Це ж треба, аби коза королівський маєток
спорудила! Не сама, звичайно, а людей своїми ріжками підштовхнула. «Як?» –
запитаєте. Та дуже просто: бігала-плигала, мекала-бекала. От королю про диких
кіз розповіли – і вирішив він на ковельських землях мисливську резиденцію
облаштувати. Причому не просту, а з гостьовим будиночком, конюшнею, десятками
прислуги. Ось так оселилися тут селяни. Вже, рахуй, 500 літ господарюють. А
місце через сусідство із вередливими рогатими майже півтисячоліття називається
Козлиничі.
Нині
воно, правда, не настільки стратегічне, як у сиву давнину. Бо тоді, в ХVI ст.,
дерево, об яке дикі ковельські кози боки чухали, везлося до Луцька, з нього
будувалися до княжого замку мости, і по тих дошках потім ступала нога
найвеличніших монархів.
Камінь
у Козлиничах теж був не тільки для метання в сусідський город. Його, за
розповідями давніх істориків, із Ковельщини везли в Луцький замок, аби потім
цей камінь покласти в ядро і цілити ним із гармат по всіх ворогах і
воріженьках, які на Волинь сунули.
Та
й кози довкола Козлиничів мали честь споглядатися не лише мисливцями. Королева
Бонна, в дівоцтві герцогиня міланська та принцеса неаполітанська, теж свого
часу була власницею тамтешніх земель і, мабуть, не раз прогулювалася лісовими
стежками та милувалася первозданністю тутешньої природи.
Та
що більше людей осідало на колись непрохідних землях, то менше місця лишалося
рогатим мешканцям лісів. Вовки теж повсюди чатували, про що до сих пір нагадує
урочище Вовковець.
А
неподалік, в урочищі Соснина, поорудували й вовки в людській подобі. Гірші за
хижаків, улаштували вони полювання. І не на кіз, а на єврейські родини,
знищивши влітку 1943-го 14 сімей (майже сім десятків дітей, жінок, чоловіків).
Отож,
не тільки диких звірів, а й начебто царів природи – людей – постійно ховали
ліси довкола Козлиничів. Так відбувалося і в Середньовіччі, і в буремне ХХ ст.
Саме
тут, у гущавині дерев, кози могли бачити, як тікала від більшовицьких карателів
Юлія Федоренко – дружина священика Андрія Федоренка, який правив у храмі
Воздвиження Чесного Хреста Господнього в с. Козлиничі. Доки жінка, перевдягнена
в селянку та з кошиком у руках, прямувала хащами лісів, її чоловікові більшовицькі
карателі вирізали на тілі тризуби й хрести. Бо священик, бачте, відроджував
національну ідею, представляв Українську православну автокефальну церкву та відправляв
Службу Божу рідною мовою.
Але
вписала радянська доба й хороші сторінки в літопис Козлиничів. Саме тоді,
наприклад, утворився в селі колгосп «Заповіт Ілліча». А він народив легендарних
для району людей, які потім із гордістю носили ордени Леніна і Трудового
Червоного Прапора.
Відтак
більшу, ніж князі та королеви, шану заслужила в Козлиничах дочка колгоспників
Поліна Климчук. Жінка, яка з дитинства знала, що таке вдосвіта ставати й корів
доїти, нині є кавалером ордена княгині Ольги.
Саме
її стараннями «Заповіт Ілліча» хоч і позбувся Ілліча, та не згубився у хвилях
історії. А трудяться в «Заповіті» як колишні колгоспники, так і ті, хто про
колективне господарство тільки чув та в книжках читав.
Між
іншим, до недавніх часів Козлиничі віддалялися від тваринок, на честь яких
отримали назву. Зате нині кізочок в селі щороку більшає.
Місцевий
краєзнавець, а за посадою – вчитель історії Наталія Назарук – погоджується:
доки колгосп був мільйонером, у селі можна було побачити корів, коней, свиней,
усілякої птиці, навіть овець. А от із початку 2000-х усе частіше стали на
подвір’ях кози мекати. Маленькі й невибагливі копитні – підходяща худібка для
самотніх і стареньких. Бо за кілька літрів жирного молока просить як не трави
коло хати поскубати, то жменьку сіна з’їсти холодної зими.
Та
й коли в кого у селі дитя захворіло, коза стає, опріч годувальниці, ще й
лікувальницею.
Зараз,
на святвечори, зображаючи вередливу рогату, перебиранці щедрують на здоров’я та
гаразди. А в кози астрологічної, яка постукає в Козлиничі у лютому, селяни
найдорожчого просять – миру. Так само, як просили два століття тому, утікаючи
від боїв між військами Наполеона та царської Росії 1812-го. Подібно тому, як
благали століття назад, коли за чотири роки І Світової в селі зосталося тільки
40% чоловічого працездатного населення. Або за ІІ Світової, котра покликала на
фронт 108 козлиничівців, а з них додому повернулися всього десятеро.
…В
місцевій школі вже багато років поспіль покладають квіти воїнові-афганцю Сергієві
Оксенюку. А тепер у давньому Хрестовоздвиженському храмі православні знову
моляться за воїнів, мобілізованих для захисту Вітчизни. Доки четверо
козлиничівців були на передовій, село всією громадою збирало гроші, продукти,
купувало бронежилети. І спільною молитвою таки випросило в Бога, аби всі
четверо бійців повернулися живими. Один, щоправда, із травмою ноги наразі
вдома. А решта троє, вже у складі реорганізованої 14-ї бригади, знову готуються
зі зброєю в руках боронити Україну.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
Володимира ДАНИЛЮКА.
