Полон,
отруєння, параліч – усіх цих бід родина позбулася щирою молитвою та омовінням у
святому джерелі.
Це сьогодні матушка Лариса очолює перший
в Українці паломницький центр, який діє при Волинській єпархії Української
православної церкви Київського патріархату. А не так давно жінка була
перспективним археологом, викладачем університету, планувала захист
кандидатської і мріяла про майбутнє науковця. Що ж підштовхнуло пані Ларису
обрати кардинально іншу стезю? «Саме життя», – усміхається жінка. А точніше –
тяжкі випробування, здолати які допоміг Господь.
Молилася – й урятувала тисячі людей
Щоби
повідати історію цієї незвичайної родини, повернімося до прадіда матушки Лариси
на ймення Сергій. Потрапивши в австрійський полон, чоловік тоді звернуся до
Бога: «Спаси мене, Всевишній, і сохрани. А якщо живим повернуся додому,
служитиму тобі до скончання віку свого». Господь почув, допоміг. І прадід
Сергій теж не порушив обітниці. Повернувшись у рідне село, став служити в
місцевому храмі, за все життя не взявши за це жодної копійки.
– Ще
більш набожною була моя бабуня, Галина Сергіївна. Сила її молитви була така, що
рятувала не лише жінку, – з гордістю каже матушка Лариса. –У 1980-х роках
бабуня отримала орден «За мужність», бо 1945-го не дала померти п’яти тисячам
людей із концтабору у Ремштайні! Як потім розповідала: наприкінці Другої
світової німці одступили й вона разом із такими ж в’язнями лишилася біля річки
Ельба. По один бік – радянські війська, по інший – американські. Ні ті, ні другі
не випускають, їсти не дають. Поміж серед знеможених почався мор. Бабуня 12
годин простояла в молитві. Далі під прицілами автоматів пішла до радянських
офіцерів. Про що вони говорили – невідомо. Але військові послухали 22-річну
українку і зрештою дозволили в’язням переправитися на радянську сторону, –
переповідає колись почуте матушка Лариса.
А
через трохи сталося ще одне диво. Молода Галина повернулася до батьків на
Рівненщину. Та праця у концтаборі на складанні авіабомб що не день, то більше
висмоктувала з дівчини життя. Інтоксикація організму була така, що Галина вже
не мала сили піднятися. Тоді добрі люди підказали: «Везіть її в село Гільче, до
святого джерела». Тато переклав доню на віз – і вирушили. Там, уже на місці, на
руках заніс у студену воду, а зі святого джерела дівчина вийшла самостійно…
…Відтоді
й до кінця своїх днів (а прожила Галина Сергіївна 90 літ) жінка не лише сама
була віддана Господу, а й багатьох людей до Бога привела.
Чудодійне
зцілення паралізованої
Серед
тих, кому Галина Сергіївна допомогла відкрити серце до Всевишнього, стала рідна
внучка, Лариса.
– Перші
мої спогади – із 3-річного віку. Ще тоді, пам’ятаю, бабуня поправляла мені на
шийці хрестик і наказувала: «Ніколи його не знімай. Ні за яких обставин». Тож
коли я вже ходила в Луцьку до школи й учителі виявили в мене натільний оберіг,
ледь не вигнали. А до мами, яка викладала в училищі, кричали, аби заяву на
розрахунок писала, – усміхається моя співрозмовниця, пригадуючи перипетії
33-річної давнини.
Із
часом усе стихло. Хрестика Лариса таки не зняла, просто кофту під шию стала
носити. А віра та молитва допомогли 15-річній дівчині не просто лишитися живою,
а й позбутися страшного каліцтва.
– Трагедія
сталася на уроці фізкультури, – продовжує матушка. – Ми займалися на бруссях,
якоїсь миті не втрималася й упала. Перелом хребта був такий, що паралізувало
все від шиї і до низу.
Три
місяці гіркої безнадії. Три місяці нестерпного болю, од яких дівчина
непритомніла. «Вона вже не жилець, – казали Ларисиній мамі лікарі. – Якщо
знеболювальні й далі не допомагатимуть, доведеться колоти морфій. Максимум, що
протягне донька, – років десять. І то це вже буде не людина, а рослина».
– Почути
таке про єдину дитину – гіршого не вигадаєш. Сльози, туга, розпач. Але на порятунок
прийшла бабуня Галина: «Рано ще на моїй внучці ставити хрест. Веземо її в
Гільче, до святого джерела». І в чому я була вдягнута, в тому поклали мене на
носилки та повезли. Цілу дорогу ми плакали й молилися. Молилися і плакали. У
джерело мене, паралізовану, поклали, а через хвилин 15 я встала і… пішла сама…
Паломництво – це тяжкий хрест
Після
такого чудодійного зцілення дівчина вкотре переконалася: віра творить дива і
Господь наш милосердний.
– Переконалася,
але повністю віддатися служінню Богу навіть не планувала, – зізнається жінка. –
В університеті імені Лесі Українки закінчила історичний факультет (де на той
час познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком). Разом ми вступили до
аспірантури. Стали викладачами. Щоб почати написання кандидатських, пішли за
благословенням до нині покійного митрополита Якова. Він тоді подивився на нас
та й каже: «Діти мої: захищайтеся – не захищайтеся, все одно не будете викладати.
Ти, – звернувся до мого чоловіка, – Богу служитимеш. А ти, дочко, тисячами
людей возитимеш…»
Цілковито
повірити у сказане було непросто. Бо хоча молодята й співали у хорі
Свято-Миколаївської церкви УПЦ КП м. Луцьк, утім майбутнє своє планували не
зовсім таким.
– Однак
пророчі слова митрополита Якова справдилися. Невдовзі після його смерті митрополитом
Луцьким і Волинським УПЦ КП став Михаїл, він запропонував моєму чоловікові ношу
священицького хреста. А мені довірив керувати паломницьким центром, подібних
якому ще жодного в 2005-му не було зареєстровано в наших єпархіях.
Хтось
подумає: «Оце робота! Їздиш собі по святих місцях. Молишся. Людям усілякі
легенди розповідаєш». Але насправді це – дуже й дуже непросто. Тому немало серед
організаторів паломницьких поїздок із часом відрікаються від роботи.
– Все
тому, що темні сили чинять великий спротив будь-якій богоугодній справі, зокрема
й паломництву, – зізнається матушка Лариса. – Ви би знали, скільки сил та
здоров’я забирають поїздки. Бувало, чоловік ледь не на руках мене заносив до
автобуса. Ще тяжче ставало, коли нечиста перекидала злу силу на двох моїх дітей
– і вони постійно хворіли. Років зо два наша сім’я терпіла безперервні
поневіряння. Але зараз Бог таку нам захисну броню подарував, що вже ніщо не
заважає відвідувати святі місця у різних куточках світу.
Щороку
матушка Лариса дарує можливість десяткам тисяч (!) паломників (і не лише з
України) торкнутися святинь, очиститися, відчути духовну близькість зі
Всевишнім. І під час кожної поїздки чи невдовзі після неї обов’язково стається якесь
диво Господнє.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.