Як
удалося ковельчанці Юлії Ткач стати найсильнішою у світі борчинею та наблизити
олімпійську мрію?
Вона
– скромна і приваблива. Проте за милою посмішкою ховається сталевий характер.
Саме він допоміг нашій землячці у вересні цього року стати чемпіонкою світу з
вільної боротьби.
Коли нам
випала нагода поспілкувалися зі славною землячкою, всі хвилювання Юлії були
позаду. Але й зараз, пригадуючи їх, спортсменка зізнається: «Сама не знаю, як
мені вдалося вибороти золото на світовій першості». Хоча відповідь варто шукати
ще тоді, коли Юлія була школяркою.
– Вільною
боротьбою почала займатися «за компанією» з татом і братом. Із сьомого класу
записалася в секцію, а ще через рік – до дитячо-юнацької спортивної школи
«Спартак» міста Ковеля.
Тоді, у
2000 р., ніхто й подумати не міг, що вже через 7 літ дівчина здобуде звання
чемпіона Європи серед юніорів, а невдовзі аналогічну перемогу отримає на
чемпіонаті світу.
Відтоді
кожен новий рік приносив нові медалі, серед яких було уже й континентальне
золото серед дорослих.
Проте
слава переможця і стопроцентна віддача спорту не завадили нашій землячці
створити сім’ю, народити сина і навіть трішечки побути просто мамою.
– Зовсім
трішечки, – сміється Юлія. – Бо коли дитині виповнилося півроку, всі клопоти
взяла на свої плечі бабуся. А я з 2014-го повернулася у професійний спорт.
Щоби
відновити форму, працювати над собою доводилося щоденно й виснажливо. А скільки
сліз і поту було пролито, аби утримувати пальму першості!
–
Навесні, щойно вийшла із декретної відпустки, виборола бронзу на чемпіонаті
Європи. Після цього так само вдало виступила на етапі Голден Гран-прі. Але від
цих перемог іще більшою ставала мрія про золото, – зізнається жінка.
Ділячись
емоціями, які вирують під час кожного бою, ковельчанка каже: за 14 років
спортивної кар’єри було проведено стільки поєдинків, що й не перелічити. Але щоразу
– будь-то світові змагання чи навіть першість області – хвилювання постійно
зашкалюють.
– Коли
готуюся до виходу, руки-ноги тремтять, долоні пітніють. Ступаю на килимок – і
так страшно, що словами не передати! – сміється. – Та ж куди втечеш? Хоч-не-хоч,
заставляєш себе контролювати емоції, береш волю в кулак і йдеш до переможного
кінця.
Аби
стати кращою серед кращих, фізичної та психологічної підготовки мало. Треба, як
каже Юлія, щоб усі зірки на небі для тебе зійшлися.
– Я це
зрозуміла на змаганнях, які у вересні відбувалися у столиці Узбекистану,
Ташкенті, – продовжує оповідачка. – Це був чемпіонат світу з вільної боротьби.
В моїй ваговій категорії (63 кілограми) мала 25 суперниць. Традиційно сильними
були представниці Японії, Китаю, Монголії. З європейських країн хорошу
борцівську школу мають Росія та Швеція.
Але з гордістю можу сказати: українських спортсменів у світі теж знають,
цінують та бояться. Ось чому багато кого з наших дівчат запрошують представляти
інші країни світу.
Але
повернемося до Ташкента, де у вирішальному поєдинку Юлія Ткач мала протистояти
титулованій Олені Пірожковій, американці російського походження, котра сім
разів ставала чемпіонкою Америки.
До речі,
професіоналізм американки наша Юлія перевірила ще в липні. Тоді вона програла
Пірожковій із рахунком 8:5. Але рук опускати не стала. Маючи два місяці для підготовки,
волинянка врахувала свої промахи в попередньому спарингу та разом із заслуженим
тренером України Анатолієм Милехиним розробили відповідну тактику бою. І, як
показав чемпіонат, розрахунок зробили правильно.
– Коли з
американкою ми лишилися сам на сам, я все одно відчувала підтримку рідних. Я
знала: зараз за поєдинком дивиться мій маленький син. Розуміла, що вся Україна
покладає на мене величезні надії, тому програти не мала права, – пригадує
спортсменка. – І та жертва, яку принесла заради спорту, врешті подарувала
довгоочікуваний результат.
До речі,
у важкий для України час як Юлю, так і нашу державу дуже підтримували іноземці.
До волинян часто підходили тренери, вболівальники, цікавилися, що насправді в
нас відбувається й коли все закінчиться.
– Щоразу
відповідала: «Ми – єдина країна. Наші люди дуже сильні. Ми обов’язково
переможемо!». І досі не можу забути невимовне, якесь райське піднесення від
тієї миті, коли здіймався синьо-жовтий стяг, а зал виконував Гімн України.
Мабуть,
тоді багато в кого образ Юлії Ткач поєднався з образом самої України: жіночної,
але такої сильної. Тієї, що крізь біль дійде до перемоги.
– Вона
дійсно є обличчям нашої громади. Своїм талантом і натхненною багаторічною
роботою Юля прославила Україну та стала найсильнішою у світі борчинею, –
вітаючи землячку з перемогою, сказав голова облдержадміністрації Володимир
Гунчик. – А тому докладемо максимум зусиль, щоби мрія про Олімпійські ігри-2016
стала для вас реальністю і з Бразилії ви також повернулися із золотою медаллю.
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.