Урожай, зерна якого засівав на власному городі героїчно загиблий на Луганщині механік-водій українського танка Іван Ващеня, зібрали без самого господаря…
Але якими будуть нові весни у рідних Туричанах? Чи біль нових втрат або радість майбутніх перемог не заберуть від нас розуму та пам’яті про звичайних наших земляків, які в незвичайних обставинах проведення Антитерористичної операції пожертвували своїм життям заради мирного неба над усіма?!
Відрядження ніколи неможливо спланувати від «а» до «я». Коли мандрував на Турійщину, щоби зустрітися з рідними та близькими загиблого в с. Станиця Луганської обл. Івана Ващені, дорогою мав ще одну зустріч. Вона, до речі, прямо стосується війни з російськими загарбниками, але – трохи іншого періоду. Один із останніх боїв Війська Польського (в ньому, до речі, служило чимало волинян, зокрема і мій дід по маминій лінії – кавалерист Михайло Ковальчук) із передовими частинами РККА відбувся ввечері 19 вересня 1939 р. біля с. Верба Володимир-Волинського р-ну.
Буквально на містку через річечку внаслідок влучного пострілу польських артилеристів закляк танк БТ-6, в якому загинуло троє солдатів. Ще до цього «визволителі» випустили в бік села хмару снарядів, тому серед військовослужбовців групи полковника Коца – 11 загиблих. Як свідчать архівні джерела, їх поховали біля будинку тодішньої гміни (аналог сільради). Але тепер на цьому місті – звичайна цегляна хата одного з українських селян… Де шукати прах солдатів Війська Польського, думали разом із представниками «Волинських старожитностей» (організацію очолює Олексій Златогорський, який знає толк в археологічних дослідженнях), представниками Інституту національної пам’яті Республіки Польща, а також керівником сектору управління з питань інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю облдержадміністрації Олександром Кравчуком.
Під час обміну думками виникло запитання: а де саме у Володимирі-Волинському поховали загиблих радянських танкістів? Зрозуміло, що про Княже місто ніхто не може краще розповісти, ніж його голова – Петро Саганюк. Дзвінок Петрові Даниловичу, а він… збирається на похорон! Кого? Виявляється, віддаватимуть останню шану начальникові ППО 51-ї мехбригади Василеві Спасьонову, який загинув під час звільнення Лисичанська буквально кілька днів тому. Тіло тривалий час лежало в місцевому морзі, де не працювали холодильні установки через відсутність електроенергії, і лише тепер дісталося на рідну Волинь…
Тому плани одразу змінюються – треба їхати в с. Житані, де от-от розпочнеться прощання із загиблим підполковником…
Польова дорога до церкви, яка розташована на самісінькому цвинтарі. Довкола храму – десятки машин і сотні людей. У руках – вінки та квіти, в очах – біль і тривога… І – німі запитання: чому? за що? як так сталося? коли це все закінчиться? хто наступний?..
І лише потім – дорога назад у Вербу, а звідти – у Туричани, що на Турійщині… Несподівано на трасі зустрічаю легковик військової ДАІ, а за ним – велетенський тягач із платформою. На ній – бойовий танк. Невеличка колона рухається на Схід… Там на неї вже чекають українські танкісти…
Минає кілька кілометрів шляху, і назустріч – величезна процесія з іконою та хрестами попереду. Всі машини з’їжджають на узбіччя, бо водії думають, що то – чергова похоронна процесія. Аж ні. Колона порівнюється, і один із її учасників пояснює: ідемо хресним ходом із Ковеля до Почаєва. На прощу…
Що ж, справді богоугодна справа. Будемо вірити, що і вона допоможе нашим солдатам у зоні АТО вижити і перемогти.
Чим ближче до Туричан, тим мальовничіші краєвиди, ще не зіпсовані навалою псевдоцивілізації, яка полюбляє, наприклад, посеред дубового гаю звести бар. Або на березі чудового озера – сауну, куди зазвичай зі своїми жінками не їздять…
Тут – майже та природа, яку створено за багато тисячоліть до того, як з’явилися ми, нині сущі.
На в’їзді до села – бетонний міст, із обох боків якого несе тихі води місцева річечка. Чомусь одразу подумав: «Коли Іван Ващеня їхав на війну, він не міг не подивитися на цю красу…»
А де ж хата, звідки він пішов і куди вже ніколи не повернеться?
На краю Туричан зустрічаю звичайного молодого хлопця, який вправно керує кіньми. Зупиняється, чемно та докладно розказує, де повернути наліво, де направо, і як хату знайти: мовляв, із новим шифером на даху та недавно поштукатуреними стінами…
Уже ледь не рушив, як бачу – пам’ятник незвичайний поряд. Що це?
Білі букви на чорному граніті лаконічно і суворо повідомляють: «Пам’ятаймо війну! 19 березня 1944 року фашистськими карателями вщент спалене село Туричани, а його мешканців – стариків, жінок та дітей, зігнали в сільський клуб, підпалили з живими людьми. Завдяки волі Господній люди залишилися живі».
Боже, це ж треба було цьому селу таку біду пережити, щоб онуки східних «визволителів» від «коричневої чуми» буквально зараз убивали б наших людей на рідній українській землі?! Щоби через 70 літ представник Туричан став жертвою бойовиків, які нічим не відрізняються від нацистських карателів?!
Але за кілька десятків метрів буде хата Івана Ващені. Тому є час та можливість, щоби нагадати статтю у «Волинській газеті» від 26 червня ц. р., із якої громадськість області однією з перших дізналася про геройську смерть двох танкістів-волинян:
«Трагічна історія сталася 18 червня біля с. Станиця Луганської області. Український танк підбили терористи. Згодом відео, яке зняли місцеві жителі, оприлюднили в соцмережах. На ньому видно танк, що димить.
Один із очевидців описав це так: «Снайпери порозбивали приціли і перископи, машина опинилася в безпорадному стані. Стріляти можна було тільки навмання. Чому танк виявився без прикриття в повній самоті, ще належить з’ясувати. Перед тим, як були розбиті прилади командира танка, він встиг помітити гранатометників, які йдуть із «зеленки» (тобто лісопосадки) до будинку, з якого били снайпери. Танк зробив один гарматний постріл у бік будинку, звідки били снайпери, сподіваючись, що зачепить гранатометників. Але, на жаль, безуспішно. Через хвилину по броні вже стукали прикладом… Ще через хвилину пролунав «хлопок», і з дула повалив спершу дим, потім вогонь. Пізніше полум’я почало підніматися вже з люків на башті. Екіпаж не захотів здаватися в полон і дарувати «ватникам» Т-64БМ. Підірвали себе разом із танком ручними гранатами. Такому героїзму пацанів потрібно ставити пам’ятник. Сподіваюся, що побуваю на місці, де все це сталося і стану на коліна перед бойовою машиною і душами тих хлопців, що не захотіли здаватися в полон, а вирішили підірвати себе разом із танком. «Ватники» кричать, що командир і механік вийшли і здалися. Це не правда! Весь екіпаж віддав перевагу смерті перед ворожим полоном».
Володимир Крохмаль із П’ятиднів був молодшим сержантом, народився 1987 р. Іван Ващеня із Туричан народився 1975 р., одружений, вдома залишив двох діток: 2000 і 2003 рр. народження.
Тіла обох героїв після загибелі місцеве населення занесло в один із будинків. Як вдалося загиблих волинян евакуювати з підконтрольної бойовикам території, наразі невідомо. Однак літаком військово-транспортної авіації їх було доставлено з Харкова в Луцьк.
Тут траурна колона розділилася: Володимира Крохмаля ввечері 20 червня доставили в П’ятидні Володимир-Волинського р-ну, наступного дня відбулося поховання. На траурній церемонії прощання із загиблим героєм були присутні представники обласного та районного військкоматів, військової частини, величезна кількість місцевих жителів.
Як повідомила П’ятиднівський сільський голова Алла Куницька, про те, що їхній земляк загинув у танку, не бажаючи здаватися терористам, в селі чули, але про деталі загибелі Володимира Крохмаля з цілком зрозумілих причин нікому не відомо. В загиблого залишився 4-річний син, який під час перебування тата в зоні проведення АТО жив із його батьками.
Івана Ващеню привезли в с. Туричани, котре належить до Дулібської сільради Турійського р-ну. Секретар сільради Тетяна Чайка повідомила: бійця поховали на місцевому кладовищі в суботу, 21 червня. Було дуже багато людей. У складі військовослужбовців на церемонію прощання з Іваном Ващенею прибув полковник, який виступив перед присутніми. Потім небо розітнули прощальні постріли зі стрілецької зброї».
Минуло більше місяця з тієї страшної події… Як живе осиротіла родина загиблого героя?
Ось і будинок, про який розказав односельчанин Івана Ващені. Одразу впадає у вічі гарно сконструйована гойдалка, на якій бавляться діти. Судячи з усього, її зробив сам Іван Петрович.
А на подвір’ї – людно та гамірно. Діти, молода жінка, чоловік…
«Тут жив Іван Ващеня?» – запитую.
Одна з гурту – юна та говірка племінниця загиблого господаря – одразу підтверджує: так, тут. Коли дізнається, що приїхали з газети, зав’язується розмова. До речі, важко починається, бо на цю тему тут і досі не можуть спокійно говорити…
На обійсті – племінники Івана Ващені, їхні діти, а ще – швагро Василь Леферович. Якраз заходить старенька жіночка – сусідка Олена Ковалюк. Пенсіонерка чи не першою починає:
«Знали б ви, люди добрі, який він був добрий, той наш Іван!.. Я ж чужа людина, але коли що не попросиш, усе помагав. До нього люди йшли не тільки з Туричан, але й навколишніх сіл… І вдень, і вночі. І їм помагав. І грошей не брав… Скажіть, чого ж таких добрих хлопців ті бандити вбивають? Чому нас усіх сиротами зробили?!».
Чую: Іван Петрович приїхав у село за розподілом як молодий спеціаліст. Родом із с. Тельчі Маневицького р-ну, де й досі живе його мама Ольга та брати із сім’ями. Приїхав, щоб працювати ветеринаром у місцевому господарстві. Тут і вподобав собі місцеву красуню-туричанку Людмилу. Одружилися. Надбали двійко діток: Христинці – 13 літ, Максимові – 11. Жили разом із жінчиною мамою – Євдокією Савівною.
Але немає цього дня в рідній хаті взагалі нікого з цієї родини! Іван – спочиває на сільському кладовищі; могилу обклали стосом вінків та квітів… Людмила, котра вже стала вдовою, з дітьми, які осиротіли, – далеко-далеко… Аж в Об’єднаних Арабських Еміратах! З якого дива? Виявляється, уряд цієї арабської країни проявив жест милосердя та забрав до себе на короткотривалий відпочинок сім’ї загиблих українських бійців! Ну, а Євдокія Таранюк – поїхала на похорон: хтось із рідних помер…
Тому за господарством тимчасово доглядають родичі.
Вони й розказують про Івана Ващеню. Так, ніби частинка їхньої крові текла і в його тілі, хоча, звичайно, маємо розуміти, що він – не з Туричан.
Мила племінниця на моє прохання приносить фотографії загиблого дядька. Одна непоганої якості, друга – гіршої. Але дівчина каже:
– Тут зображення дядька Івана хоч і розмите трохи, але на ньому – він. А на цій, чіткій та кольоровій, він сам не себе не схожий…
– Чому?
– Та він завжди посміхався! А тут – серйозний і суворий…
Як він жив, звичайний волинський українець та патріот, Іван Ващеня?
Гарно жив. Гідно. А як треба було, то й виживав. Бо Туричани – село дуже віддалене від примх цивілізації. І коли колгосп розвалився, Іван почав дбати за себе та свою сім’ю… самотужки. Найчастіше по заробітках їздив за кордон. Причому, не в Росію, а в Польщу. Але фах ветеринара не забував, тому і йшли та їхали до нього з усієї округи. В того свиня заслабла, десь кінь шкутильгати почав, а в когось корова здулася…
Перед квітневою мобілізацією він якраз із заробітків повернувся. Зателефонували з військкомату, потім – вручили повістку…
– Хотів іти на війну чи ні? – цікавлюся.
– Хто його знає? Просто таким був, що вибору не було: треба – значить треба! – пояснює швагро.
Забрали Івана Петровича в 51-шу мехбригаду. Довірили місце механіка-водія в танку, хоча під час строкової служби на Житомирщині він був навідником гармати.
А потім – зона АТО. Лише один-однісінький раз додому вирвався.
«То після провід було… Десь на початку травня, – всі гуртом згадують. – Приїхав, ще встиг кабана заколоти, але тої свіжини, мабуть, і не попробував як слід, бо наступного ранку – знову в дорогу… Більше живим його ніхто й не бачив…».
Що знають про обставини смерті?
Власне, те, що й ми з вами. Екіпаж підбитої бронемашини не захотів здаватися в полон. От і прогримів всередині танка останній вибух ручної гранати…
«Військові, які привезли домовину з тілом, нічого не розказували… Пам’ятаю, як була війна в Афганістані, то, коли мертвих хлопців звідти привозили, дуже красиво розповідали, як і за що поліг солдат. А тут – дуже скромно. Мовляв, ваш? Тоді отримайте! Але Люда, дружина Іванова, затялася: мушу побачити, чи то він у труні лежить! Відкрили… Побачила… Він… І вся голова побита…» – згадує Василь Іванович.
Однополчани, які прибули із зони АТО, щоби попрощатися з бойовим побратимом, неофіційно повідомили й таку деталь: екіпаж танка, де загинули Іван Ващеня і Володимир Крохмаль, майже 10 годин (!!!) вів бій із бандитами, які буквально полювали за одинокою бойовою машиною, стріляючи по ній за кожної ліпшої можливості. Екіпаж виявився бойовим, тому відповідав влучними пострілами. А коли танк втратив можливість рухатися, доля волинян уже залежала не від них, а від того, хто із сепаратистів запустить у ціль смертоносний заряд… Тому й не стали здаватися в полон чи чекати, коли спалахне останнє спопеляюче полум’я…
Хоча, судячи з усього, хлопці до останнього боролися за спасіння. Бо чого тоді в загиблого Івана Ващені руки майже до ліктів були вимазані змащувальною рідиною? І так ясно: намагався полагодити бойову машину навіть під тотальним обстрілом ворога…
Щоправда, рідні загиблого й досі не знають, а куди подівся ще один танкіст, який мав бути поруч із загиблими? А чи правда, що всередині Т-64БМ було не 2, а 5 солдатів?
Проте все це – побіжні обставини, які Івана Ващені та його бойового побратима до життя земного ніколи не повернуть. Воно, наше земне життя, продовжується без них.
Хоча багато спільних дій демонструють абсолютно різні люди за схожих обставин… Ще раз перегляньте розповідь про бажання Людмили Ващені відкрити домовину з тілом найдорожчої людини, а потім зверніть увагу на спостереження Кристини Павлюк із с. П’ятидні, яка в газеті «Відомості» написала спогад про прощання з Володимиром Крохмалем під заголовком «Малюк шукав щілинки в труні, бо хотів побачити тата»:
«А малюк Володик все ходив довкола домовини, водив по ній пальчиком. Бабуся питала: «Маленький, що ти там шукаєш?». А дитятко шукало щілиночки. Знало, що тато служить в армії: «Я хочу побачити татка»…
Ще одна характерна деталь. Обидва – і Володимир Крохмаль, і Іван Ващеня – почали ремонт своїх будинків, але так і не встигли їх закінчити.
А ще…
«Дружина Івана Ващені розказувала, що чоловік переймався настроєм командира танка Володимира: «Він такий молодий, але дуже сумний і хвилюється за свого синочка», – написала Кристина Павлюк про реакцію «бувалого» механіка-водія, якому самому й 40 літ не виповнилося… А ще розказала: після переможного закінчення війни обидва хотіли відсвяткувати перемогу на одному з озер Турійщини…
Натомість – справлятимуть за ними обома сороковини…
…От і врожай рідні зібрали з Іванового городу. На місці зернових – тільки стерня. А хто ж то засіватиме поле наступної весни? Хто збиратиме? Хто дітей на ноги ставитиме?…
Важкі, страшні питання, на які відповіді поки що немає ні в кого. Бо зараз, поки біль втрати ще свіжа, про таких, як Іван Ващеня, згадуватимуть. І допомагатимуть. Наприклад, районна влада виділила певні кошти для підтримки родини загиблого…
А потім? Чи не почує вдова чи діти від якогось чиновника-сатанюги фразу: «А я його в зону АТО не посилав!»?
А місцевий голова не забуде, що в першу чергу поле зорати треба силами громади саме те, де хазяйнував Іван Ващеня, а вже потім усі інші?
А в інститут сироти танкіста-героя зможуть поза конкурсом вступити? А стипендію їм платитимуть? А гуртожиток дадуть?..
А вдову, яка соціальним працівником трудиться, з роботи не скоротять?..
Не знаю, як і що на це відповісти. Хочу вірити, що відповіді будуть позитивними. Бо за кілька десятків метрів від осиротілого обійстя, де жив наш герой, ще один символічний об’єкт. У мирний час звичний та непримітний, а тепер – дуже показовий.
На високому стовпі – ладно змайстроване гніздо, а на ньому – трійко лелек. Розкриваючи червоні дзьоби, вони щось сердито скрегочуть. Бо – не хочуть, щоби їх тривожили. Або навіть надто пильно дивилися… Ще трохи, і вони полетять у вирій. Дуже-дуже далеко. Не всі дістануться африканського місця зимівлі, але ті, що виживуть, наступної весни, знову долатимуть багатотисячний маршрут до рідного гнізда… І знову не всі витримають випробування. Але ті відчайдухи та сміливці, які таки долетять до рідних Туричан, уже ніколи не побачать свого давнього сусіда – звичайного волинянина Івана Ващеню, який залишив сиротами своїх дітей, а дружину – вдовою, проте назавжди буде для нас Героєм…
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора та з архіву.
Від редакції. «Волинська газета» вже скерувала міністрові оборони України генерал-полковнику Валерієві Гелетею офіційний запит, в якому просить повідомити про обставини загибелі геройського танкового екіпажу, а також про те, чи представляли Івана Ващеню та Володимира Крохмаля до відзначення державними нагородами (посмертно)? А якщо ні, то хто в цьому винен?! Наберемося терпіння і чекатимемо відповіді.