дарують лікарі та педагоги ковельського садочка.
Проходиш біля дитячих майданчиків – здається: садочок як садочок. Та щойно
переступаєш поріг будівлі, розумієш: заклад цей – незвичайний. Про те
розповідають у рядок вишикувані візочки. Не дитячі. Інвалідні. Кожен із них
щодня привозить сюди свого маленького пасажира.
Та залишаючи візок, разом із ним дитина покидає тавро «обмежений». Заходячи
до групи, стає разом зі здоровими однолітками повноправним членом великої
родини. Якої саме – нам розповість завідувачка НВК «Дошкільний навчальний
заклад – загальноосвітня спеціальна школа» Віра Чубата – людина не тільки
доброї душі, але й високого професіоналізму, котру удостоєно звання «Заслужений
працівник освіти України».
Віра Созонтівна розповідати про своїх колег та вихованців могла би
годинами. Адже їхній заклад передовий не тільки для Волині. І – що найголовніше
– щороку надію на нормальне життя він повертає десяткам «особливих» маленьких
ковельчан.
Як це вдається? Хто допомагає? Щоб розказати й показати, розпочинаємо
екскурсію садочком, де поруч зі здоровими навчаються і дітки з особливими
потребами.
– У першу чергу ходімо в наш театр, – кличе завідувачка. До речі, на зустріч
із пані Вірою навіть не сподівалася. Адже того дня жінка офіційно була на
лікарняному. Та, як виявилося, без рідного садочка навіть похворіти спокійно не
може.
– Ось тут організовуємо святкові ранки, випускні, показуємо вистави, – і
нашій увазі – мініатюрна сцена та куліси. – Поруч із театральною студією –
оздоровчий центр. Два тижні дітки під музичний супровід п’ють чай (медсестра
фізкабінету підбирає трави), а ще два тижні дихають аромомаслами. Щомісяця
склад лікарських рослин змінюємо. Восени більше протизастудних пропонуємо,
навесні – для зміцнення імунітету, – і завідувачка показує одну кімнату, де
килимки й аромолампа, а в іншій – столики та стільці, оздоблені – як у справжньому
кафе.
Вивіска на сусідніх дверях розповідає, що це – терапевтичний кабінет.
– Ви знаєте, дуже зручно і для діток, і для батьків, – продовжуємо
екскурсію. – Перехворіла, скажімо, дитина, а так звані залишкові явища в
організмі лишилися – ми відповідно до направлення лікаря підбираємо комплекс
процедур: інгаляція, кварцування й таке інше. А батькам уже не треба вистоювати
в чергах поліклініки.
Фахівці масажного кабінету, куди зазираємо, послуги надають як окремим
діткам (за направленням), так і цілим групам (двічі на рік усім роблять масаж для
профілактики). І якщо врахувати, що в багатьох вихованців діагноз – «Дитячий церебральний
параліч», а послуги досвідченого масажиста нині дорого вартують, то це неабияка
підтримка сімейного бюджету батьків.
– Раніше було в нас дев’ять груп, де разом навчалися звичайні дітки і ті, у
кого є вади фізичного чи розумового розвитку. Та охочих записатися дуже багато.
Тому, перемістивши в інше приміщення методичний кабінет, із вересня ми відкрили
ще й десяту групу, – показує Віра Созонтівна. А плач із-за дверей у тихий час підказує,
що там найменшенькі, які ще не адаптувалися до сну без мами.
– Ось це в нас – дошкільна група для дітей із особливими потребами, –
заходимо в наступні двері, де, крім вихователя і няні, зустрічаємо також дефектолога.
– Щоб займатися з особливими вихованцями, підключаємо ще й логопеда, практичного
психолога. Не раз за порадою до спеціаліста навіть батьки звертаються. Бо
дорослим іще тяжче, ніж малюкам, знайти в житті місце для себе й дитини.
В наступній групі також царство сну. Тому півкругом виставлено стільці. На
них – гарненько складений одяг. Під ними – пара маленького взуття. Здавалося б
– усе, як у звичайній групі. Та коли хлопчика, якому все не спиться, кличу
сфотографуватися, він радо йшов би. Та щоб за парту сісти, чекає, доки його
занесе вихователь.
– ДЦП. Пересуватися може тільки на візку, – пояснюють співрозмовники. – Але
хлопчик молодець: розумний.
І те, як він старається неслухняними пальчиками взяти олівця, не може залишити
байдужим.
– Багатьох наших вихованців у садок привозять прикутими до візка. Фактично в
усіх – складні випадки. Але тут вони вчаться повзати, навіть ходити. І коли це
вдається, коли бачимо перші самостійні кроки – словами не передати емоцій
батьків та вихователів! А яким щастям світиться малеча, котра ще вчора
вважалася приреченою! – і від цих спогадів Віра Созонтівна знову не стримує
сліз.
– Дитину на ноги поставити, вкласти знання у голівку – це щоденна копітка
робота, яка може тривати багато літ, – продовжуємо нашу бесіду і підходимо до наступного
приміщення. – Це фізкультурно-оздоровчий зал. Тож поруч із традиційним
спортінвентарем – багато спеціалізованого. Для діток із церебральним паралічем
хороший ефект дають заняття на величезних м’ячах. Так званий сухий басейн із
пластмасовими кульками допомагає дитині не лише гратися-копирсатися. але
масажувати всі частинки тіла. Навіть ось ці рухомі кольорові стрічки – це не декорація.
Дітки повз них пробігають, торкаються стимулюють до роботи нервові закінчення.
Навіть грецькі горіхи, що висять у торбинці, – засіб запобігання пласкості
стопи.
А поруч із оздоровленням займаються в садочку і навчанням. Тим більше, що
частина груп – це початкова школа для тих, хто не може відвідувати
загальноосвітні заклади.
– У нас – не лише хворі на ДЦП. Є вихованці із синдромом Дауна. Кілька
років тому почали набирати діток із діагнозом «аутизм». Перш ніж зарахувати їх
до тієї чи іншої групи, проводимо тестування, складаємо план індивідуального
розвитку. Хтось, освоївши програму дошкільної освіти, продовжує навчання у
звичайних школах. А 21 дитина знання першого-четвертого класів здобуває у
стінах нашого закладу, – показуючи стелажі із книгами й розвивальними іграми,
пояснює Віра Созонтівна.
Серед підручників та зошитів помічаю комп’ютерну клавіатуру і запитально
дивлюся на завідувачку.
– Так-так! – усміхається пані Віра. – У нас є гурток комп’ютерної грамоти. Хоча
основну увагу приділяємо все-таки загальнообов’язковим предметам.
Клас у цій незвичайній школі – це шестеро учнів, із якими займається
вчитель і додатково – вихователь. Перший проводить урок, а другий повторює з
дітьми пройдене на уроці.
– Наприкінці навчального року (будь то школа чи садок) аналізуємо, які успіхи
має дитина, і складаємо план її індивідуального розвитку на наступний рік, – пояснює
Віра Чубата.
От тільки подальша доля таких учнів складається не завжди просто. Бо хоча
ковельська школа №8 славиться досвідом інклюзивної освіти, хоча пристосована
для візочників, хоча за особливою дитиною окремо закріплюється педагог, утім…
– Проблема полягає не лише в дітях, але й у батьках, – зізнається завідувачка
закладу, де з особливими дітьми займаються ось уже 14 років. – Хтось соромиться
на загал виносити свою проблему, а хтось усе-таки долає психологічний бар’єр,
дає шанс дитині стати частинкою соціуму, а собі – реалізуватися професійно.
Хоча найтяжче, каже Віра Созонтівна, в тих випадках, коли і батьки, і
педагоги розуміють: по закінченні НВК дитина не зможе здобувати освіту разом із
ровесниками, а весь тягар її навчання й лікування ляже на плечі тільки батьків.
– Особливо щемить серце, коли наближаються випускні. Коли ми бачимо, як ці дітки
хапаються за життя, стараються бути такими, як їхні здорові ровесники, скільки
зусиль докладають і таки досягають почасти унікальних результатів. Тому із тих
60 вихованців, що за 14 років випустив наш заклад, тільки двоє пішли в інтернат
і тільки невеличка частина лишилася вдома. А більшість усе ж продовжує навчатися
у восьмій школі, – розповідає завідувачка в той час, коли, піднявшись до її
кабінету, гортаємо альбом-літопис навчально-виховного комплексу.
Із гордістю розповідає Віра Чубата про вихованців, які так ефективно
займалися у дитсадку, що після його закінчення стали не просто учнями ЗОШ, а й
призерами олімпіад. Наприклад, Ксенія Токар, яка хоч і прикута до інвалідного
візка, але відмінниця й багаторазова переможниця змагань із пауерліфтингу.
У фотографіях знайомлячи з історією НВК, завідувачка додає:
– Ми розробили свій гімн та герб із зображенням горлиці, яка крилом огортає
пташатко. Маємо величезні напрацювання в плані занять із особливими дітками. І
якщо раніше за досвідом самі їздили у кращі заклади Польщі та Києва, то
сьогодні за порадою лікарі та педагоги їдуть уже до нас.
Шкода лишень, що таких комплексів, як у Ковелі, катастрофічно не вистачає.
Що висококваліфікованих спеціалістів, які би займалися з особливими маленькими
волинянами не достатньо. Бо спорудити пандус для візочника – це добре. Але куди
важливіше спорудити місток, завдяки якому неповносправна дитина житиме
повноцінно.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.