І відтоді
вже півстоліття Ольга Шостак із с. Скірче Горохівського р-ну допомагає словом та
молитвою.
Вся її
маленька кімната – в іконах і фотографіях. На тумбочці коло ліжка – ліки і
букети квітів. Але самої ювілярки в кімнаті нема. Бо з нагоди свого 90-ліття
Ольга Вавринівна приймає вітання од найрідніших людей: вісьмох дітей, 22 онуків
і 14 правнуків. А якби до хати завітали всі, кому жінка помогла молитвою та
словом, то б і на вулиці місця не вистачило. Адже баба Оля – цілителька, на всю
округу знана.
– У
нашому роду жодної жінки не було, котра би вміла знахарувати. Та й сама я до 40
літ не знала, що Бог мені такий дар послав, – зізнається Ольга Вавринівна. –
Весь вік тяжко працювала. І тоді, коли 10-літньою разом із чотирма молодшими
братами й сестрами зосталася без мами. І тоді, як заміж вийшла та з чоловіком
Іваном ставили на ноги дев’ятьох дітей. А коли мала сорок із гаком літ, Господь
послав мене людям помагати.
Вийшло
це, пригадує жінка, зовсім випадково: якось увечері прийшла до Ольга Вавринівни
дядина й попросила яйцем викачати. «Та я ж не вмію!» – хотіла відмовити жінка.
Втім дядина запевнила: «Роби, як серце підказує, – і все в тебе вийде». Слова
ці справдилися. Люди селом стали один одному передавати: Олька Шостак уміє
знахарувати. Відтоді двері Шостакової хати ніколи не зачиняються.
– З
різними болячками до мене люди приходять: ляки-переляки, голова болить чи серце
щемить, рожа чи думи тяжкії, – провадить 90-літня оповідачка. – Дуже часто дітям
просять помогти, навіть коли ті заїкаються. Мій онук прийшов: «Бабо, зубік дуже
болить». Пошептала я «Місяцю, місяцю, де ти був?» – Був на небі. – «Що
там бачив?» – Людей. – «Що люди роблять?» – Сплять. – «То зроби так, хай моєму
внукові зуби не болять». Доки це говорила, льон палила. І за пару
хвилин усе як рукою зняло. Жінка одна з Торчина приїжджала: «Спасайте, –
просить. – До яких дохторів не зверталася – не перестає нога нити!» Помолилася
я Богу, і він послав таку силу, аби жінчина болячка пропала.
Як Ольга
Вавринівна підбирає потрібні слова, щоби звернутися до Господа? Ви не повірите!
Промовляє молитву, котру сама і склала! Якийсь уривок у церкві почула, якийсь –
у книгах вичитала, кілька слів од себе
додала. І в результаті вийшло:
Ішла
Божа мати золотою дорогою.
Давай
Господь питати: «Куди йдеш, Божа Мати?»
«Іду
(називаєте ім’я хворого) лікувати».
Не
я приступаю, Матір Божа приступає.
Не
я помагаю – Матінка Божа помагає.
Зі
святої неділі (називаєте свій день тижня) приступаю і Бога благаю,
Щоб
забрав болячки (називати, що болить).
Щоб
ті болячки пішли на болота,
А
раба Божа (називаєте ім’я) здоровою зустріла свята…
Здавалося
б, прості слова. Але щоб вони на хворого не подіяли – такого в Ольги Вавринівни
ніколи не траплялося. І що діло вона робить богоугодне, свідчать не лише
пацієнти (серед яких – члени священицьких родин), а й здоров’я самої цілительки,
яка за весь довгий вік ні разу в «больниці» не лежала.
–
Знахарувати – це і дар Господній, і хрест, скажу я вам. Бо як прийде хороша
людина, я їй поможу – і після того легенько на душі. А як лихий чоловік
навідається, то так після нього голова розболиться, що й порошки не помагають,
і здається: от-от умирати буду. Син, який у Луцьку на скорій трудиться, приїде,
ліків мені повну торбу навезе й кожного разу просить: «Кидайте, мамо, це діло.
Бо ви всі недуги із хворого на себе перебираєте». Але ж як кинути, коли прийде
жінка, дитинку із собою приведе і ледь не плаче на порозі? – риторично запитує
оповідачка.
Аби своє
здоров’я поправити, раніше Ольга Вавринівна щонеділі до церкви ходила. Вже літ,
може, з десять, як силу в ногах утратила. Тому до вищих сил молиться тут же, у
своїй кімнатці.
–
Щоранку і щовечора промовляю Отче наш, Вірую та на додачу слова: «Я лягаю
спати. Храни мене, Боженька Мати. Янголики по боках, а Ісус Христос у головах»,
– скоромовкою повторює жінка. І Богородиця хранить не лише довгожительку, а й
усю її велику родину, котра мешкає на Горохівщині, в Луцьку, навіть у Києві.
– Як
минулої суботи позбиралися всі на ювілей, то мама не могла стримати сліз, –
пригадує наймолодша донька, Марія, котра разом із Ольгою Вавринівною мешкає в
с. Скірче. – Навіть у 90 літ мама пам’ятає, хто з дітей у які смішні історії
потрапляв. Пригадувала за столом, якими були малими. Шкодувала, що розсипалися
по світах і рідко зустрічаємося. Але найбільше жалкувала з того, що війна знову
прийшла у наше життя.
– Добре
помнятаю, як були у нас німці. Як батько зумисно сказав, що я не з 1924-го
року, а з 26-го (бо іначе мене би в Германію забрали). Помнятаю, як тато був у
партизанах, а потім прийшли совєти. …Чи ж могла я подумати, що на старості літ
знову почнуть убивати наших синочків, таких молодюсіньких… – і старенька втирає
сльозу.
Аби зайве
жінка не хвилювалася, рідні стараються не допускати її до новин. Бо після
почутого в телевізорі у бабці піднімається тиск.
А от
чого забрати не можуть, так це свіжої преси.
– Якщо
великими буквами, то ще й без вучок прочитаю. Коли вибори і до мене комісія
приходить, я сама бюлетені передивлюся й галочку поставлю, – хвалиться
довгожителька й зізнається, за кого нещодавно свій голос віддала. – За
Порошенка Петра, – каже чітко. – Бо і в газетах писали, і сама бачу: хороша він
людина.
Опріч
знахарування та політичного життя, клопочеться Ольга Вавринівна й господаркою.
– Торік,
– розповідає донька Марія, – мама ще на город ходила, заглядала, чи добре посапано.
Цього року теж пробувала. Але як із хати вийшла – в голові закрутилося, в очах
потемніло й вернулася назад. Тому зараз у нас інший метод контролю: внуки на
город підуть, телефоном нафотографують і бабі показують: отака бульба вродила,
отака морква виросла, отакий ячмінь зійшов.
У свій
поважний вік має старенька бажання за все переживати, усіх шкодувати. Та й за
себе не забуває. Тому на столику біля медикаментів стоїть пляшечка з парфумами.
– Як
люди мають прийти, то духами прискаюся, – усміхається.
А тепер
іще й красуватиметься у пуховому халаті і квітчастій хустині, яку рідні
подарували на ювілей.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.