Здавалося б, що нам до дискусій на Туманному Альбіоні, де недавно заговорили: за збірну Англії повинні грати лише футболісти, які народилися в цій країні, а не іноземці, котрі отримали громадянство вже в зрілому віці?
Але якщо Велика Британія має у світі репутацію демократії з віковічними традиціями і коли навіть там почали всерйоз замислюватися над критичною межею, що захищає національне від глобального, то, виходить, об’єднана Європа таки починає новий етап не тільки формування своїх зовнішніх кордонів, але й внутрішніх правил.
І справді – експеримент зі штучного створення «інтєрнаціональной общнасті савєцкіх людєй», започаткований 1917-го, із тріском провалився. Єдине, чого вдалося досягнути, це збільшення відсотка русифікованих людей різних національностей. А от традиції, культура та історія в кожного з народів залишилися власними. Як і особливості віросповідання та побуту.
Сучасна Європа показує, що процес інтеграції економік різних держав аж ніяк не означає початку асиміляції народів. Так, сьогодні вихідці з однієї території мають право вільно жити та працювати зовсім в іншій країні. Проте навіть за таких умов іноземці намагаються, так би мовити, «триматися купи» і, не ступаючи в конфлікт із корінним населенням, зберегти не лише свою культуру, але навіть такі банальні речі як особливості національного харчування! Для прикладу ходити далеко не треба: в Німеччині успішно функціонує ціла мережа магазинів, що належать вихідцям із екс-СССР, котрі торгують продуктами харчування, до яких звикли їхні земляки ще під час проживання в Союзі. Бізнес процвітає.
Ті люди, котрі потрапили в Європу за інших обставин (переважно з Африки та Азії), демонструють ще більшу відокремленість та закритість. У Брюсселі – центрі Ради Європи і Євросоюзу – є цілі квартали, де мешкають виключно африканці чи араби. Вони живуть так, як вважають за потрібне, й чим далі, тим місцева влада залишає собі все менше важелів впливу на ситуацію в цих мікрорайонах…
Поза усіляким сумнівом, треба лояльно та толерантно ставитися до тих людей, які народилися на чужих континентах чи в інших країнах, бо це – ознака цивілізованості. Так в Україні було, є і, сподіваємося, буде. Але рано чи пізно настає момент, коли в справі представництва на якомусь рівні якогось народу чи держави виникає ризик, котрий уже побачили шанувальники англійського футболу.
Відсторонюючись від спорту та повертаючись у наші реалії, мусимо також звернути увагу на колосальну проблему, яка також дуже заважає успішному розвиткові не тільки цілої держави, але й окремих її складових. Коли недавно модна політична партія провела в одну з облрад західних областей цілий список депутатів, нога яких ступала на «землю обрання» хіба що у вигляді туристичного аксесуару, то чи представлятимуть інтереси місцевих виборців оці «варяги»? Життя показало, що інтереси вони представляли. Тільки свої власні, а ще – свого вождя… Як наслідок – рада не може рік навіть сесію провести через різноманітні чвари.
Але найгірше те, що саме чинне українське законодавство не тільки дозволяє випадковим людям отримувати посвідчення депутатів рад, до яких вони ніколи ніякого стосунку не мали, але в певний спосіб і стимулює до поширення цієї пошесті. Проте ніхто й ніколи мене не переконає в тому, що люди, які живуть, наприклад, у Маневичах, зможуть успішно захищати інтереси територіальної громади того ж Володимира-Волинського. І – навпаки. Бо рано чи пізно починає спрацьовувати «інстинкт відрядження»: тут мені добре, але пора збирати валізи і їхати додому.
Але чому нічого не змінюється? Чому в парламенті більша частина нардепів володіє столичною реєстрацією? Чому в нашій облраді одного з попередніх скликань депутатів, які проживали в елітному мікрорайоні с. Зміїнець Луцького р-ну, за кількісним складом було навіть більше, ніж членів окремих партійних фракцій? Який сенс був у голові облдержадміністрації, який приїздив у Луцьк вряди-годи, а потім зник у невідомому напрямку, навіть не попрощавшись? Для скількох іще високопосадовців наша область стане лише майданчиком для чергової «зірочки» на погонах? Як можна вболівати за мешканців району, коли щодня до місця роботи ти добираєшся автомобілем із будинку, який розташований або в сусідньому, або взагалі в дуже віддаленому районі? Який толк від депутатів сільських чи міських рад, котрі реально не проживають на територіях, мешканців яких вони номінально представляють?
Чим це пояснити? З одного боку – це вияв пристосуванства та зневаги. З іншого – сліпа віра в «доброго пана», бажано – «не з нашого села».
Одне знаю точно. Шануючи всі меморіали, ми з особливими відчуттями приходимо до могили власних предків. Поважаючи всі школи, ми розчулено сідаємо за парту в класі своєї рідної… Тому й ніколи сусідське чи чуже не захищатимемо як своє. А значить, не такі вже й нерозумні футболісти, як про це в анекдотах кажуть? Бо хочуть, щоб у збірній Англії грали ті, хто в Англії й народився, виріс та змужнів. І що тут крамольного?
Володимир ДАНИЛЮК.