у моїх поглядах на майбутнє.
– Буду радий тобі допомогти, і… рости здорова.
…Прощаюся з Валентиною Василівною і дорогою додому думаю: «Це, мабуть, і значить прожити життя так, щоб не було соромно за даремно прожиті роки».
Оксана ОКТИСЮК, учениця 8 кл. с. Самари-Оріхові Ратнівського р-ну.