В одному з батальйонів 100 Окремої бригади Територіальної
оборони ЗСУ є чимало військовослужбовців, яких крім загального братерства
підрозділу поєднують і родинні стосунки. Є чоловік із дружиною. Є батько з
сином. Є брати. Є дядьки і племінниці. Є куми та похресники… Власне, в цьому й
полягає суть гасла сил Територіальної оборони ЗСУ – «Захистимо рідний дім,
захистимо Україну!». Бо рідну землю повинні, насамперед, відстоювати в
будь-якій географічній точці нашої держави справді рідні та близькі між собою
люди. Незалежно від родинних стосунків…
Серед цієї специфічної
категорії військовослужбовців солдатами-техніками ІТВ одного з батальйонів
пліч-опліч із перших днів чергової атаки рашистських окупантів захищають
Україну й батько та син Єпіфановичі. Юрій Святославович – Єпіфанович-старший,
народився в 1975 р., Олександр Юрійович – Єпіфанович-молодший, у 1998 р. Обидва
– корінні лучани. Як жартують, навіть одну й ту ж школу №11 закінчували.
Власне, як і донька Юрія Єпіфановича та сестра його сина Вікторія, яка ще
навчається в 11 класі…
А от Наталія
Єпіфанович (дружина Єпіфановича-старшого та мама Єпіфановича-молодшого) займається
нині приватним бізнесом у м. Луцьку, колись мешкала в сусідньому мікрорайоні,
тому й школу закінчувала іншу… У мирному житті дружня родина міцно осіла в
квартирі однієї з багатоповерхівок 40-кварталу, який, до речі, вважає найкращим
у місті!
Батька й сина
поєднали в одне ціле не тільки підрозділ сил Тероборони ЗСУ, де вони
перебувають із кінця лютого 2022 р., але й історичні події Майдану 2013-2014
рр. Юрій Єпіфанович був волонтером, боровся з режимом віктора януковича
(свідомо пишемо цю людину з маленької букви, бо на великі він не заслуєжив, – авт.) як у м. Луцьку, так і в столиці.
А Олександр Єпіфанович, як зізнається, був тоді ще надто малим… Проте каміння в
офіс «мєнтів» на вул. Грибоєдова таки жбурляв. Щоби «міліція була з народом»…
До речі, саме після
перемоги Євромайдану в Україні путінські агресори провели окупацію Криму, який
незаконно приєднали до «рашки». А потім і створили, і почали збройно
підтримувати фейкові недореспубліки у вигляді «днр» і «лнр»… Війна триває з
того часу, а вдосвіта 24 лютого лише набула більш кривавої фази.
Тому запитую в обох
солдатів Єпіфановичів те, про що думає багато українців: а чи варто було
боротися з режимом президента-втікача, якщо в результаті ми отримали масштабну війну
з цинічним та кривавим ворогом?
«Я і зараз, якщо було
б потрібно, був би на Майдані знову! Чому? Щоб наш народ міг жити в нормальній
країні, а не в рашистському «совку», який я ще застав у юності. Тому й зараз я
тут, у підрозділі Територіальної оборони Збройних Сил України!», – каже Юрій
Єпіфанович.
А його син додає:
«Українці не будуть
ніколи терпіти свавілля та наруги. Ми, вибачте, маємо національну гідність, на
відміну від безхребетних росіян та білорусів, які дозволили своїм диктаторам
спочатку панувати в їхніх країнах, а потім – атакувати Україну! Хіба тільки
путін і лукашенко в усьому винні?! Чому всі інші безвідповідально існують за
принципом «моя хата скраю», коли представники їхніх народів проливають у нас
ріки безневинної крові чи надають кремлівському агресорові максимальне сприяння
своєю інфраструктурою?».
Я озвучую одне з
актуальних питань щодо ставлення до влади.
«Я голосував за
Президента Володимира Зеленського. І не приховую цього. Правда, за якийсь чс
мене почали критикувати за це… А зараз? Та зараз усі переконалися, що він – справжній
боєць! Тому я ціную його обіцянку, що обирався лише на один термін, але тепер я
вважаю, що Володимир Зеленський повинен бути Президентом України і надалі!», –
вважає Олександр Єпіфанович.
А тепер я пригадую
той тривожний ранок 24 лютого. Рашистський обстріл ракетами м. Луцька, спішне
формування нашого підрозділу, висування особового складу у визначений район… І
запитую в обох солдатів:
«А важко було
вирішити батькові й синові разом іти служити в Територіальну оборону ЗСУ? Бо
інколи чую, що, мовляв, «старшому треба дбати, щоб молодший рід продовжував, не
можна обом ризикувати…». Тим паче, що Олександр навіть не одружився!
«Я батька одразу
запитав: «Ми йдемо?». Той відповів: «Ідемо!». Ось і всі дискусії», – каже
Єпіфанович-молодший.
«Так, це було спільне
рішення», – підтверджує Єпіфанович-старший.
«А вас не стримувало,
що, як потім дехто думав, підрозділи Тероборони ЗСУ – це зовсім не добровольчі
формування громад? Що це повноцінна армія, і тут не бувають наїздами, а повноцінно
служать як військовослужбовці стільки, скільки це буде потрібно!», – деталізую.
«Так ми саме цього й
прагнули! І це справжня українська армія. Тут є потрібні фахівці, досвідчені
воїни, які передають бойовий досвід, грамотні командири, надійні товариші. А
про «дідовщину» ніхто й не чув! Знаєте, всі наші офіцери – взірець статутного
та дбайливого ставлення до всіх військовослужбовців. Головне, що вони знаходять
найкраще застосування кожному військовослужбовцеві на тій чи іншій посаді», –
відповідає Олександр Єпіфанович.
«Ми прагнули бути в
цьому підрозділі, і наша мрія здійснилася. Все ОК!», – додає Юрій Єпіфанович.
Говоримо про те,
що батальйон продовжує військову підготовку…
«Життя – одне.
Усвідомлюючи це, я дружині, синові та доньці сказав, що я знаю, за що і за кого
воюю. І я готовий виконати наказ командування в будь-якій точці України», –
аргумент від Юрія Святославовича.
«І я також!», – додає
син, а на контраргумент про юність, що навіть не одружений, каже:
«Зараз я часто думаю,
що треба було б одружитися… Але я не поспішаю. Все життя попереду! Знайду ще
свою половинку!».
«Можемо вже
зробити якийсь висновок із того, що сталося після масової атаки рашистських
головорізів на Україну?», – цікавлюся.
«Ми неодмінно переможемо
цього лютого ворога. Але ненависть до москалів залишиться надовго! Більше нема
ніяких емоцій…», – говорить юний солдат Єпіфанович.
А його батько, на
мить спохмурнівши, зазначає:
«Що воювати за свій
народ і свою державу лише треба зі зброєю в руках, довів, на жаль, трагічний
випадок. В боях із путінськими нелюдами в зоні АТО/ООС ще в 2015 р. поліг
уродженець с. Лище Луцького р-ну Микола
Сорочук… Він для нас був як рідний… Він покоїться на Алеї Героїв на кладовищі в
с. Гаразджа, а ми всі тут, у батальйоні, продовжуємо захищати рідну землю…».
Не для преси. Про те,
як ж реагувати, якщо полонені росіяни говоритимуть, що вони, мовляв, лише
виконували наказ, були на «учєніях», «заблуділіся»…
«Їх ще треба взяти
живими!», – посміхається Олександр Єпіфанович.
«Я особисто в полон
жодного з них не братиму. Особливо після того, що вони, кати, начверили на
Київщині…», – чесно каже Юрій Єпфіанович.
Знову про стосунки з
представниками «запарєбріка»… Маю чимало родичів і в Криму, і в росії… Ніхто з
них в рашистській армії не служить, але й дії путлєра публічно не засуджує. Існують
в страху та безпорадності. Вивилося, що наша спільна генетика для них не
головне, їм важливо бути в зоні примарного комфорту… Але спілкуватися з ними дійсно
бажання немає ніякого. А як ця проблема вирішується в солдатів Єпіфановичів?
«А в нас там нема
нікого з рідних! Нам простіше!», – каже молодший.
«Справа ж не тільки в
тих, хто там. Проблема в багатьох, які тут! Чимало кумів, наприклад, після
перших вибухів втекли за кордон. Дехто по селах поховався… Тому війна показала
справжнє обличчя кожного», – вважає Юрій Єпіфанович.
А його син додає
ноток оптимізму:
«І саме цей час показав, що колись ніби як ніякі люди раптом стають справжніми
особистостями! Як не на фронті, так у армійській територіальній обороні, а ні,
то як волонтери допомагають Україні! Чесно вам кажу: таких дуже багато –
звичайних непомітних героїв нашого часу…».
І тут розмову
довелося завершувати… Солдатам час виконувати невідкладні завдання. В тому
числі – приймати автомобіль родини Єпіфановичів, який щойно прибув із
дооснащення… Тому ще одне фото – цього транспортного засобу.
«Слава Україні!
Героям слава!», – разом промовляємо.
Володимир ДАНИЛЮК,
Заслужений журналіст України.
На фото автора: син і батько Єпіфановичі – в одному окопі; ; Юрій Єпіфанович; Олександр Єпіфанович; Наталія і Вікторія Єпіфановичі; автомобіль родини Єпіфановичів готовий до виконання бойових завдань.