Чому
російський Патріарх славив «вождя всіх народів» після розстрілів трьох
Місцеблюстителів Патріаршого престолу?
Як і російський Патріарх Кірілл, Петро Вінцукевич
вступив за радянських часів навчатися в Ленінградську духовну академію. Та на
відміну від Предстоятеля РПЦ порвав стосунки з Москвою і тривалий час був
ректором Волинської духовної семінарії УПЦ Київського патріархату. Ще на зорі
дискусій про канонічність та самостійність православних церков кандидат
богословських наук оприлюднив відкритий лист до Його святості. А щоб Патріарх Кірілл (в миру Владімір Гундяєв) краще зрозумів, щоб суть діалогу усвідомили й російськомовні
парафіяни, Петро Вінцукевич написав
його мовою «старшого брата».
В наш час звернення патріота та богослова видається
дуже актуальним, адже в ньому каменю на камені не залишилося від облудливих тез
про монополію РПЦ на православні церкви теренів колишнього СССР.
Серед іншого Петро
Вінцукевич наголосив:
«Часто задаю себе вопрос, что связывает Ваше
Святейшество даже з коммунистами? Ведь
факты – вопиющие. Сотрудничество Московской патриархии с Богоборческой партией
продолжается 85 лет, начиная от Сергия (Страгородского)
и «до сего дня». Чего стоит речь Патриарха Алексия І над гробом Сталина
в марте 1953 г.:
«Великого вождя нашего народа, Иосифа
Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, нравственная,
общественная% сила, в которой наш народ ощущал собственную силу… Мы же,
собравшись для молитвы о нем, не можем пройти молчанием его всегда
благожелательного, участливого отношения к нашим церковным нуждам… И много
доброго и полезного, благодаря его высокому авторитету, сделано для нашей
Церкви нашим Правительством. Память о нем для нас незабвенна и наша Русская
Православная Церковь, оплакивая его уход от нас, провожает его в последний путь
, «в путь всея земли», горячей молитвой… И нашему возлюбленному и незабвенному Иосифу Виссарионовичу Сталину мы молитвенно, с глубокой горячей любовью
возглашаем вечную память».
Як відомо, після Жовтневого перевороту більшовики
організували масовий терор щодо православного духовенства і рядових християн.
Тривалий час Православна церква діяла на теренах «тюрми народів» фактично
нелегально. Останній Патріарх РПЦ Тихон
заповідав, що в разі його смерті функції Місцеблюстителя престолу покладаються
або на Митрополита Ярославського Агафангела (Преображенського), а коли він не зможе, то їх повинен був
виконувати Митрополит Крутицький Петро
(Полянський). Та вони станом на
момент смерті Патріарха Тихона в
1925 р. перебували на засланні як «вороги народу». Наступним був Митрополит Петро, але й він не міг виконувати
таких повноважень, бо перебував у таборах сталінського ГУЛАГу, аж доки не був
розстріляний у 1937 р. Тому фактично опікувався залишками Православної церкви
Митрополит Сергій (Страгородський).
Лише 14 вересня 1943 р. Іосіф Сталін під тиском союзників по Антигітлерівській коаліції
створив Раду у справах Російської православної церкви (з 1965 р. – Рада у
справах релігій), підпорядковану «Савєту народних каміссаров СССР», куди
ввійшли кадрові співробітники НКВД та КГБ, а Місцеблюстителя патріаршого
престолу Сергія вцілілі єпископи
призначили Патріархом РПЦ, юрисдикцію якої після 1944 р. поширили й на Західну
Україну.
Відтак, недарма Президент України Петро Порошенко, говорячи про
священність Томосу про автокефалію новоствореної Православної церкви України,
публічно звернувся до Патріарха Кірілла
і Президента Росії Владіміра Путіна,
щоб вони показали Томос канонічності РПЦ, яка базується хіба що на постанові Іосіфа Сталіна, підписаній 14 вересня
1943 р. про легалізацію РПЦ під пильним контролем органів НКВД-КГБ…
Роман
УСТИМЧУК.
На
фото автора: зовнішній вигляд брошурі Петра Вінцукевича.