Микола та Любов Сідорови – родом із різних куточків далекої Росії, але поєднала їхні серця Володимирська земля. І так поєднала, що вже 60 літ поспіль б’ються вони у єдиному ритмі.
Вона дивиться на нього (в очах, притрушених дрібною павутиною літ, – досі грають вередливі іскринки) – і бачить стрункого, до біса красивого сержанта…
Він 60 літ тому обрав її з-поміж інших тому, що була найкращою, наймилішою серцю. Тендітним дівчам, до якого прикипів душею на роки…
Вони разом зустріли осінь подружнього життя. А й досі, так само легко, як колись, ідуть у танець.
Душа в душу подружжя Сідорових із Княжого града відтанцювало вже шість десятків років. Сьогодні – це одна із найбільш шанованих пар у місті. Любов Олександрівна втрапила на Волинь, коли її сім’я переживала не найкращі часи. Родом вона із Ярославської обл. Російської федерації. Мешкали під Ленінградом, у 1941-му родину подалі від війни евакуювали у Сибір. Батько і брат не повернулися з фронту. Вижив другий брат: дійшов до Польщі, визволяв Німеччину, а одружився у Володимирі-Волинському… Знаючи, що рідним – не з медом, він покликав матір із п’ятьма доньками до себе. Серед цих дівчаток була й Любов Олександрівна. Із 1947-го вона живе у Княжому граді.
Микола Іванович прибув до Володимира-Волинського із Ростовської обл. виконувати військовий обов’язок. Призвався у 1950-му, залишився – на все життя. За плечима нині сивочолого дідуся – 26 літ сумлінної служби.
А познайомилися вони у 1952-му. У складі комсомольської організації військові прибули на швейну фабрику. З цієї нагоди на фабриці влаштували концерт, а ведучою там була… вона. Красуні-комсоргу вродливий сержант припав до душі. Прожили у парі «отлічно», як каже Микола Іванович. Усе життя він служив, вона трудилася на фабриці. Народили і виховали двоє дітей. Мають троє внуків і два правнуки. І хоча скроні посріблила сивина, пара знаходить час для дозвілля. Микола Іванович залюбки співає у хорі ветеранської організації.
По-секрету Любов Олександрівна ділиться рецептом сімейного щастя:
Головне – терпіння. Він був військовим, я працювала у дві зміни. Чекала його. Проводжала на тривогу… Отак ми нога в ногу, плече в плече і прожили.
Вони побралися у 1953-му. Правда, нині кажуть, то було дуже бідне весілля. Власне, його зовсім не було: розписалися – та й усе…
Справжнє українське весілля, із дружбою та дружками, з короваєм та шампанським для цього подружжя та ще шістьох золотих пар, котрі у любові та злагоді прожили півстоліття, влаштували в рамках святкування Дня міста Володимира-Волинського. Коли літо сягає епогею, а українська земля вшановує пам’ять хрестителя Київської Русі та засновника Княжого града Володимира Великого, у місті над Лугою розпочинаються князівські гуляння. У святковій програмі завжди знаходять час організувати вшанування золотих подружніх пар – тих, хто своїм особистим прикладом дає натхнення нинішньому поколінню любити й вірити. Цього разу головним героями дійства, окрім Миколи та Любові Сідорових, були родини Кислих, Шелудченків, Ващуків, Божків, Царуків, Осіюків.
Тужливо піднялося над містом весільне «Горіла сосна, палала…», а пари урочисто проходили під вишитими рушниками й займали почесні місця на площі перед міським культурно-мистецьким центром. Ось – дружба виніс рум’яний коровай. Дружки взялися чіпляти квітки молодятам. А потім герої дійства коротко розповіли, де і як зустріли свою долю… На завершення разом із Володимир-Волинським міським головою Петром Саганюком, який був на весільній церемонії у когорті почесних гостей, підняли келих шампанського за здоров’я сивочолих і за те, аби Княжий град і надалі єднав серця молодих. «Ви є прикладом для усієї міської громади – як жити, працювати і як любити!» – зауважив Петро Данилович. З нагоди золотого весілля міська влада підготувала молодятам подарунки, а власники магазину «Ажур» презентували парам розкішні хустини для жінок та сертифікати на придбання костюмів для чоловіків.
Знову і знову оркестр районного будинку культури «Арсен» запрошував присутніх до танцю. А пари невтомно кружляли у вальсі, скидаючи зі стомлених пліч тягар прожитих літ. В очах героїв свята так промовисто читалася безмежна вдячність за можливість хоча б на кілька миттєвостей повернутися у молодість.
Олена ЛІВІЦЬКА.